Регіоналізація являє собою процес, аналогічний глобалізації, але протилежний їй за напрямком. Його суть полягає у розвитку інтеграційних процесів у межах окремих угрупувань країн.
Останні два десятиліття спостерігалося зростання інтеграційних процесів у світі, розвиток тенденцій до спільного вирішення країнами своїх господарських завдань. Ці тенденції привели до появи ще у першій половині XX століття декількох десятків регіональних міжурядових та неурядових організацій. У другій половині століття їх кількість стала стрімко зростати і склала приблизно 3 тис. Разом з цим виникла і ціла сукупність регіональних торгових угод. Так у другій половині XX століття виник “новий регіоналізм”.
Важливим моментом у цьому питанні є вигоди від регіоналізації для країн, що розвиваються. Адже вони переважно мають досить ліберальні торгові режими. Тому існують побоювання, що регіоналізація може призвести через використання регіональними блоками практики активного нетарифного регулювання до порушення основ вільної торгівлі, які так важко впроваджуються. Регіоналізація показала, що вона є більш млявою та менш ефективною, ніж система багатосторонньої торгівлі. Це підтверджує той факт, що ЄС вже більше 40 років йде до побудови спільного ринку. Другим недоліком є те, що регіоналізація не спроможна принести більш вагомі результати, ніж система багатосторонньої торгівлі. Прикладом може служити угода між Мексикою та США про захист авторських прав. Незважаючи на факт підписання угоди, Мексика не змогла забезпечити адекватний захист права на інтелектуальну власність, оскільки ця країна, що розвивається, значно відстала від технологічного лідера світу.
Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах) процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань країн, а також суперечності та конкуренцію між ними.
Реальність полягає у тому, що глобалізація являє собою об'єктивне та абсолютно невідворотне явище сучасності, яке можна уповільнити засобами економічної політики (що і відбувається у ряді випадків), але не можна зупинити або “відмінити”, оскільки це імперативна вимога сучасного суспільства та науково-технічного прогресу.
7. Міжнародний поділ праці (МПП), його форми і фактори розвитку.
Передумови МПП формуються в процесі сусп. поділу праці за родом д-сті і його просторової диференціації.
Сусп. поділ праці-це процес відособлення різних видів трудової д-сті, які взаємодіють між собою й взаємодоповнюють один одного, складаючи цілісний системний механізм сусп. відтворення.
За родом д-сті виділяють 3 типи сусп. поділу праці:
· загальний (зд-ся між великими сферами д-сті людини - пром-сть, сільське госп-во, транспорт, зв’язок, буд-во, освіта, к-ра, наука...);
· частковий (відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та підгалуз. рівні - машинобуд-ня, переробні галузі, рослин-цтво, тварин-цтво, громад. транспорт...);
· одиничний (притаманний процесам, що відбув-ся всередині фірм, в залежності від технолог. процесу та орг-ції упр-ня, від функціон. завдань окремих служб).
За просторовим критерієм виділяють: · міжрегіональний поділ всередині країни; · поділ між країнами; · поділ праці між групами країн.
МПП-це вищий ступінь розвитку сусп. поділу праці, який виходить за межі нац-них економік.
МПП є поділом праці між країнами та між їхніми суб’єктами у певних якісних і кількісних співвідношеннях, опосередкованим обміном між ними товарами, послугами та інш. рез-тами суспільно-корисної д-сті.
МПП-це процес відособлення різних видів труд. д-сті на міжн. рівні, які взаємодіють один з одним і взаємодоповнюють один одного, складаючи об’єктивну основу міжн. обміну товарами, послугами та рез-тами інш видів д-сті.
ФормамиМПП є міжн. спеціалізація та кооперація. Вирізняють предметну, подетальну і технолог. спеціалізацію окремих країн, груп країн або регіонів світу. Поглиблення спеціалізації зумовлює розвиток видів і форм міжн. кооперації - міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих п/п.
На форм-ня МПП і ступінь залучення до нього окремих країн (груп країн) впливають такі фактори:
· природно-географічні (відмінності у клімат. умовах, тер-рії, чисельності нас-ня, економіко-геогр. положенні, наділеності прир. ресурсами, наявності моря чи виходу до моря, наявності великих річок чи озер);
· соціально-економічні (робоча сила, НТП, виробничий апарат, масштаби і серійність вир-ва; темпи створення об’єктів виробничої і соц. інфрастр-ри; особливості істор. розвитку, виробничих і зовнішньоекон. традицій; соц.-ек. тип нац-ного вир-ва і зовнішньоекон. зв’язків; соц.-ек. розвиток сусідніх народів (країн);
· науково-технологічний прогрес (розвиток науки, рівень розвитку НДДКР, технолог. диверсифікація, рівень морального зношення осн. засобів вир-ва; оптимальність розмірів п/п).
Певний, а іноді і виріш. вплив на МПП справляють також політ. фактори, серед яких виділяють: ступінь розвитку держ. суверенітету, міжн. ек. позиції в ООН та на світовій арені вцілому, співвідношення політ. сил в країні, х-р і ступінь впливу держ. інститутів на ек. процеси тощо.
Комбінація зазначених факторів не тільки формує мікро-та макромотивацію участі у МПП окремих країн (груп країн), але й визначає її ефект-сть. Проблема пошуку об’єкт. основи МПП для забезпечення постійного багатства сусп-ва була й залиш-ся центральною в ек. теорії.
8. Середовище МЕВ, його особливості та структуризація.
СередовищеМЕВ-це с-ма умов і ф-рів існування міжн. ек. зв’язків. Його можна розділити на внутрішнє і зовн. середовище.
Внутр. середовищеМЕВ-це внутр. будова с-ми МЕВ разом з її внутр. законами існ-ня, функц-ня й розвитку. Елементи внутр. середовища МЕВ:
· ЗЕД країн та їхніх суб’єктів;
· упр-ня міжн. ек. процесами, регулювання МЕВ;
форми і види МЕВ;
· внутр. закони функц-ня системи МЕВ, тобто це ті явища і процеси, що
· відбуваються у світ. ек-ці і мають чітко виражений причинно-наслідковий х-р, постійно чи періодично повторюються за певних умов.
Зовн. середовищеМЕВ-це зовнішні по відношенню до суб’єктів МЕВ політико-правові, економічні, соц.-культурні та інфраструктурні умови реалізації форм МЕВ на різних рівнях.
Зовн. середовище МЕВ можна поділити за двомакритеріями:
а) за сферами впливу: політико-правове, соц.-культурне, економічне та інфраструктурне;
б) за безпосередністю впливу дії:
- серед-ще прямого впливу (постачальники, споживачі, конкуренти тощо);
- серед-ще непрямого впливу (політ. та ек. устрій, заг. нормативна законодавча база, соц.-ек. традиції тощо).
Особливостямизовн. середовищаМЕВ є насамперед:
- тісний взаємозв’язок між його сегментами;
- складність та різноманітність;
- відносна невизначеність багатьох параметрів.
Вцілому, зовн. середовищу МЕВ притаманне певне протиріччя. З одного боку, воно є досить стабільним внаслідок інерційності розвитку політ., екон., соц. структур. З іншого боку, за рядом параметрів воно є досить динамічним, особливо в процесі розвитку сучасних інформаційно-комунікаційних систем.
З точки зору суб’єкта МЕВ важливо:
- бути інформованим про серед-ще;
- вміти його аналізувати, оцінювати та розуміти з метою впливу на одні фактори (які піддаються впливу) і врахування інших факторів (що впливу не піддаються).
В суч. теорії та практиці напрацьовано багато різноман. методів та інструментів оцінкизовн. серед-ща. Оцінка зд-ся як нац-ними, так і безпосередньо міжн. інститутами (рейтингові агенства, засоби mass media тощо). Найвідомішими заг-ними рейтинг. с-мами є BERI (Німеччина), II(інституційний інвестор), Євромані.
Рейтинг BERI враховує: ·політ. стабільність; ·ставлення до заруб. інвесторів; ·ризик націоналізації та девальвації; ·платіжний баланс; ·бюрократичні питання; ·темпи ек. росту; ·рівень зарплати і продуктивності праці тощо.
II-це насамперед рейтинг кредитоспроможності тієї чи інш. країни, який дають експерти 100 найкрупніших банків світу.
Євромані враховує 3 групи показників:
- політико-економічні (40%);
- ринкові (40%);
- спеціальні кредитні (20%).
11. Ек. середовище розвитку МЕВ і суч. класиф-ції країн світу.
Оскільки МЕВ є підсистемою ек. с-ми, то найважлив. елементом серед-ща МЕВ є їх ек. серед-ще. До пок-ків ек. потенціалу країни відносять:
1) ефективність використання прир. ресурсів;
2) стан наук. досліджень;
3) демограф. ситуація, наявність кваліфік. кадрів;
4) фін.-кредитна с-ма країни;
5) рівень доходів і рівень спож-ня;
6) стан інтегрованості країни у світ. госп-во та інші.
Отже, складність вивчення та оцінки ек. серед-ща в першу чергу пов’язана з тим, що нац. ек-ки різняться між собою за кільк і як. пок-ками.
Для оцінки відмінностей країн застосовують метод їх систематизації за ознаками:
1. географічними;
2. організаційними;
3. економічними;
4. соц.-економічними.
Найбільш стабільною є систематизація країн за 1) ознакою: Європа, Азія, Лат. Америка тощо.
За 2) ознакою країни систематизують в залежності від їх участі в МО. При цьому МО поділяють:
Þ за юр. природою: міжурядові, позаурядові;
Þ за складом учасників: універсальні, регіональні;
Þ за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;
Þ за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;
Þ за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.
До останнього часу за 4) ознакою країни поділяли на 3 групи: ·кап. країни; ·соц. країни; ·країни, що розвиваються з відповідною орієнтацією. З 1994 р. універс-ним є поділ країн на наступні групи: *розвинені країни з ринк. ек-кою (24 країни); *країни з перехідною ек-кою; *країни, що розвиваються.