Заперечував концепцію "економічної людини" та прагнення звести поведінку господарюючих суб'єктів до егоїстичних устремлінь, ігноруючи мораль, право, звичаї та їх вплив на мотивацію економічної діяльності. "Людина — істота соціальна, — писав Б. Гільдебранд, — вона є продуктом цивілізації та історії. її потреби, її освіта і її ставлення до речових цінностей, як і до людей, ніколи не залишаються незмінними, а географічно і історично безперервно змінюються і розвиваються...". Відтак вчений був переконаний, що політична економія "не є природним ученням людського егоїзму, але має бути наукою моральною".
Здійснив спробу періодизації історії господарського розвитку народів, поклавши в її основу мінову концепцію, спосіб обміну. Запропонована вченим концепція стадійного економічного розвитку знайшла відображення у назві його праці "Натуральне господарство, грошове господарство і кредитне господарство" (1864). Таким чином історичний шлях економічного розвитку націй Б. Гільдебранд поділив на такі етапи:
I — натуральне самодостатнє господарство середніх віків, яке характеризується нерозвиненим безгрошовим обміном;
II — грошове господарство мануфактурного періоду, в якому гроші функціонують як необхідний посередник обміну;
III — розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється на основі кредиту.
Виходячи з того, що кредитне господарство створює могутні стимули підвищення економічної активності господарюючих суб'єктів, Б. Гільдебранд уважав третю стадію вершиною економічного розвитку націй. Ліквідація на цій стадії "панування грошей та капіталу" перетворює, на думку вченого, ринкову економіку на справедливий устрій, "доброчинне" суспільство, засноване на довірі та високих моральних якостях громадян. Метою цього суспільства є задоволення наперед визначених потреб людей, рівність та справедливість.
Водночас, як і В. Рошер, Б. Гільдебранд був переконаний, що досягнення такого суспільного ідеалу можливе лише еволюційним шляхом під керівництвом держави. Виступив з критикою утопічного соціалізму, захищаючи принципи ринкового господарювання. Розмірковуючи над "уроками історії", вчений захищав недоторканність приватної власності як "потужного двигуна розвитку людського духу"1, який уможливлює індивідуальну різноманітність та розвиток.
Найпослідовнішим провідником ідей "старої" історичної школи був Карл Густав Адольф Кніс (1821 —1898) — німецький економіст, дослідник економічної історії, професор Марбурзького, Фрайбурзького та Гейдельберзького університетів. У праці вченого "Політична економія з погляду історичного методу" (1853) знайшли відображення та систематизований виклад найважливіші методологічні підходи "старої" історичної школи.
Заперечуючи повторюваність економічних явищ в історії різних народів, К. Кніс висунув на перший план відмінності у ступенях еволюції, традиціях та здібностях різних націй.
Німецький дослідник: Відкидав саму можливість існування універсальної економічної науки, наголошував на тому, що вчені здатні описати виникнення та розвиток економічних процесів та явищ, але не в змозі здійснити відповідні узагальнення в силу унікальності та неповторності господарського розвитку різних народів.
Аналізуючи господарський устрій кожної нації як результат її історичної еволюції, що зазнає постійних змін, вчений стверджував, що можна говорити про існування лише аналогій та відносних причиностей, зумовлених конкретними обставинами. Відтак завдання дослідників К. Кніс вбачав у факти збиранні та описі генезису економічних процесів та явищ.
Наголошував на необхідності аналізу господарської еволюції народів у тісному взаємозв'язку з іншими аспектами їх суспільного буття. Вчений стверджував, що людська поведінка детермінована національними "ознаками", оскільки кожна людина є насамперед представником певної нації, якій апріорі притаманні певні риси (англійцям — ощадливість, почуття станової ієрархії, національна гордість; французам — прагнення до рівності, насолоди, новацій; німцям — старанність, почуття справедливості, гуманізм тощо). Таким чином господарська поведінка окремої особи не зводиться до егоїстичних устремлінь і визначається ментальністю народу, чинними законами та мораллю.
Доводив, що спостереження економічного розвитку різних народів уможливлюють емпіричні узагальнення та вплив на економічні явища і процеси шляхом розробки економічної політики, спрямованої на досягнення суспільно значущих цілей.
Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині:
сприйняли основні наукові цінності концепції "національної економії" Ф. Ліста, сформулювали альтернативні класичній політекономії методологічні положення, яких згодом дотримувались їх наступники;
звернули увагу на відносну цінність економічного знання, еволюцію понять, оцінок і теорій у процесі історичних та інституційних змін;
вказали на необхідність використання історичного методу дослідження;
обґрунтували економічну роль держави у країнах, які потребують мобілізаційних зрушень нації для трансформування економіки.
Водночас представники старої історичної школи:
— не зробили навіть спроби, користуючись історичним методом дослідження, побудувати цілісну економічну концепцію, альтернативну класичній;
Представники старої історичної школи перш ніж перейти до будь-яких узагальнень намагалися зібрати весь фактичний матеріал про відповідні події в попередній період і в теперішній час. Вони були впевнені, що такий метод дозволить їм зробити висновки більш ґрунтовними, ніж холодні і байдужі до людини дедуктивні побудови англійських економістів.
Б. Селігмен відкинувши поняття економічного закону та абстрактно-дедуктивний метод дослідження, втратили саму економічну теорію, поступово підмінивши її економічною історією та економічною політикою;
вивчення проблем та механізмів функціонування ринкової економіки замінили дослідженням проблем її еволюції та фактозбиранням.
3. Нова історична школа
У 70—80-ті pp. XIX ст. у Німеччині виникла так звана нова або молода історична школа. Вона стала безпосередньо наступницею старої історичної школи, об'єднавши нове покоління дослідників, які прагнули розвинути історичний метод та застосувати його до аналізу нових економічних процесів та явищ.
Становлення нової історичної школи відбувалось у дещо відмінних соціально-економічних умовах історичного розвитку Німеччини:у 1871 р. звершилось об'єднання німецьких земель, що сприяло формуванню повноцінного внутрішнього ринку, становленню єдиної грошової системи, єдиного торговельного законодавства тощо;промисловий переворот 40—60-х pp., воєнна перемога Пруссії над Францією та приєднання до Німеччини промислово розвинених територій Ельзасу та Лотарингії, величезна контрибуція (5 млрд франків), спрямована на переоснащення національної промисловості, сприяли швидкому індустріальному розвитку країни;зміни у соціальній структурі суспільства та зростання масштабів найманої праці супроводжувались загостренням проблем майнової нерівності та безробіття, сприяли формуванню масових організацій робітників, посиленню профспілкового робітничого руху, поширенню у суспільстві революційної ідеології марксизму тощо;подальше зміцнення культу німецької держави супроводжувалось розвитком її зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної агресивності (політика "залізного канцлера" О. Бісмарка) та спробами регулювання класових відносин на шляху соціального реформування.
Нові явища суспільного життя країни породжували нові проблеми, які, на думку нового покоління німецьких дослідників, не могли бути вирішені з позицій класичної політичної економії та маржиналізму, а тому вимагали неортодоксального підходу, започаткованого Ф. Лістом та старою історичною школою.
Ядро "першої хвилі" теоретичних надбань нової історичної школи становили твори Г. фон Шмоллера (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931), К. Бюхера (1847—1930), А. Вагнера (1835—1917) та інших вчених, які поставили перед собою завдання, поглибивши та розвинувши історичний метод, дослідити на його основі господарські явища і процеси з метою вирішення практичних проблем формування економічної політики, адекватної реаліям економічного розвитку нації.
Нова історична школа відобразила підвищену увагу вчених до соціальних інституцій, насамперед до держави як гаранта еволюційного розвитку суспільства, досягнення загальнонаціональної мети та соціальної рівноваги. Визначаючи правовий порядок основою історичного розвитку, "молоді історики" надавали важливого значення дослідженню правових норм, їх впливу на економічні відносини та господарський механізм. У конкретних економічних явищах вони вбачали відображення та матеріалізацію соціальної психології народу як головної рушійної сили розвитку суспільства.
На відміну від старої історичної школи, молода історична школа не була однорідною і розпалась з самого початку на дві течії: