Через свою масовість малі підприємства забезпечують вдвічі більшу зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства, що значно знижує напруженість у суспільстві, пов'язану з безробіттям.
У період переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки малі підприємства сприяють розвитку конкуренції, структурній перебудові економіки, формуванню нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальною базою ринкових перетворень. Це є гарантією незворотності руху української економіки до ринку.
Для того щоб малі підприємства стали невід’ємним елементом економіки України, з тими позитивними функціями, які вони виконують у розвинених країнах, треба стимулювати їхній розвиток.
Середні підприємстваздійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях. Вони здатні швидко реагувати на кон'юктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості впровадження нових ідей у виробництво. Це надає їм певних переваг як перед малими, так і перед великими підприємствами. Ці переваги полягають у тому, що малим підприємствам не завжди вистачає коштів для застосування науково-технічних досягнень, а великим – мобільності для переналагодження виробництва. Заміна і оновлення основних фондів у великих обсягах може призвести до значного падіння норми рентабельності, особливо на початковому етапі випуску нової продукції.
Великі підприємствавиготовляють масову продукцію стабільного асортименту. Це значно зменшує витрати на виробництво такої продукції, дає змогу знижувати ціни на неї та робити її доступною для масового споживача.
Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони активно формують ринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів.
Аргументом на користь великих підприємств є і те, як показує світовий досвід, що на них зосереджено виробництво найновіших наукомістких галузей, які спеціалізуються на виготовленні персональних комп’ютерів, роботів, електронних виробів тощо. Все це означає, що в перехідний період до ринкових відносин дрібнити великі підприємства не завжди доцільно. Критерієм трансформації великих підприємств має бути тільки соціально-економічна ефективність.
Отже, перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднання великих, середніх і малих підприємств .
Туким чином, ми розглянули види підприємницької діяльності. Було перераховано фактори, які слід враховувати при виборі того чи іншого виду підприємницької діяльності. Охарактеризовано такі види підприємництва: виробниче, комерційне, фінансове та консультативне. Також розглянуто класифікацію за ознакою суб’єкта, за формами власності та організацією; державне та приватне підприємництво; велике, мале та середнє підприємництво.
Сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу, в результаті не кон’юнктурних справ, а передбачення точного розрахунку, а з іншого – до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі потенції людини.
Щодо джерел та величини підприємницького доходу в економічній літературі існують різні погляди. Вперше таку спробу здійснив німецький економіст Й. Тюнен (1783—1850). Він визначав підприємницький дохід як різницю між величиною валового прибутку від ділової операції та виплатами: а) відсотка на інвестований капітал; б) за управління; в) страхової премії за обчислювальні втрати через ризик. Загалом дохід підприємця він розглядав як дохід за прийняття на себе ризиків.
А. Тюрго стверджував, що прибуток на капітал (надлишок над витратами виробництва) розпадається на підприємницький дохід: оплату праці, ризику й уміння капіталіста, земельну ренту. Капіталісту як власнику капіталу належить, на його думку, рента (землевласнику — земельна рента), а також винагорода за безпомилковий вибір об’єкта вкладення капіталу, мистецьке управління підприємством та турботи інвестора. Ця частка відповідає величині позичкового відсотка.
А. Сміт розглядав величину винагороди управляючих залежно від кількості, складності їхньої праці та нагляду й управління. Прибуток, на його думку, належить промисловому капіталу, який залишається після сплати ренти землевласнику і позичкового відсотка банкіру. Прибуток, що залишається після цього, і є підприємницьким доходом. У даному разі А. Сміт виступав проти того, щоб називати прибуток іншим видом заробітної плати за управління підприємством (особливо це видно тоді, коли власник наймає управляючого, але сам привласнює прибуток).
Д. Рікардо ввів поняття «підприємницький відсоток», під яким розумів різницю між грошовим еквівалентом майбутньої кінцевої продукції й сумою виплаченої заробітної плати, причому такий відсоток є результатом «розриву у часі», тобто очікувань підприємця.
Дж. Мілль прибуток підприємця розглядав як:
1) плату за ризик;
2) винагороду за утримання від негайного витрачання свого капіталу;
3) плату за працю та мистецтво контролю над виробництвом.
Згідно з теорією К. Маркса підприємницький дохід є частиною прибутку, що залишається у власності функціонуючого капіталіста після сплати відсотка за взятий у позику капітал. Цей капітал витрачається на купівлю засобів виробництва і робочої сили, яка у процесі виробництва створює додаткову вартість (прибуток). Частину прибутку капіталіст віддає банкірові за користування кредитом. Так відбувається поділ капіталу на капітал-власність і капітал-функцію. Спочатку такий поділ стосується лише позичкового капіталу, але з розвитком кредитування та акціонерної власності поділ прибутку на відсоток і підприємницький дохід набуває загального характеру. Нині основними формами підприємницького доходу є дивіденд, засновницький прибуток, плата за участь у роботі керівних органів великих акціонерних компаній тощо.
Найлогічніше підприємницький дохід розглядати як плату за підприємницьку діяльність, за виконання основних функцій підприємця. Кількісно він у функціонуючого капіталіста вимірюється як різниця між валовим прибутком підприємства і виплатою податків та інших платежів у бюджет, дивідендів акціонерам акціонерної компанії, відсотків за кредити та ін. Проте підприємницький дохід не може розглядатися як плата за ризик, за очікування, оскільки вони є витратами психічної, нервової енергії та входять складовими до управлінської праці.
Слід врахувати й те, що вищі менеджери гігантських компаній самі стають їхніми власниками, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості (с + v), отримуючи плату за свою працю як із необхідного, так і з додаткового продукту. Якщо величина цієї плати перевищує обсяги витраченої ними кількості та якості праці (управлінська праця надзвичайно складна), вони водночас, виступають у ролі експлуататорів. У сучасній економічній літературі прибуток розглядають як дохід від використання факторів виробництва, в тому числі як плату за ризик, невизначеність результатів підприємницької діяльності.
Категорія «прибуток», як і всі інші економічні категорії, має історичний характер, який, по-перше, полягає в тому, що вона з'являється лише за капіталізму (як перетворена форма додаткової вартості), по-друге, в конкретизації категорії «прибуток» у процесі еволюції самого капіталістичного способу виробництва. Так, на нижчій стадії розвитку капіталізму типовим був середній прибуток, на вищій — монопольно високий прибуток.
Прибутковість підприємстваслід розглядати у двох основних вимірах: по-перше, як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + v); по-друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється відношенням прибутку до собівартості певної вартості товарів.
Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку: відношенням річного прибутку до авансованого капіталу. Якщо річний прибуток віднести до затрат, то отримаємо норму рентабельності. Норму прибутку записують формулою
р' = (p / с + v) *100%
де р' — норма прибутку; р — маса прибутку; с + v — авансований капітал. У цій формулі маса прибутку є абсолютним показником кількісного визначення прибутку, капіталу.
У розвинених країнах світу норма і маса (величина) прибутку — головна мета підприємців і критерій ефективності виробництва. Середня норма прибутку у великих компаніях становить до 12 %.
При з’ясуванні сутності підприємницького доходу частково йшлося про теорії прибутку. Повніше вивчення поглядів відомих економістів світу на цю проблему дасть можливість глибше усвідомити альтернативні погляди, а отже наблизитись до істини.
Теорії прибутку.Вперше науковий підхід до з'ясування сутності прибутку здійснили класики політичної економії — А. Сміт і Д. Рікардо. Так, А. Сміт при визначенні вартості працею стверджував, що одна частина створеної робітниками вартості йде на оплату їхньої заробітної плати, інша — на оплату прибутку підприємств. Водночас А. Сміт розглядав прибуток як дохід, що служить винагородою капіталісту за послуги капіталу (тобто засобів виробництва). Він не зміг узгодити ці суперечливі погляди, об'єднати їх у цілісну концепцію прибутку. Цей синтез, на нашу думку, полягає у тому, що джерелом прибутку є, насамперед, праця найманих працівників, а також праця підприємця (управлінська, організаторська). Засоби праці самі по собі прибуток не створюють, але у процесі їх техніко-економічного поєднання з найманою працею виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект.