Смекни!
smekni.com

Економічна характеристика країн Третього світу Нові тенденції розвитку 2 (стр. 2 из 14)

Країни, що розвиваються, відрізняються від промислово розвитих соціальною структурою суспільства. Розподіл на класи не завжди профілює їхню соціальну структуру. Соціальні організми особливо афро-азіатських країн містять у собі різні утворення - класові, некласові (етнічні, релігійні, кастові й інші спільності) і позакласові (пауперизовані прошарки, що втратили регулярний зв'язок із суспільним виробництвом). Становлення товарних відносин у цих країнах супроводжувалося поширенням декласування. Це зв'язано з тим, що при затяжній трансформації представники нижчих укладів виштовхувалися зі звичного економічного середовища, позбавлялися традиційних джерел існування. Взаємодія між усіма цими утвореннями складна і хитлива. Некласові і позакласові елементи соціальної структури накладають відбиток на суспільний розвиток у цілому. Необхідність забезпечення економічного прогресу при величезній убогості і голоді приводить до періодичних різких загострень соціальної обстановки, що знаходить вираження в скасуваннях політичної демократії, у репресіях зверху й у різних варіантах дій знизу - у виступах низів аж до прояву екстремізму, погромів і індивідуального терору.

Країни, що розвиваються, на відміну від західних держав ще не перебороли общинний тип соціальності, що висходить до родового ладу. Він визначається особистісним характером соціальних відносин, зв'язками, заснованими на спорідненні, сусідстві, роді, племені і т.д. У цілому ряді країн Третього світу не сформувалося розгалужене і міцне цивільне суспільство - соціально організована структура, що складається із самодіяльних організацій добровільного членства. Як відомо, інститути цивільного суспільства виконують у соціальному житті структуроутворюючу роль. У країнах, що розвиваються, становлення сучасного господарства і ріст державного апарата значно обганяють формування інститутів цивільного суспільства. Елементи цивільного суспільства, що виникли на самостійній основі, ще не утворюють цілісної і єдиної системи. Цивільне суспільство ще не вичленилось з державних структур. Дотепер переважають вертикальні соціальні зв'язки при слабких горизонтальних.

Соціальність общинного типу домінує в традиційних секторах. Прагнення удержати общинні принципи соціальності підсилюється, коли руйнується ізольованість традиційних соціальних перетворень. Дані явища відзначаються в африканських, азіатських і латиноамериканських державах.

Країни, що розвиваються, відрізняються від країн Заходу не тільки за соціально-економічною структурою, рівню економічного розвитку. Суспільні структури цих країн розвивалися в рамках різних локальних цивілізацій і містять у собі різне соціокультурне наповнення.

Таким чином, сукупність проблем відсталості, залежності, багатоукладності дає загальну картину країн, що розвиваються. Економіка країн, що розвиваються, відрізняється від промислово розвитих капіталістичних країн як ступенем розвитку, так і моделлю виробництва і розподілом матеріальних благ.

Задачі подолання відсталості і залежності значною мірою цементують зв'язок усередині світу, що розвивається, і створюють загальні напрямки економічної і соціальної політики, виявляють джерела, зміст і межі їхньої єдності.


1.2 Соціально-економічна диференціація країн, що розвиваються.

Характерною рисою країн третього світу виступає наростаюча нерівномірність соціально-економічного розвитку. Процес економічної диференціації підсилився в 80-90-і роки. Він розвивається по різних напрямках - рівням економічного розвитку; народногосподарським структурам, положенню у світовому господарстві. Нерівномірність соціально-економічного розвитку частково успадкована від колоніального періоду.

Поява нових індустріальних країн. Розширення промислового виробництва в метрополіях при недостатній забезпеченості деяких з них мінеральними ресурсами стимулювало розвиток відповідних видобувних галузей у колоніях. Відносно невисокий зміст металів, особливо кольорових, вимагало організації їхньої переробки на місці, щоб уникнути великих транспортних витрат. Так, Японія до Другої світової війни створила в Кореї великі металургійні і хімічні виробництва, продукція яких вивозилася в метрополію. Напередодні Другої світової війни Корея перевершувала всі азіатські країни, разом узяті, по обсягу виробленої продукції хімії і чорної металургії.[34]

У 1938 р. на 13 колоній, залежних країн і територій (Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, Індія, Колумбія, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Корея) приходилося 73,3% продукції обробної промисловості всієї залежної периферії, у 1949 р. - 70,1%.

У 50-60-і роки з'явилося ще 10 країн (Венесуела, Індонезія, Іран, Марокко, Нігерія, Пакистан, Перу, Пуерто-Рико, Саудівська Аравія, Чилі), питома вага яких у промисловому виробництві країн, що розвиваються, почала швидко рости і досяг у 1973 р. 17,2%. В наступні роки в силу політичних потрясінь у ряді перерахованих вище країн темпи промислового виробництва всієї групи сповільнилися і їхня питома вага не змінилася.

У 70-і роки підвищилася частка латиноамериканських країн. Цей ріст відбувався на тлі досить великої нерівномірності їхнього економічного розвитку, і визначався декількома країнами, насамперед Бразилією і Мексикою. Середньорічні темпи ВВП Бразилії в 60-70-і роки досягали 7,1%, Мексики - 6,2%. На початку 80-х років на території цих країн вироблялося понад 3/5 ВВП регіону, а на початку 50-х років - трохи більше 2/5.[27]

Подібні тенденції в цей період були характерні для країн Ближнього і Середнього Сходу, частка яких збільшилася з 15 до 19% ВВП країн Третього світу. Таке прискорення розвитку порозумівалося нафтовим бумом 70-х років. В інших регіонах за винятком далекосхідних країн економічний ріст виявився уповільненим.

У ході промислового розвитку виділилася група нових індустріальних країн (НІК). У 70-80-і роки для них були характерні більш високі темпи господарського розвитку, що перевищують аналогічні показники інших країн третього світу і промислово розвитих країн. Ведучою галуззю економічного розвитку майже всіх НІК стала обробна промисловість. Основною статтею експорту практично всіх НІК стали товари обробної промисловості. У 15 країн вони перевищують 50% їхнього експорту.[38]

В економічному розвитку для більшості з них характерні тенденції, властиві зрілій капіталістичній економіці. Йде процес концентрації виробництва і капіталу, формується фінансовий капітал. У найбільш розвитих країнах утворилися транснаціональні корпорації. Особливо чітко це проявилося в Південній Кореї, Тайвані, Сінгапуру, Бразилії, Мексиці, Аргентині. Латиноамериканські НІК мають більш могутній економічний потенціал у порівнянні зі східно-азіатськими. Але в азіатських НІК сформувався більш широкий круг джерел фінансування розвитку. У цій підсистемі світу, що розвивається, створювалися переважно трудомісткі підприємства по випуску масової споживчої продукції. У латиноамериканських НІК основний упор був зроблений на розвиток матеріалоємних і капіталомістких галузей в обробній і видобувній промисловості. У силу ряду факторів у 80-і роки латиноамериканські НІК виявилися в кризовому стані: тягар боргів перевищив можливості їхнього погашення.

У 80-і роки з'явилися друге і третє покоління нових індустріальних країн, у їхньому числі Малайзія, Таїланд, Індонезія, Індія, Філіппіни.

Регіональні розходження. Зміни в темпах індустріалізації викликали різнопланову динаміку економічного росту різних регіонів світу, що розвивається, це привело до зміни їхнього положення в даній підсистемі й у світовому господарстві в цілому. У 80-і роки значно підсилили свої позиції Східна і Південна Азія, головним чином у результаті швидкого економічного підйому східно-азіатських країн. Скоротилася у світовому виробництві частка Західної Азії. Однак, незважаючи на зниження частки країн Західної Азії, азіатські держави в цілому за роки незалежності значно укріпили свої позиції у світовому господарстві. Якщо в 1960 р. на них приходився 1% валового міжнародного продукту (ВМП), то в 1997 р. - 13,6%. Позиції Латинської Америки ослабнули.

Важливі зміни відбулися в положенні окремих країн. У 1996 р. три з десяти найбільших економік світу відносилися до країн, що розвиваються - КНР, Індія, Бразилія. Обсяг їх ВВП, підрахований на основі паритету купівельної спроможності валют, був вище, ніж у Канади. По цих підрахунках КНР вийшла на друге місце у світі, уступаючи тільки США.[23] Зміна економічного становища окремих регіонів і країн визначається багатьма факторами. Це розходження в масштабах національного господарства, наявності мінеральних ресурсів, у підходах до здійснення стратегій розвитку, в умовах міжнародної торгівлі, у демографічній ситуації, тягарі зовнішньої заборгованості. Нові індустріальні країни розвивалися різними шляхами, використовуючи різні моделі розвитку. Високі темпи росту досягалися за рахунок високої норми нагромадження, використання сучасних технологій, високої продуктивності праці. Ці функції росту здійснювалися при сполученні ринкових ініціатив, державного регулювання і підприємництва. Досвід східно-азіатських країн показав, що урядові бюрократи можуть розміщати ресурси настільки ж ефективно, як і приватні ринки.

Таблиця 1

Частка регіонів країн, що розвиваються, у світовому і внутрісистемному ВВП [38]

Регіони, країни Постійні ціни 1989р., %
1981 1991 1994
Країни, що розвиваються, у цілому

15,2

16,5

19,4

Африка 1,7 1,6 2,1
Південна і Східна Азія

5,4

8,0

6,4

Західна Азія 2,6 2,0 2,3
Латинська Америка

4,8

4,3

4,6

Гонконг, ПівденнаКорея, Сінгапур, Тайвань

1,3

2,0

2,4

Китай 1,3 2,4 3,4
Індія 1,2 1,5 0,7
Найменш розвиті країни

0,5

0,5

менш 0,1 (дані за 1996р.)

Розходження в рівні економічного розвитку стали драматичними серед різних груп країн і регіонів. Якщо в промислово розвитих країнах Заходу розходження в рівнях доходу на душу населення скоротилися за останні піввіку, то на периферії світового господарства збільшилися. Диференціація господарського розвитку привела до ерозії політичної єдності країн, що розвиваються.