Для забезпечення економічних суб'єктів потенціалом економічного зростання та реальними коштами для ведення конкурентної боротьби було створено мережу інститутів зростання - банків розвитку, фінансових корпорацій, органів із стимулювання малого підприємництва, великих промислово-торговельних груп.
Ще однією особливiстю інституційної структури НIК є система взаємозв'язків мiж сучасними великими i традицiйними малими пiдприємствами. Зокрема, у Південній Кореї існує спеціальне законодавство зі сприяння субконтрактним зв'язкам. У такий спосіб відбувається вдосконалення системи об'єктів економічної стратегії великих корпорацій, що позитивно впливає на структуру суспільної системи у цілому. Це збільшує прогнозованість розвитку країн і сприяє національному консенсусу. Останній, наприклад, у Південній Кореї, Тайвані знайшов відображення у розробці довготермінових планів соціально-економічного розвитку. Усвідомлюючи неминучу викривленість процесів конкуренції в нерозвиненому ринковому середовищі та спираючись на корпоративність національної свідомості, автори стратегій розбудови НІК зробили ставку на поєднання конкуренції та корпоративної поведінки (обмін інформацією між приватними економічними суб'єктами, координацію бізнес-планів, спільне інвестування), створили для цього відповідні інституційні структури.
Реалізовуючи зазначені заходи, урядам НІК вдалося у короткий термін виробити раціональні стратегії приватних економічних суб'єктів. Завдяки цьому головними орієнтирами їхньої діяльності стало не отримання поточних надприбутків, а стратегічний розвиток та оволодіння ринками. Це, у свою чергу, мало значний стабілізуючий ефект, оскільки економічні суб'єкти розробляють стратегічні плани лише на основі стабільності економіки, забезпечення якої стало одним з їхніх першочергових інтересів.
Роль уряду в НІК можна порівняти з каталізатором: сила його впливу залежала не від фінансової могутності, а насамперед від пріоритетів внутрішньої політики (освіта, розвиток інфраструктури, сприяння налагодженню інституційних схем). Дієвість механізмів реалізації цих заходів забезпечувалася використанням досвіду країн-попередниць та адаптивністю державної політики. Останнє було можливим завдяки системі взаємодії економічних суб'єктів та мережі інститутів співпраці держави з приватними економічними суб'єктами, їхніми корпоративними організаціями. Завданням держави стало не заміщення, а доповнення ринків, збільшення їхньої ефективності, підтримка фінансової стабільності, забезпечення максимально сприятливих умов для приватних інвестицій та соціальної стабільності.
Наведена стратегія реалізовуватиметься лише за умов сильної державної влади. Тому специфiчною рисою формування НIК було iснування в бiльшостi з них тоталiтарних полiтичних режимiв. Слід зазначити, що тоталітаризм у цих країнах суттєво відрізняється від європейського, позитивно впливає на досягнення суспільної згоди. Моделі "патерналістського авторитаризму", що практикувалася у НІК, властиві етичні обмеження прагматизму влади, технократичний ідеал, що полягає у наявності чесної та освіченої еліти, конфуціанське прагнення до політики суспільної злагоди, ідеологія економічного зростання. Дослідники зазначають високий рівень витрат на освіту в НІК. Систему освіти було зорієнтовано на прискорене подолання неграмотності, що мало на меті підвищення кваліфікації робітників та покращення дитячої освіти, надавало системі стратегічної орієнтації. Заохочувалися та субсидувалися освітні програми на підприємствах. Значна увага приділялася вивченню зарубіжного досвіду і запозиченню знань.
У Південній Кореї після демократичних реформ спостерігалося збільшення вдвічі витрат виробництва протягом двох років, що призвело до зменшення його конкурентоспроможності й викликало потребу в активізації внутрішніх інвестицій на реконструкцію виробництв, диверсифікацію і підвищення якості експорту [42].
Отже, крiм економiчних і політичних чинникiв, не останню роль у розвитку НIК вiдiграли і соцiокультурнi фактори як елемент порівняльних переваг у міжнародній конкуренції. Урядам цих країн вдалося поєднати у своїй економічній стратегії раціоналізм та прагматизм західної цивілізації з традиційними колективістськими світоглядними позиціями конфуціанської етики. Завдяки цьому сформувалася ідеологія економічного зростання, відбулося об'єднання зусиль нації навколо цієї мети. Втілення у життя цієї стратегії сприяло розвитку національних традицій підприємництва та ділової культури, заснованих на самодисципліні, довірі та відповідальності, розподілі результатів зростання між усіма членами суспільства, на підвищенні освітнього рівня та зміцненні технологічної й інженерної культури. На зміцнення національної консолідації також вплинули "довічний найм", використаний деякими НІК з досвіду Японії, та система оплати праці, за якої заробітна платня робітників безпосередньо залежала від успіхів, досягнутих фірмою минулого року. Це сформувало специфічну мотиваційну систему, що стала основою східноазіатської моделі "економічного дива".
Однією з нових економічних країн деякі фахівці вважають Туреччину. Адже її динамічний економічний розвиток має спільні риси з НІК. Так, до початку 80-хроків у Туреччині зберігалася значна частка державного сектора - від 50% до 75% [1, c.94]. Власне, саме урядом було зроблено першу значну інвестицію у розвиток національного машинобудування - створення у 1950р. Державної корпорації з машинобудування та хімічної промисловості. Перші приватні інвестиції у цій галузі було здійснено лише через 10 років. Половина всіх вкладень у 60-80-хроках були державними [7, с.144]. Державними або під контролем уряду були великі банки, що дозволяло утримувати низькі процентні ставки. Проводилася активна політика державного патерналізму - протекціонізм, сільськогосподарські дотації, обмеження припливу іноземних капіталів, підтримка розвитку профспілок. Здійснювалося стратегічне планування. Відповідно до Першого п'ятирічного плану розвитку з 1963р. було проголошено стратегію імпортозаміщуючої індустріалізації. Результати стратегії 60-70-хроків були позитивними. Середній темп зростання ВНП становив 7%, а промислового виробництва - 9% на рік. Загалом створено передумови для ефективної ринкової економіки. Однак на відміну від НІК, у Туреччині не відбулося вчасної переорієнтації економічної стратегії. Проблема валютних надходжень вирішувалася за рахунок припливу короткотермінових капіталів та продажу природних ресурсів на тлі ресурсного буму 70-х. Питома вага експорту у ВВП залишалася невисокою, а стратегія імпортозаміщення не сприяла зменшенню залежності від імпорту внаслідок ввезення комплектуючих. Тому накопичення структурних проблем та скорочення попиту на сировинні ресурси другої половини 70-х спричинили серйозну економічну кризу в країні.
Таблиця 3
Деякі індикатори економіки Туреччини (темпи зростання, %) [39]
| Рік | ВВП | Інвестиції | Інфляція |
| 1980 | -2,4 | - | - |
| 1981 | 4,9 | - | - |
| 1982 | 3,6 | -5,7 | 27,1 |
| 1983 | 5,0 | 2,6 | 31,4 |
| 1984 | 6,7 | 0,9 | 48,4 |
| 1985 | 4,2 | 11,5 | 45,0 |
| 1986 | 7,0 | 8,4 | 34,6 |
| 1987 | 9,5 | 45,1 | 38,9 |
| 1988 | 2,1 | -1,0 | 73,7 |
| 1989 | 0,3 | 2,2 | 63,3 |
| 1990 | 9,3 | 15,9 | 60,3 |
| 1991 | 0,9 | 1,2 | 66,0 |
| 1992 | 6,0 | 4,3 | 70,1 |
| 1993 | 8,0 | 24,9 | 66,1 |
| 1994 | -5,5 | -15,9 | 106,3 |
| 1995 | 7,3 | 8,3 | 88,0 |
| 1996 | 7,5 | 18,2 | 79,8 |
З січня 1980р. було розпочато широкомасштабну Програму економічної стабілізації. Вона включала такі заходи, як: заморожування заробітної платні, жорстку фінансово-кредитну політику, зменшення витрат на державний сектор економіки, податкову реформу; стратегію збільшення експорту та перехід від імпортозаміщення до експорторієнтованої індустріалізації, розширення інших каналів надходження валюти, залучення іноземних капіталів; структурну перебудову економіки, лібералізацію імпорту, стимулювання інвестицій у конкурентоспроможні галузі, заохочення злиття підприємств; реорганізацію державного сектора та приватизацію частини державних підприємств; розвиток банківської системи, стимулювання нагромадження, розширення ринку капіталів [39]. Відбулося скорочення переліку цін, що затверджувалися Радою міністрів. Серед товарів, ціни на які встановлювалися адміністративно, залишилися базові: електроенергія, вугілля, хімічні добрива, послуги залізничного транспорту тощо. Зберігся такий метод цінового контролю як термінові дозволи на імпорт товарів. Лише за 1980-1983рр. експорт з Туреччини збільшився вдвічі. Інфляція скоротилася з 110% до 30%. Середній темп зростання ВВП при цьому не зменшився . Було здійснено девальвацію ліри відразу на 33% та передбачено наступні девальвації протягом 80-хроків на 10-15% за рік.
Незважаючи на антиінфляційні заходи, Туреччина продовжувала реалізовувати промислову політику. У 1980р. було збільшено пільги з оподаткування підприємств, що здійснюють інвестиції відповідно до планів економічного розвитку. З 1985р. було запроваджено стягнення податку на додану вартість. Однак інвестиційні товари від нього звільнялися. У тому ж році впроваджено систему стимулювання інвестицій. Збільшувалися податкові пільги, надавалися вибіркові експортні кредити, виплачувалися експортні премії, експортери отримували валютні асигнування на імпорт необхідних компонентів, розвивалася система експортного страхування. З другої половини 80-хроків частка промисловості у ВНП вже переважала частку сільського господарства.