Міністерство освіти і науки України
Приазовський державний технічний університет
Кафедра економічної теорії
Реферат на тему:
Аграрний сектор України і необхідність його реформування. Аграрна та земельна реформа в Україні.
Виповнив:
Перевірив:
Маріуполь, 2010 рік
| Вступ……………………………………………………………………………. | 3 |
| 1. Аграрний сектор України і необхідність його реформування…………… | 4 |
| 2. Сутність і особливості аграрної реформи в Україні……………………… | 6 |
| 3. Основні напрямки земельної реформи в Україні…………………………. | 8 |
| 4. Шляхи відродження продуктивності землі……………………………….. | 10 |
| 5. Розвиток і ефективність різних форм господарювання в аграрному секторі…………………………………………………………………………… | 12 |
| Висновки………………………………………………………………………... | 14 |
| Список використаної літератури……………………………………………… | 15 |
Вступ
Реформування аграрного сектору України – одна із надто актуальних проблем сучасності. Це пояснюється тим, що саме від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни і добробут людини. А з початку 90-х років аграрний сектор України охопила глибока економічна криза. За час цієї кризи сільське господарство України зазнало величезних збитків. Так, протягом 90-х років обсяги виробництва в сільському господарстві скоротилися в 1,6 рази. За обсягом виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції наша держава виявилася відкинутою майже на 40 років назад.
Для виходу з цієї ситуації необхідна була аграрна реформа. Початок їй було покладено ще в 1990 році, коли Верховна Рада Української РСР ухвалила Постанову «Про земельну реформу», а потім в 1992 р. – Верховна Рада України прийняли нову Постанову «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі». З цього часу було виконано значний обсяг робіт з реформування земельних відносин, однак радикального оновлення аграрного сектору не відбулося. Саме тому особливої актуальності знову набуває реформування аграрного сектору. В зв’язку з цим в 2007 р. було схвалено Указом Президента України «Основні напрями земельної реформи в Україні на 2007-2010 роки». Основною метою аграрної реформи з 2007 р. є забезпечення ефективного розвитку аграрного сектору.
Проблемні реформування аграрного сектору України приділяють значну увагу політики, науковці, бізнесмени. Теоретичні питання реформування аграрного сектору розкриваються зокрема в журналах «Економіка АПК» і «Економіка України», в підручниках і монографіях. Особливу увагу цим проблемам приділяють такі науковці, як Гайдуцький П.І., Ганчанов В.М., Месель-Веселяк В.Я, Шкільов О.В. і багато інших. Правові основи аграрної реформи закріплено законодавством.
Мета мого реферата розкрити суть і необхідність реформування аграрного сектору економіки, особливості аграрної реформи в Україні, основні напрямки земельної реформи, дати оцінку сучасному стану аграрного сектору.
1. Аграрний сектор України і необхідність його реформування.
Аграрний сектор – одна з найважливіших сфер матеріального виробництва, в якій створюються матеріальні блага рослинного і тваринного походження для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості – сировиною
Аграрний сектор посідає досить важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни і добробут людей. Розвиток же самого аграрного сектору залежить від тієї частки економічних відносин, які складаються в ньому.
Економічні відносини в аграрному секторі досить специфічні, бо виникають вони з приводу привласнення й використання землі як основного фактору виробництва. Це, в свою чергу, відрізняє аграрний сектор від інших галузей народного господарства.
Особливості аграрного сектора полягають в тому, що
по-перше, на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування в сільському господарстві земля – головний об’єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;
по-друге, для сільського господарства характерним є збіг часу виробництва і робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва;
по-третє, в сільському господарстві тісно переплітаються економічні і природні процеси відтворення. Тому кінцевий результат є сума зусиль людини і природи;
по-четверте, складність і різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також переплетінням різноманітних форм власності.
Після Жовтневої революції в нашій країні розпочався процес колективізації, який був перерваний політикою НЕПу. Так, селянам в Україні було передано 92% її земельного фонду. У 1928 р. політика НЕПу була скасована Сталіним, після чого почалася насильницька колективізація, наслідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша і най здібніша (в т.ч. і найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.
В наступні десятиліття більшість колгоспів і радгоспів була збитковою. В них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися деякі феодальні методи експлуатації (за сталінського режиму), відбувалося волюнтаристське витіснення різних форм власності, насамперед, приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності – колективна і державна.
Колективна форма власності була в сільському господарстві квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністративними методами, впродовж кількох десятиліть через механізм «ножниць цін» (завищених на продукцію промисловості і занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частина необхідного продукту у села вилучалися. Внаслідок такого пограбування зросло відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо.
Лише у 80-х роках ХХ ст. внаслідок певного дотримання паритету цін на сільськогосподарську продукцію зменшується кількість збиткових колгоспів і радгоспів, зростає їх рентабельність. Так, рівень рентабельності за ці 1980-1990 роки зріс від мінус 0,4 до 19 і 36%. Виробничі фонди в колгоспах за 10 років збільшилися із 94 до 165 млрд.крб.
Сільське господарство України у 80-і роки приблизно віддзеркалює стан розвитку даної сфери в СРСР у той період, проте якісні ґрунти та інші природні чинники у поєднанні з відносно нормальною матеріально-технічною базою сприяли тому, що працівники села виростили в 1990 р. близько 50 млн.т. зерна (в СРСР – 197 млн.т.). Водночас Україна експортувала щороку сільськогосподарської продукції приблизно на 30 млрд.крб. Якби уряд країни міг самостійно розпоряджатися продукцією аграрного сектору, рівень споживання населення республіки був би значно вищий.
Проте, порівняно з досягненням сільського господарства у багатьох розвинених країнах світу аграрний сектор України значно відставав за рівнем продуктивності праці.Узагальнюючим показником нижчої продуктивності праці в сільському господарстві України був такий: якщо один зайнятий в США у цій сфері міг своєю працею забезпечити продуктами харчування близько 130 жителів, то в Україні – 12-13 чоловік.
Все це, а також розпад СРСР, вимагало радикальної перебудови аграрного сектору.
На початку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вони виробляли 75% валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало до 4 тис. га сільськогосподарських угідь. Протягом наступних 10 років сільське господарство було відкинуто до рівня 40-50-х років ХХ ст.
Це сталося тому, що капітальні вкладення за цей період скоротилися у 20 разів (у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь вони становили у 1999р. 15 грн., яких було недостатньо, щоб придбати ручний інвентар), внесення мінеральних добрив скоротилося майже у 7 разів, витрати на охорону земельних угідь – у 25 разів, що призвело до значного погіршення якості земель, надмірно дискримінаційного диспаритету цін (внаслідок чого з сільського господарства за 1991-1998 рр. було вилучено понад 95 млрд.грн.), тотального зубожіння населення (що катастрофічно знизило попит на сільськогосподарську продукцію), втрати основної частини внутрішнього ринку (через необдуману лібералізацію торгівлі і засилля імпортних товарів нерідко сумнівної якості), диктату МВФ щодо напрямів аграрної політики (зокрема, цілеспрямованого руйнування колективних господарств і насадження фермерських, хибного курсу на пріоритетність приватної власності).
Все це свідчить про необхідність реформування аграрного сектору. Держава сьогодні особливу увагу має приділити цьому важливому сектору економіки.
2. Сутність і особливості аграрної реформи в Україні.
Аграрна реформа – це процес трансформації економічних відносин в аграрному секторі.
Аграрні реформи передбачають трансформацію економічної власності, реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукупності економічних відносин.
У країнах Центральної і Східної Європи аграрні реформи здійснювалися шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних та державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фермерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім’ї, а також на найманій праці), кооперативів та ін.
Переважає за таких перетворень колективна форма власності. Так, у Східній Німеччині в середині 90-х років ХХ ст. новостворені селянські господарства (середній розмір ділянок – до 140 га) разом з особистими підсобними господарствами використовували менше 20% сільськогосподарських угідь, нові кооперативи (середній розмір ділянок – приблизно 1500 га), майже 40%, товариства з обмеженою відповідальністю (до 950 га) – менше 25% угідь. У Чехії селянські господарства використовують менше 20% угідь, нові сільськогосподарські кооперативи – майже 50%, господарські товариства – 17%. Винятком з цієї закономірності є Польща (де на селянські господарства припадає майже 75 угідь), Албанія і Румунія.