Смекни!
smekni.com

Основи етики (стр. 64 из 70)

Течія ірраціоналізму була спрямована проти позитивізму і тим самим намагалась підтримувати вчення про природне право. Адже визнання позарозумової суті буття, позасвідомих шляхів його пізнання призводить до вищого сенсу нормативно-цілісної реальності. Згідно з цим природне право міститься у нескінченності та невичерпності природи, є комплексом метафізично облікованих норм і законів, на яких побудований світ. Лише наявні підтексти цих норм і законів вступають у гру людського розуму. Позитивне право є одним із проявів права метафізичного світу. Такими підтекстами слугують закони фізики, астрології, біології та інших наук, які утворюють зв’язок реальності з трансцендентальними першоосновами буття, наштовхують на естетичне споглядання людиною світу на символічне мислення, доводять необхіднісь злиття особи зі Всесвітом.

Розум людини приводить у порядок лише ту частину знань про природне право, які отримані в результаті раціонального пізнання. Однак для більш повного пізнання природного права потрібна ще й воля (як метафізичний об’єкт). Хоча вона може призвести й до безнадійного стану, регресу, песимізму, якщо не керуватись почуттями любові, високим покликанням пізнання, не вдаватися до вільного вибору життєвих альтернатив, посилаючись на самоорганізацію та самореалізацію (тобто синергетичні принципи). Навіть виведення істини у природному праві має індивідуальний, суб’єктивний характер, оскільки мислення людини є унікальним, одиничним і в індивідуальному розумінні неповторним. Все залежить від впливу природних сил на людину, власної волі та філософських аспектів любові, які вона повинна усвідомлювати протягом життя.

Цінність ірраціоналізму як філософського напряму осмислення буття полягає в тому, що він сприяв розвиткові пізнавальних здібностей людини (незважаючи на певне пізнання своїх можливостей,розвивав її віру у природне право, яке діє і уникнути санкцій якого не можливо.

Артур Шопенгауер (1788-1860) додержавне право називав природним, або моральним правом. Розробляючи свою концепцію морального права, він посилався на концепцію природного права Гуго Гроція, згідно якої право виникає завдяки розумному намаганні людини до мирного спілкування ще в додержавному стані. У ході виконання цього природного права складається людське право, право у вигляді юридичних законів. Моральне, природне право – вчення Шопенгауер називав "чистим правовченням" і відносив його до одного із розділів етики. Чисте вчення про право або природне право (моральне право) лежить в основі всякого правомірного законодавства (хоча завжди своїм зворотнім боком), так як чиста математика лежить в основі кожної зі своїх прикладних галузей [56, с.265, 267, 282].

Природне право дійсно є додержавним. На основі природного права формується моральне право. Але природне право не слід змішувати з мораллю і процесами державотворення. Воно існує до держави, у державі і після держави. На ньому тримається не лише держава, а й цілий світ, тому воно завжди актуальне, хоча людина його не створила.

Моральне право створила людина. Воно особливо актуальне у додержавний і післядержавний періоди. У державний період моральне право практично поглинається позитивним (державним) правом. Фактично моральне право є чистим вченням, оскільки в ньому немає ідеології, насильства тощо. Природне право абсолютно "чисте" право, оскільки в ньому немає людської культури, воно багатоальтернативне, світове без відстоювання будь-якої теорії, крім природної.

Все різноманіття світу є проявом волі, але у свідомості людини вона проявляється особливим способом. Цей світ оголошується Артур Шопенгауер оголошує світом уявлень, оскільки, в його розумінні, сам суб’єкт пізнання є носієм цього світу, умовою всіх явищ: бо тільки для суб’єкта існує все, що існує, а сам суб’єкт лежить поза простором і часом та пізнанню не підлягає.

Варто зазначити, що саме на підставі такого світорозуміння марксистська філософія характеризувала Шопенгауера однозначно як соліпсиста [53, с.103, 141]. Лише з ослабленням ортодоксальних принципів марксизму поступово стало можливим визнання того факту, що сам Шопенгауер, передбачаючи таку оцінку своєї філософії, був категорично проти неї. Зокрема стало можливим цитувати ті рядки праць Шопенгауера, в яких він категорично виступив проти соліпсизму, заявивши, що соліпсисти можуть зустрічатися хіба що тільки в будинках для розумово відсталих [50, с.251].

Більше того, грані філософії Шопенгауера виблискують і відверто матеріалістичною тональністю, як, наприклад, у випадку критики ним геґелівської Ідеї, яку він називає спекулятивним шарлатанством, здійснюваним з метою навіювання віри в деяке набуття знання, що його насправді немає у злиденній суті абсолютного ідеалізму. Заперечуючи Геґеля, Шопенгауер закликає визнати раз і назавжди, що загальні поняття виводяться людьми з емпіричного досвіду (світу) і будь-яка спроба перетворити їх у самостійні, незалежні від буття сутності, є незаконною і абсурдною. Як бачимо, така точка зору відповідає духові швидше раціоналізму, ніж ірраціоналізму. І не випадково, оцінюючи її, відомий дослідник діалектики Геґеля і антигеґелянства Калінін В.А. справедливо, з нашого погляду, характеризує її як точку зору матеріалізму [81, с.189].

Наголошуємо на цих фактах з тією метою, щоб підкреслити складність даного, як зрештою й будь-якого, філософського явища. Означуючи Шопенгауера як представника ірраціоналізму, ми тим самим не вичерпуємо всієї багатогранності його філософії, яка залежно від кута зору на неї може виявлятись по-різному.

Підтвердженням цього висновку може бути ставлення до ідей Шопенгауера одного з найбільших матеріалістів Л. Фейєрбаха. Зокрема закон достатньої підстави Шопенгауера, про який ми згадували вище, був з особливим ентузіазмом сприйнятий Фейєрбахом, який вважав це місце шопенгауерівської творчості одним із кращих трактувань принципу детермінізму [81, с.200].

Заради справедливості слід зазначити, що саме Л. Фейєрбах першим почав співчувати Шопенгауеру в тому, наскільки складне завдання той поставив перед собою, намагаючись розв’язати проблему свободи волі. Адже, на думку Фейєрбаха, ні одне питання не є таким головоломним і не піддається в такій мірі рішучому ствердженню чи запереченню, як питання про свободу волі [81, с.200].

Наголосимо, що саме вчення Шопенгауера про світ як про Волю робить його ірраціоналістом. Та і то лише в тій мірі, що стосується безпосередньо цієї сторони його філософії, а не філософії вцілому. У цьому зв’язку нам видається справедливим судження А.Ф. Лосєва, висловлене саме з цього приводу. Коментуючи загальноприйняте визнання Шопенгауера, за його вчення про світову волю, ірраціоналістом, Лосєв зауважує, що в переважній більшості забувають, що у того ж Шопенгауера є ще вчення про уявлення, яке сам Шопенгауер розумів найперше як цілком осмислену об’єктивацію світової волі у вигляді світу ідей, у вигляді світового інтелекту досить близького до платонівського вчення про царство ідей і про світовий Розум. Тому, – наголошує Лосєв, – історична справедливість вимагає сказати, що навіть і в Шопенгауеpa не можна знаходити абсолютного ірраціоналізму" [76, с.304].

Вважаємо за необхідне наголосити на цих неоднозначностях в оцінках належності філософії Шопенгауера, бо, по-перше, ми самі відносимо її до ірраціональної, хоча, як бачимо, така класифікація не є абсолютно справедливою. По-друге, лише з цієї, ірраціональної, точки зору в найбільшій мірі стає зрозумілою етика і естетика Шопенгауера. В останній, на думку Лосєва, панує примат природи, а не історії: а природа ця при всій своїй вічній рухомості зажди залишається у своїй останній сутності чимось нерухомим [76, с.305].

Для нас таке спостереження Лосєва є важливим, оскільки воно проливає світло на проблему природного права в філософії Шопенгауера. Стверджуючи примат природи Шопенгауер тим самим утверджує стабільність права Природи у порівнянні з правом нестабільного суспільства, чи правильніше було б мовити – у порівнянні з нестабільним правом суспільства. Ось чому й нормативна вартість цього суспільства поступається нормативній вартості природи, вираженням якої для Шопенгауера є не суспільство, не соціум в цілому, а індивідуальне існування людини, її, і в цьому відношенні Шопенгауер виступає предтечею екзистенціалізму, буття.

З цієї ж причини, як відзначають дослідники, Шопенгауер "стоїть на точці зору індивідуальної етики, заперечуючи будь-яку моральну цінність соціуму. Він не визнає історичних і соціальних вимірів моралі, в яких би релігійних, національних, політичних чи інших формах вони не виступали [39, с.17].

Таким чином, принципово особистісна і завжди несоціальна орієнтація етики Шопенгауера переходить у відкриту форму антинормативізму. При зіставленні Шопенгауером природного права і права соціального, в розумінні – позитивного, домінуючим завжди виступає перше, аж до заперечення другого. В цьому, на наш погляд, виявляється новизна поглядів Шопенгауера. Адже етична думка нового часу в її основній тенденції була незмінно пов’язана з правосвідомістю і являла собою переважно етику абстрактних принципів, що й були ґрунтом для законотворчості. Шопенгауер, за влучним висловом одного з дослідників, повстає проти панування законів і норм над індивідами і у цьому своєму прагненні демонструє таку рішучість, що він не просто відкидає певний моральний закон, а ставить під сумнів самі права законотворчої інстанції – права розуму [39, с.17].