Отже, процес утворення права будується за певними принципами, має свої стадії, етапи, суб'єкти та поділяється нарізні види. Безпосередня правотворчість здійснюється народом, делегована парламентом та іншими конституційними суб'єктами.
8. Реалізація норм права: загальна характеристика
Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон, застосування норм права.
Використання — це форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).
Виконання — це форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).
Дотримання — це форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).
Суб'єкти використання, виконання і дотримання — це державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення матеріальних або ідеологічних результатів.
Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це державно-владна й організаційна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).
Для цієї форми реалізації характерними є такі специфічні ознаки:
а) цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;
б) застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;
в) ця форма має державно-владний характер — рішення ухвалюється на підставі односторонього волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання, а в разі необхідності забезпечуються примусовою силою держави;
г) це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для повнішої реалізації правових норм;
г) вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;
д) зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);
е) у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, щодо яких застосовується право, — об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами управління.
Випадки реалізації права у формі застосування:
- коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);
- за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір з приводу права на спадщину);
- коли особа притягується до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.
До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:
- законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);
- обґрунтованість(винесения рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставин справи);
- доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, за якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно якої виноситься рішення);
- справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми моралі).
Правозастосовна діяльність здійснюється у кілька стадій:
а) аналіз фактичних обставин юридичної справи або встановлення юридично значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психологічне ставлення суб'єктів до скоєного тощо);
б) вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація оцінювання конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім робиться аналіз щодо справжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);
в) ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення суб'єктом правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найпоширенішою. Письмова форма передбачає видання правозастосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу.
Правозастосовний акт — це індивідуально-конкретний, державно-владний припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.
Елементи правозастосовного акта: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного управління можуть складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання матеріальної допомоги).
Види правозастосовних актів:
- за суб'єктами видання — акти органів державної влади (законодавчих, виконавчих, судових), акти контрольно-наглядових державних і недержавних органів, органів місцевого самоврядування і їх посадових осіб та акти політичних партій і громадських організацій;
- за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;
- за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.
Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.
Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридичних наук. Ця проблема пов'язана з інтересами держави та суспільства, їх обумовленням і захистом. На сучасному етапі тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.
Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед, усього закону, слід розуміти не що інше, як роз'яснення змісту правової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, яке має юридичне значення і яким можуть керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.
Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову норму, з'ясування змісту правової норми та її пояснення.
По-друге, тлумачення — це виражений поза роз'ясненням зміст правової норми.
Отже, тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права щодо з'ясування і роз'яснення змісту норм права з метою їх правильної реалізації, яка може виражатися в особливому акті.
Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним.
Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулювання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Його часто називають «нормативним» тлумаченням.
Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з'ясовує зміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі зумовлюють правові правила поведінки.
Казуальне (індивідуальне) тлумачення стосується конкретною, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного «казусу», що визначається конкретними обставинами справи. Воно не має загального значення, не поширюється на інші прояви суспільних відносин і на інших його учасників. Казуальне тлумачення може бути також офіційним, але не має загального значення, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному випадку; приміром, коли суддя тлумачить правову норму під час вирішення конкретної справи.
Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим. Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку і має юридично значимі наслідки.
Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.
Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.
Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й застосування окремих повноважень і урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.
За всіх цих різновидів загального офіційного тлумачення оформляються відповідні юридичні документи, що називаються актами тлумачення. Ці акти нових норм не створюють: вони слугують своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які поширюються.