Невисокі вододіли розділяють низовини на три основні басейни. У центральному Квінсленді нечітко виражена вододільна гряда тягнеться від гір Східної Австралії до Західного плато, відрізаючи рівнину біля берега затоки Карпентарія від басейну озера Ейр. Далі на схід настільки ж низька вододільна гряда відокремлює басейн Муррею й Дарлінгу. Положиста і рівна Карпентарійська низовина має чітку межу на заході з нерівним районом Клонкаррі — МаунтАйза, складеним сильно мінералізованими породами фундаменту, і на сході — із горами Східної Австралії. На відстані приблизно 480 км на південь від затоки Карпентарія південну межу рівнини складає низька вододільна гряда. Ріки Гілберт, Фліндерс, Лайкхардт, що мають положисті подовжні профілі, впадають у затоку. Під час повеней великі ділянки рівнини затоплюються. Ґрунти району сприяють виростанню евкаліптового рідколісся й лугів. У межах цієї рівнини випадає найбільша кількість опадів у порівнянні з будьякою іншою частиною Центральних низовин. При цьому на вододілі середня річна сума опадів складає 380 мм, а на березі затоки Карпентарія — 970 мм. Прибережна рівнина в основному використовується під пасовища для великої рогатої худоби.
На південь від вододільної гряди низовини охоплюють південний Квінсленд і північносхідну частину Південної Австралії. Найбільша їхня довжина з півночі на південь складає приблизно 1130 км, а із заходу на схід — 1200 км. Уся ця велика територія характеризується внутрішнім стоком і поділяється на кілька водозбірних басейнів. Найбільший з них — басейн озера Ейр площею 1143,7 тис. кв. км. Він включає більшу частину пустелі Сімпсон і живиться від численних рік, які періодично пересихають. Нахили тут настільки низькі, що ріки буквально розпластуються на поверхні, а потім знову з'являються, іноді під іншою назвою. У такий спосіб Томсон і Барку, що починаються в горах Східної Австралії, дають початок КуперЛементу, Дайамантину з головними притоками Гамільтоном і Джорджиною перетворюються на Уорбертон. Рідко :тік із Західного плато може досягти озера Ейр через ріки УІакамбу й Ніле. Зазвичай ці водотоки являють собою лабіринт сухих русел, вкритих заростями евкаліптів. Випадкові глибокі відрізки русел утворюють цінні постійні водозбірні вирви. Стік у таких руслах буває не щороку. Але коли це трапляється, безсумнівним є їхній зв'язок із тропічними злими, часом досить інтенсивними, що випадають у розташова.их на північ й схід горяних районах. Паводки, що виникають при цьому, широко розсіюються на території, і можуть минути тижні, перш ніж потік води зійде вниз за течією. Подібні паводки обумовлюють багатий ріст трав на пасовищах, але це лише тимчасове явище, на яке не можна розраховувати.
Низовини, розташовані на межі Південної Австралії і Квінсленда, використовуються під пасовища, а район навколо озера Ейр фактично залишається в природному стані. Значна частина цього району входить до складу Великого Артезіанського Басейну, і там пасовищне господарство забезпечене водою. У південносхідній частині Центральних низовин розташований басейн Муррею й Дарлінгу, що являє собою найбільшу водозбірну систему материка. Це великий низинний район, який дренується ріками з досить нерегулярним стоком. Незважаючи на велику площу дренованих земель (1072,8 тис. кв. км) і велику довжину основних рік, обсяг стоку в цій системі невеликий.
Ріки Муррей і Дарлінг, що беруть початок у горах Східної Австралії, течуть на захід і південний захід через низинні території, де опадів мало, а випаровування високе. Ці фактори в поєднані з інтенсивним мандруванням русел призводять до зменшення витрат на більшій частині течії рік. Територія, дренована рікою Дарлінг, в основному використовується під овечі пасовища, але в східних частинах вівчарство поєднується з рільництвом.
Область Ріверайна, розташована між ріками Лаклан і Муррей, поряд із землями уздовж нижньої течії Муррею і його приток у Вікторії — найважливіший район тваринництва і зернового господарства Австралії. Рельєф і ґрунти там сприяють проведенню великомасштабного зрошення. Найбільші масиви зрошуваних земель зосереджені між ріками Маррамбіджі й Лаклан (іригаційна система Маррамбіджі), у частині басейну Муррею, що знаходиться в Новому Південному Уельсі (іригаційна система Ріверайна) і у Вікторії (система ГоулбернКампаспеЛоддон). Крім того, є кілька невеликих ареалів зрошуваних земель у низов'ях Муррею. У цих місцевостях розводять велику рогату худобу і вирощують фрукти, виноград і овочі. З уведенням у дію гідроенергосистеми «Снігові Гори» здійснене додаткове перекидання стоку в басейн Муррею і Маррамбіджі, і там удалося розширити площі зрощуваних земель. Однак для зрошення всіх земель води всетаки недостатньо.
НАСЕЛЕННЯ АВСТРАЛІЇ
За оцінкою на грудень 1997 р., населення Австралії складало 18 631 тис. чоловік, у т. ч. у Новому Південному Уельсі проживало 6 306,3 тис., Вікторії — 4 627,3 тис., Квінсленді — 3430,4 тис., Західній Австралії — 1 811,1 тис., Тасманії — 471,8 тис., на Австралійській столичній території — 309 тис. і на Північній території — 189,2 тис. Вікторія й Австралійська столична територія — найбільш густонаселені райони; великі пустельні області Північної території і Західної Австралії найменш населені. Зростання населення залежить від природного приросту й міграції. Темпи природного приросту населення Австралії за останні 50 років значно скоротилися^ і сьогодні народжуваність сягає 1,8 дитини в розрахунку на одну жінку, що набагато нижче багаторічної норми відтворення населення (2,1 дитини). Тривалість життя значно збільшилася — 81 рік для жінок і 75 років для чоловіків.
Корінні жителі. Ймовірно, першопоселенці Австралії мігрували з ПівденноСхідної Азії 40—60 тис. років тому через сухопутний міст, що існував під час покривного заледеніння, коли рівень Світового океану значно знизився. Деякі мігранти проникли на Тасманію теж по сухопутному мосту. Гадають, що під час заснування першого англійського поселення в 1788 р. в Австралії нараховувалося не менше 250 мов аборигенів. Сьогодні переважна більшість населення має європейське і переважно англійське походження, а з кінця 1970х років значно зросла частка осіб азіатського походження. Усього 2% населення складають нащадки корінних жителів Австралії. Поява європейців в Австралії виявилася згубною для аборигенів. Припускають, що коли наприкінці XVIII ст. почалося заселення материка європейцями, там проживало близько 1,2 млн аборигенів, однак зустрічаються і набагато менші оцінки — аж до 300 тис. Аборигенів відтісняли від джерел води і мисливських угідь, особливо на півдні й сході, чимало їх загинуло від голоду і спраги або були вбиті під час зіткнень з , білими поселенцями, а інші вмерли від хвороб, завезених європейцями. У Вікторії за ЗО років місцеве населення чисельністю 10 тис. чоловік скоротилося до 2 тис. Відомо, що остання чистокровна корінна жителька Тасманії Труганіні померла в 1876 р. Однак аборигени, які живуть на островах у Бассовій протоці, тепер називають себе прямими нащадками тасманійських племен. У 1921 р. загальна чисельність аборигенів Австралії скоротилася до 60 тис. чоловік. У XIX ст. деякі аборигени стали джерелом дешевої робочої сили у тваринницьких господарствах (ранчо) білих поселенців у внутрішніх районах країни, а закони того часу закріплювали сегрегацію й поневолення аборигенів. Положення аборигенів почало поліпшуватися в другій половині XX ст., коли суспільна думка засудила дискримінаційну політику попереднього періоду. Обмеження для аборигенів були зняті, і ці люди були зрівняні в соціальних правах з іншими австралійцями. Було також ужито зусиль, щоб закріпити землю за аборигенами в місцях їхнього проживання і сприяти поширенню серед них освіти. Лише невелика частина австралійських аборигенів більшменш інтегрована в сучасне австралійське суспільство. При цьому вельми небагато аборигенів зберігають життєвий уклад своїх предків. За даними перепису 1996 р., в Австралії проживало близько 370 тис. чоловік, що вважали себе аборигенами (включаючи жителів островів Торресової протоки). Більшість аборигенів проживає у великих містах — Сіднеї, Мельбурні і Брісбені. Однак чимало аборигенів живуть у віддалених місцевостях і нерідко складають там більшість населення. Зокрема, на їхню частку припадає понад 27% населення Північної території. Жителі островів Торресової протоки в основному проживають у Квінсленді.
Імміграція була найважливішим фактором формування населення Австралії після заснування першого англійського поселення в 1788 р. Виділяють три стадії міграційного процесу. Перша з них, що'тривала до кінця 1940х років, йшла нерівномірно і відбувалася переважно з Великобританії. На зорі колоніального періоду в Австралію засилали ув'язнених, яких англійські суди засуджували до каторжних робіт. Однак епізодично до країни прибувало чимало добровільних переселенців. Іммігранти і їхні нащадки заклали фундамент державного устрою й політики Австралії. В основу протекціоністської політики з кінця XIX ст. були покладені принципи так званої «білої Австралії» із метою захисту від імміграції з Азії (у країні був досвід масового переселення китайців у другій половині XIX ст. і особливо під час золотої лихоманки 1850х років) і від притягнення жителів тихоокеанських островів для роботи за контрактами на цукрових плантаціях Квінсленда. У період світової економічної кризи і Другої світової війни імміграція сильно ско ротилася, і до середини 1940х років напередодні післявоєнної реконструкції господарства склад населення Австралії залишався відносно однорідним. За даними перепису 1947 р., менше 10% населення не були уродженцями цієї країни (це був рекордно низький показник у всій історії заселення XIX—XX ст.). Понад 90% населення було британського походження (тобто нащадки переселенців з Великобританії й Ірландії), а більшість решти легко асимілювалася в англомовне суспільство (переважно особи європейського походження).