Так насамперед, в осени 1393 р. забрано Чернигівське князівство від Дмитра-Корибута (другий Дмитро ще перед тим утеряв своє Брянське князівство, приставши до московського війська). Від Федора Любартовича відібрано зпочатку Луцьку землю, а далї й цілу Волинь; в заміну давали йому чернигівські волости.
А ся політика після унїї змінила ся різко. Правительство, правда, й далі повторяло по давньому, що воно старини не рухає, а новин не заводить, але в дїйсности почало перебудовувати свою державу на польський взірець. „Ніби не рухало старого, але заводило нове, яке тому старому зіставляло все меньше спромоги жити й дихати, не то що розвивати ся.
Вихрестивши нехрещену Литву на католицтво, Ягайло видав грамоту, заявляючи, що на будуче всякі права матимуть тільки бояре католицької віри. Заходив ся сотворити привілєґІовану верству панську, з ріжними правами, але сі права признавав тільки католикам. Тільки католики могли засідати в радї княжій, займати вищі уряди в державі і бути допущені до важнїйших справ державних (так постановляв го-родельский привилей 1413 р.). Значить князї й бояре православні, навіть князі з литовської династії, що пообживали ся в білоруських і українських- землях і злили ся з тутешнєю суспільністю, не могли тепер брати участи в політичнім житю—коли не хотіли кидати православної віри. По городах заводжувано самоуправу на німецький взірець, як було в Польщі, по так званому німецькому або магдебурському праву, і се право теж призначало ся тільки для католиків, так що православні Українцї або Білорусини не могли бути вибирані до міської унрави, а часом навіть не могли бути повноправними горожанами, бо й тими могли бути самі тільки католики. По головнїйших містах не тільки на Литві, але й на Білоруси та на Українї засновувано епископії католицькі; обдаровувано їх маєтностями, а при тім уривано не одно і від православних, тай взагалі православна церква, що привикла жити під опікою і ласкою правительства, тепер чула себе покиненою, що найбільше тільки терпимою. Особливо богато прикрого переживати приходило ся православному духовенству в тих українських землях, які були прилучені безпосердно до Польщі (в Галичині, Холм-щинї, Волзькій землї), але той же дух зачинав віяти тепер і в вел. кн Литовськім. В Галичині Ягайло, переізжаючи в 1412 роцї через Перемишль, щоб похвалити ся перед католицькими духовними своїм католицьким завзятем, велів відібрати від православих катедральну церкву, викинути з гробів похованих тут давнїх князїв перемишльських, і посвятити церкву на костел; православні духовні й нарід гірко плакали з такої наруги, але так зроблено, як сказав король. Дїтей з мішаних шлюбів (православного з католиком) хрестити на православну віру Ягайло заборонив, а охрещених велїв силоміць перехрещувати на католиків.
Потім Витовт пішов походом на Федора КОрія-товича, відбирати Поділе; але насамперед звернув на Київщину і вигнав з Київа Володимира, а потім уже пішов на Федора. Той пробував боронити ся за по-мочю Волохів і Угрів; але Витовт напав на Поділе, коли його самого тут не було, позабирав городи й посадив своїх намісників (1394).
Таким чином протягом яких небудь двох років зігнано з волостей усїх значнїйших князів. Правда Київську землю віддано иньшому князеви, Скиргайлу Ольгердовичу, але він слідом помер; чернигівські землї дано Свитригайлови, але й той тут довго не посидів. На початках XV в. на Україні зістали ся тільки меньші князівства як от Ратенське, Пинське. Чорторийське. Стародубівське, Острозьке. Се були вже не ті майже самостійні князівства-держави, а тільки великі маєтки. Як на маєтки, були вони незвичайно великі, на великі десятки верств, але не мали політичного значіння. І Україна стала провінцією великого князівства Литовського.
47. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни). Українцї й Білорусини, невдоволені такою зміною політики, покладали свої надїі на молодшого Ягайлового брата Свитригайла: сей хоч був теж охрещений на католицтво, одначе все приязно тримав ся українських та білоруських князів та панів. А був він дуже невдоволений, що управу вел. кн. Литовського віддано Витовтови: хотів, щоб йому віддано велике князівство, та раз-у-раз через се підіймав повстання на Витовта. Білоруське та українське панство—князі та бояре з усіх сил помогали йому, сподіваючи ся, що Сви-тригайло, ставши великим князем литовським, приверне рівні права православним з католиками. Та Свитригайло при великій рухливости й енергії анї трохи не мав щастя на воєннім полї анї в полїтиї взагалі. Одначе князі й бояре українські й білоруські, невважаючи на се, всюди йшли за ним, накладаючи головами за нього в битвах, складаючи голови під катівський меч, коли викривали ся ріжні потаємні пляни Свитригайлові. В 1409 р. Свитригайло, сидячи на дворі Витовта, зачав потайні зносини з його ворогами, німецькими рицарями, але сї зносини викрито і Свитригайла всаджено до вязницї, а двох князів, через котрих він вів зносини з Німцями, стято. Князі зараз же заходили ся, щоб визволити Свитригайла з неволі; тяжко се було, бо Свитригайла тримано потайно й перевожено з місця на місце, щоб не довідали ся й не визволили. Але коли його тримали в Кремінці, українським князям Дашкови Острозькому і Олександру Носови удало ся про се розвідати ся, і вони через своїх людей, що пішли в службу до кремінецької залоги, війшли в зносини з Сви-тригайлом, напали в умовлену голину на замок, побили залогу і вихопили Свитригайла. Потім, зібравши з ним людей, напали на Луцьк і захопили місто, але як Витовт двигнув на них свої сили, мусїли уступити ся й подали ся на Волощину, а відти до короля угорського Жи-ґимонта. Той одначе не міг під ту хвилю помогти Свитрийгалови, тільки постарав ся помирити його з Ягайлом, а далї і з Витовтом; дали йому чернигівські землї, й тут він сидїв кілька лїг, чекаючи нагоди, а з ним чекала і вся „Русь"—українські й білоруські князї і бояре.
І справді здавало ся, що прийшов їх час, як 1430 року вмер їх гнобитель Витовт. Ягайло з Поляками, правда, сподївали ся, що при тій оказії можна буде зробити кінець вел. кн. Литовському і ще міцнійше взяти Литву та Русь в свої руки. Вони пустили таку чутку, що Витовт, умераючи, віддав свої землї Ягайлови. Але в Литві ніхто не хотів про се чути й там оголосили великим князем Свитригайла: були за ним не тільки Українці та Білорусини, але й Литва, бо знали, що він міцно стоятиме за самостійність вел. кн. Литовського. Ягайло мусїв згодити ся на вибір Свитригайла. Але слідом відносини між ними так загострили ся, що здавало ся, унії прийде зовсім кінець.
Поляки хоч думали про те, щоб по смерти Витозта прилучити землї вел. кн. Литовського до Польщі, але не бувши певні, що то їм удасть ся, хотіли забрати від Литви ті землї Галицько-волинської держави, які не вдало ся їм здобути за часів Казимира. На першім місці стояло Поділе, що Ягайло був уже навіть і забрав та прилучив до Галичини, але потім мусїв віддати Витовтови. Було умовлено, що пани з Поляків, котрі там дістали маєтки, як тільки довідають ся про смерть Витовта, зараз захоплять камінецький замок та иньші городи подільські й передадуть їх Ягайловим людям. Так справді й зробили: польські пани, що були з Ягайлом при Витовтовій смерти, дали зараз знати тим панам на Поділе, сї виманили начальника камінецькоі литовської залоги, що ще не знав про смерть Витовта, вхопили його, засіли ка-мінецький замок і иньші городи подільські. Коли про се довідавсь Свитригайло, він страшенно розгнівав ся, докоряв Ягайлови й польським панам, що так .підійшли його, і нарешті сказав Ягайлови, що не випустить його, поки йому Поділя не звернуть. Ягайло сказав, що дасть наказ, аби Поділе вернули, і з тим поїхав, але польські пани не послухали й подільських городів не віддали Тоді Свитригайлові прихильники обложили Смотрич, напали й забрали пограничні городи, відірвані Поляками від Волини: Збараж, Кремінець, Олесько. І так почала ся війна між Литвою й Польщею.
Поляки, посівши Поділе, задумали скористати з сеї війни, щоб забрати й Волинь. Літом 1431 р. Ягайло з великим військом польським перейшов Буг, взяв Володимир, потім приступив під Луцьк і відігнавши Свитригайла, обложив замок луцький. В замку одначе сиділа сильна залога, під началом Юрші, одного з визначнійших Свитригайлових воєвод. Попробували Поляки здобути замок приступом—не повело ся, а Юрша попросив перемиря, поправив укріплення і далі відбивав ся потім; се він робив і не раз, і так собі помогав. Облога потягнула ся без кінця, а Свитригайло тим часом просив до помочи своїх союзників. Полякам нарешті наскучила облога й вони уложили перемирє з Свитригайлом на два роки й пішли назад ні з чим. Але Свитригайло зробив велику помилку, що замирив тоді, бо саме його союзники Німцї напали на Польщу і він міг тоді добре докучити Полякам. Більше такої доброї нагоди вже йому не трапило ся.
Перемирє стало на тім, що захоплене Поляками західне Поділе (Камінець, Смотрич, Бакота, Скала, Червоногород) зістало ся за Польщею, а східне—по ріцї Богу, де Браслав і Винниця, зістало ся при Свитригайлї (се так звана потім Браславщина). Так воно й потім зістало ся—західне Поділе, так і зване Поділем, лишило ся при Польщі, а Браславщина при в. кн. Литовськім. І Волинь зістала ся далі при Литві, більше як на сто літ.
Але Свитригайлу Поляки не дали спокою. Побачивши, що з ним не дойдуть до порозуміння, задумали позбути ся його иньшим способом. Знали що литовські пани, привикши за Витовта держати Русь в чорнім тїлї, невдоволені тепер на Свитригайла, бо приходить ся їм ділити ся урядами і впливами з українськими та білоруськими князями й панами. От і вислали своїх людей на Литву та зложили з литовських панів змову на Свитригайла, обіцюючи їм всяку поміч з Польщі.