Але козаччина правдива— се не були ті богаті паничі, що для слави та гонору вважали потрібним теж забавити ся „козацьким" походом в степи, на татарські улуси (як тепер їздять стріляти звіря куди небудь в Африку абоАзію)-був той бідний, неоселий, відважний люд пограничний український, що промишляв козацтвом. Він старав ся яко мога вирвати ся з під тяжкої руки пограничних старост та їх урядників, то всевластно правили в поднїпрянських та побожських землях. Тут йому було несвобідно і тісно; повстання, які людність підіймала нераз против сих старостів, кінчили ся переважно без успіху, тому що сеї воєнної козацької людности було ще мало. Немо жучи свобідно орґанїзувати ся в пограничних городах, або як тоді називали—„на волости", козаки де далі все міцнійше осїдали ся в степах, освою пали його, творили собі там свої гнізда козацькі. В 1550-х роках уже старости скаржили ся на зменьшеннє доходів з уходів, тому що козаки осїдають в степах—живуть там завсїди, на мясї, на рибі, на меду з пасік, і ситять там собі мід як дома (не платячи старостам нічого). Правда гірке й трудне було те степове житє; приходило ся не раз терпіти голод і з холоду примирати, або з степів прибивати ся до поблизького замка, старостинським пахолкам в зуби. Не раз без слїду пропадали сї козаки в степах, захоплені несподівано татарським нападом, забрані в неволю, або побиті.
52. Початок Січи. В таких суворих обставинах не моіла ширити ся козаччина панська, тільки простонародня- з того народу, котрого панська неволя та старостинськарука на волости так притискала, що був готов терпіти навіть ту біду степову-аби на свободї.Вона держала ся в степах і ставала в них все твердшою ногою.
Козаки ставили собі для безпеки від Татар „городці й засїки чи ..січи" в придатних місцях, звязували ся у все більші звязки між собою, перетворяли ся в великий козацький союз, шо панував над цілим так .званим „Низом Дніпровим", а центром ного стає Запороже, дніпровські околиці понизше порогів, добрі тому що за віддаленнєм були зовсім неприступні старостам литовським і польським, а з другого боку завдяки неприступним плавням і лісам очеретів неприступні й з моря, для галєр турецьких.
В 1550-х роках оден з княжат українських Дмитро Вишневенький пробуваючи між козаками, дає почин до постійного укріплення на Запорожу, яке б служило міцною точкою опертя для всеі козаччини, та хоче з неї зробити силу політичну, з якою б рахували ся сусідні держави і правительства. Почавши в 1540-х роках звичайним панським козакуванням, як иньші пограничні паничі, він не закинув козацтва й далі, як то робили вони—щоб зайняти ся звичайними панськими ділами. Навпаки, серіознійше розглядаючи ся в українських обставинах, рішив він звязати свою долю з Низом і Ного козаччиною. Перед усім задумав поставити за порогом кріпость, котра б дала опору проти Тагар ї помогла б опанувати міцно Дніпровий Низ, вибивши відти Татар і Турків. Гадка про побудованнє такої кріпости на Низу Дніпровім підіймала ся не раз уже й перед тим. Вже коло 1520 р. українські старости й намісники проектували, щоб правительство взяло в свою службу козаків і поставило з них залогу на Низу против Татар; але на се не знайшло ся грошей і так справа пропала. Потім, в 1530-х роках справу пригадував польсько-литовському правительству Дашкович, радячи для забезпечення України побудувати на Запорожу замки й тримати там козацьку залогу. З того також нічого не вийшло, але тепер те, на що не спромогало ся правительство, взяв на себе і сповнив дійсно український пограничник. Дмитро Вишневецький десь коло р. 1552 справді поставив замок на Хортицї й обсадив його козацькою залогою. Вел. князя і короля тодішнього Жигимонта-Августа просив, щоб запоміг його припасом і всякими иньшими засобами. Заразом шукав порозуміння з Туреччиною: сам їздив туди, мабуть шукаючи способу, щоб Туреччина прийняла його під свою зверхність та не уступала ся за Татарами і не мішала ся в боротьбу з Кримом, що задумував тоді Вишневецький. Чи договорив ся він до чогось з Турками, не знаємо, але від польсько-литовського правительства таки не міг добити ся помочи: на такі справи там ніколи не було грошей, та й з Татарами зачіпати ся боялись, і навіть думали якимсь хитрим способом звести Вишневецького з Низу та післати його з козаками на війну.
Тоді Вишневецький звернув ся до Москви, представляючи, як би було добре помирити ся Москві з Литвою та спільними силами знищити Кримську орду, що нищила і литовські і московські володіння, ще й брала від обох держав річну данину! За його радою московське пра-вительство рішило ся спільно з козацьким військом ударити на Крим і 1556 р. вислало своє військо, що зійшовши ся на Дніпрі з козаками ударило на кримські городи Аслам-Кермен і Очаків (див карту 158). Замків одначе не взяло, тільки побило та в неволю забрало багато Татар та Турків. Се розгнівало хана і він напосів ся знищити нове козацьке гніздо. З початку закликав Вишневецького до себе, але як той не здав ся на се, хан зимою з усею силою пішов здобувати Хор-тицький замок. Три тижнї облягав його з усею ордою, але ж не зміг узяти й пішов назад нї з чим. Вишневецький, сповіщаючи про се короля, просив прислати йому людей і стрільби всякої, але король боявсь устрявати в се діло. Тим часом хан на літо прийшов знов, і вже не сам: прийшло на човнах військо турецьке, прийшла поміч волоська, обложили Хортицю, і Вишневецький не міг утримати ся: не стало провіанту, козаки стали розбігати ся; мусів уступити ся до Черкас.
Побачивши, що нема помочи від Литви, Вишневецький поїхав сам на Московщину, призводити її до згоди з Литвою і до боротьби з Кримом. Час був для того справді дуже добрий. 1558 р. Москва вислала Вишневецького з своїм війском на Крим; хан не відважив ся стати против і забрав усю Орду до Криму, за Перекоп. Вишневецький зістав ся лїтувати в Аслам-Керменї й збирав ся відси йти з козаками і Москвою за Перекоп. Але з Москви його покликали, не хотіли далі його тримати на Дніпрі: післали в Крим своїх московських воєвод, а Вишневецькому казали з Кавказу ударити на Крим, а далі й зовсїм відложили гадку про війну з Кримом. До згоди між Литвою і Москвою не прийшло—навпаки, вони розсварили ся за Ливонію і між ними скоро зачала ся за се війна, і знов кождий почав запобігати кримського хана та напускати на свого ворога. Вишневецький побачив, що і в Москві нічого не дібеть ся і вернув ся назад на Україну (1561). Замішався потім в усобицю молдавську і вибрав ся туди з козацьким військом; покликали його туди Волохи, але зрадили, й Вишневецький попав ся в неволю; відіслали його до Царгорода і там убили. На Україні і в сусідніх краях ходило богато оповідань про сю несподівану смерть.
Оповідали, що Вишневецького повісили за ребро на гак, і він висїв так три дні, але не жалїв ся й не просив ся, а ще насмівав ся з Турків та лаяв Магомета їм на злість, так що вони, не витримавши, застрілили його й тим скоротили йому сих і иньших ще переказів, оспівавши Вишневецького під іменем Байди і зробивши з нього гуляку-Запорожця, що якимсь способом заблукав до Царгорода.
Так Вишневецький згинув марно, не здійснивши своїх плянів.Але діяльність його не пройшла дурно. Не тільки його гадка про сотво-реннє міцної опорної точки за порогами здїйсняєть ся в пізнїйшій запорозькій Сїчи, котрої він був немов духовним батьком, але і в пізнїйшій козацькій політиці чують ся відгомони смілих гадок Вайди про можливість для козаччини, опираючи ся на Литву. Москву, Волощину і навіть саму Туреччину, грати ширшу політичну ролю й розвивати свої сили, користаючи з спільности інтересів то одної то другої держави. Друга половина XVI в. стає часом, коли козаччина незвичайно скоро зростає в силах, органїзуєть ся, поширює незвичайно свій політичний виднокруг, сферу своєї дїяльности. І в сім були впливи не тільки пригожих зверхніх обставин, що надавали козаччині незвичайного значіння, підіймали її високо в очах громадянства свого й чужого та зміцняли її небувалим притоком свіжих сил. Була велика зміна в самім власнім почутю козаччини, в її самосвідомости, в тім що від старого „луплення чабанів татарських" брала ся вона до широких політичних плянів, до незвичайно сміливих діл.
53. Організація козацької верстви.Мусимо собі представити. яке незвичайне вражіннє робила мала горстка козацька, що з голими руками, можна сказати, не роспоряджаючи ні кріпостями, ні запасами зброї, ні грошевими засобами, так сміло хапала ся пащі хижого бісурменського звіря, що дер сучасну Україну, смоктав кров з неї і сусідніх земель і в страху держав сусіднї держави, які перед тим вважали себе такими сильними, побідними, могутними. Не тільки Україна, а вся східня Европа, всї сусідні землі жили під тяжкими вражіннями турецьких завойовань, котрим ніщо не могло противстати, і татарських спустошень, які зробили цілу східню Европу одною невільницькою кошарою, з котрої татарські загони свобідно і незборонно гнали табуни невільників на кримські торги, наповняючи звідти невільником Туреччину, Італію, Францію, Іспанїю, африканське побереже, трохи не весь світ тодішній.