4. Небезпека форсування процесу модернізації на зламі епох , можливість існування в одній суспільный системі оновлених і старих елементів .
Отже , як зазначалося вище , перебіг процесів модернізації має складний та суперечливий характер , протікає неоднаково у різних країнах , має свої особливості притаманні кожній країні , що перебуває у процесі трансформації . Поряд з загальномодернізаційними цінностями існують і загальномодернізаційні чинники дестабілізації , що супроводжують процес політичної і соціальної модернізації , з якими неодмінно зіштовхуються суспільства , які оновлюються .
Які ж це саме чинники?
На нашу думку головних чиннків декілька , а саме :
- зміни стандартів споживання , а у зв'язку із цим зростання соціальних очікувань ;
- відхід від старих схем суспільного будівництва при відсутності нових ;
- інертність національної самоідентифікації соціуму ;
- зростання коефіцієнту протестності суспільної думки .
В тій або іншій мірі усі ці чинники присутні в тих країнах , які йдуть шляхом модернізації , оскільки модернізація за своєю суттю є порушенням існуючого в інертних суспільствах спокою , тому як цілісний дестабілізуючий процес вона має складниками дестабілізуючі чинники . Кожна країна , що модернізується намагається знайти свої рішення цих проблемних ситуацій , максимально оптимізуючи дані рішення до умов певного соціуму . Але існують і певні напрацьовання з приводу подолання таких чинників і у загальній практиці .
Скажімо , навряд чи буденна свідомість індивіда , здатна адекватно сприйняти зміни у стандартах споживання , тому перш за все зміна цих стандартів повинна відбуватись на рівні свідомості . По-друге потрібно постійно ( при проходженні процесу реформування ) знаходитись у стані діалогу : ДЕРЖАВА-СОЦІУМ , що дасть змогу мотивувати індивідові певну суспільну нестабільність об'єктивною необхідністю суспільно-політичних змін , у разі ж коли існує певна відірваність держави від суспільства виникає непорозуміння між ними , що призводить до напруги .Це ж повною мірою є справедливим щодо створення нових схем суспільного будівництва . Це досить цікавий момент , оскільки залучення соціуму до свідомого вибору найбільш ефективним уявляється нам через референдум ( скажімо коли , наприклад , у грудні 1991 року народ України обирав подальший шлях свого розвитку) , і це дійсно так , але при наявності певних "але" , а саме при наявності чіткої диференціації питаннь , які розв'язуються референдумом , а які ні ( знову ж таки вдалим прикладом може слугувати прийняття "всенародно" лукашенківської Конституції у Білорусі , або ж намагання винести питання прийняття Конституції "всенародно" на нещодавньому референдумі в Україні , але остання , спираючись на набутки світового досвіду модернізації , власний здоровий глузд та Конституцію відмовилася від такого формулювання питання ) .
Ще одним з досить впливових чинників дестабілізації , як вже зазначалося вище є , усвідомлення соціумом своєї національної приналежності . Це дуже складний та суперечливий процес , який доволі часто супроводжується дуже високим ступенем конфліктності у суспільстві , внаслідок невиправданого форсування національної ідентифікації , що іноді призводить до викривлення суспільної думки у бік виділення однієї нації за рахунок інших. Зазвичай , для подолання подібних проблем користуються доволі типовим комплексом заходів , що на нашу думку можливо вважати загальноцивілізаційним набутком , а саме :
- створення сприятливих умов для розвитку соціокультурних факторів усіх без виключення представників різних національностей , що мешкають у одній державі ;
- широке проведення процесу політичної соціалізації ;
- пошук харизматичного лідера певної нації , що дасть змогу , на думку російського вченого В. Пугачова , зняти з людей індивідуальну відповідальність за їх вибір певної політичної позиції ;
- вдосконалення ціннісної системи суспільства з метою формування принципово нового поля політичної культури активістського типу .
Отже , необхідність проведення усіх вищезазначених заходів зумовлює певні дії з боку держави , напрямлені на прискорення процесу модернізації , але з метою недопущення небезпечних суспільних тенденцій потрібно постійно стримувати форсування модернізаційного процесу . Тому виникає поняття так званої часткової модернізації , тобто існування такого проміжку у часі коли в межах системи співіснують нові елементи ( як результат наявності модернізаційного процесу ) та старі ( різке скасування яких спроможне викликати соціальну напругу ) . " У багатьох суспільствах ,- висловлювався Д. Рюшемейєр ,- модернізовані і традиційні елементи переплітаються у досить цікаві структури . Частіше такі соціальні невідповідності являють собою тимчасові явища , які супроводжують прискорення , соціальні зміни . Але доволі часто вони закріплюються і зберігаються на протязі поколінь … Якщо давати формальне визначення , то часткова модернізація являє собою такий поцес соціальних змін , котрий призводить до інституціоналізації у одному й тому ж суспільстві відносно модернізованих соціальних форм та менш модернізованих структур ".
Можлива дуже велика кількість комбінацій , що впливають на дисгармонійність співвідношень традиційного і модернізованого елементів у суспільстві . Заглиблення у цю різноманітність і являє собою сенс і одночасно складність вивчення специфіки модернізації в тій чи іншій країні . Чільне місце посідає тут вивчення ціннісного складу людського життя , того , що самі люди , соціальні , фахові і демографічні групи , субкультури уявляють найважливішим для себе , як вони бачать суспільні ідеали , які навадяться в культурі зразки правильної поведінки . Можливо стверджувати , що на основі таких культурних програм , що складаються у суспільному житті , народжуються і норми , і соціальні інститути , що їх охороняють .
Саме по собі переплетіння традиційних і модернізованих елементів та структур у одному й тому ж суспільстві не обов'язково набуває негативних сенсів . Досить можливе у певній мірі співіснування старого з новим . Нажаль , все ж таки , часткова модернізація відкриває шлях патологічного протікання суспільних процесів . Небезпека можливих неприродніх "сполучень" ще й у тому , що розвиток модернізації , народження нових модернізованих структур може послугувати традиційним модернізованим структурам , підтримувати і навіть активізувати традиційні цінності , доходячи навіть до руйнування , придушення перспективних нововведень .
Суспільство , що відійшло від єдиноміркування , характерного для традиційності ; суспільство , що втратило історично посталі перетини - мембрани , що амортизують зустріч різних цінностей , переводять їх у взаємоможливу площину ; та ще й при цьому заблукало на шляху у сьогодення , середовище - перманентно народжуюче конфлікт цінностей . Чи не таке наше суспільство , яке відійшло від традиційного життєвого ладу , але яке не змогло знайти у собі сили для відмови від традиційних цінностей на користь нових , здатних забезпечити життєвість соціальних та культурних процесів у сучасному світі ? Конфлікт цінностей , як дуже важлива складова соціокультурної ситуації - результат довгого панування традиційних цінностей , спроб їх адаптації у тепер не прийнятному для них середовищі .
5. Стан модернізаційних процесів у сучасній Україні .
Отже , що являє собою сучасна Україна в модернізаційному відношенні ? Нині Україна , як і низка інших держав пострадянського простору є країною, так би мовити "перехідної цивілізації" . Специфіка історичного досвіду лібералізації Росії , а відтак і України , протягом останніх трьох столітть , зумовила надзвичайне внутрішнє напруження , а далі як логічний наслідок - розкол . Насильницьке оновлення суспільства було пов'язане з "прорубуванням" вікна у Європу . Ця політика , що проводилася правлячою елітою Росії не без активної допомоги української інтелектуальної еліти , призвела до відторгнення від лібералізації селянських низів . Негативне ставлення селянської громади до панування торгівлі і товарно-грошових відносин спричинило розкол : "верхи" намагалися модернізувати суспільство, а "низи" тим часом активізували традиційні засади російської общини та української селянської громади .
З плином часу ситуація дещо змінилася . У 1991 році остаточний крах утопічної ідеї "держави загального благоденства" призвів до отримання Україною незалежності , а значить і можливості розпочати процес оновлення суспільства і держави . Як не дивно , але вцілому продекларовані наміри нової влади були авансовані народною підтримкою , чому підтвердженням був референдум 1991 року . Такий стан речей на нашу думку доволі легко пояснити , оскільки агонізуюча стара система ще задовго до 1991 року почала народжувати протестні тенеденції , що рік від року зростали . При цьому система розподілу ресурсів попри все залишалася діяльною . Тому , маючи основу , суспільство сподівалось не на її відміну , а вдосконалення її , якого за старої політичної системи відбутись не могло , але як зазначалося вже вище , для процесу модернізації характерна повна зміна стандарту споживання , яка й почала відбуватися . Результатами цього були ріка диференціація суспільства , зубожіння населення , піднесення протестних настроїв вже до нової влади , непевність у майбутньому при відсутності будь-яких новодержавницьких концепцій .
Лише останнім часом ми починаєм спостерігати певні зрушення , на доказ того , що все ж таки оновлення суспільно-політичної системи , продеклароване у перші роки незалежності , хоча повільно , але все ж таки зрушило з місця .