План
1. Раціоналізація суспільства , як необхідна умова його розвитку.
2. Етапи розвитку теорії модернізації :
- розробки теоретичної основи теорії політичної модернізації;
-необхідність систематизації знань про модернізацію на початку другої половини ХХ століття ( 50-60 рр.) ;
- переосмислення теоретичних прорахунків першого етапу розвитку теорії модернізації ( 70-80 рр.) ;
- розвиток теорій модернізації на третьому етапі ( 80-90 рр. );
- альтернативна періодизація (модернізація - постмодернізація).
3. Характеристика теорії політичної модернізації .
4. Небезпека форсування процесу модернізації на зламі епох , можливість існування в одній суспільный системі оновлених і старих елементів .
5. Стан модернізаційних процесів в сучасній Україні .
Література
1. Раціоналізація суспільства як необхідна умова його розвитку.
Усяка спільнота людей , будь-який соціум ставлячи собі за мету досягнення "загального блага" , завжди намагається якомога найбільш повною мірою раціоналізувати шляхи та методи здійснення цієї мети .
Процес раціоналізації тоталітарного суспільства полягає в одержавленні усіх сфер соціального буття індивіда , підкорення його власної волі - волі держави , наявності безальтернативної офіційної ідеології , що виключає любе відхилення від всановлених соціальних норм . Концепції , що регламентують існування таких типів суспільств , одним з найшкідливіших чинників суспільного розвитку вважають наявність плюралізму думок та прагнень до досягнення суспільного консенсусу . Але постає логічне запитання : за яким критерієм можливо встановити істиність пануючої ідеології ? Чи можливо , взагалі , якось уніфіувати масову свідомість , зробити суспільство слухняним певній групі або взагалі одній особі ? Суспільно-історичний процес довів хибність та безперспективність цих прагнень , нетривалість таких суспільств.
Але чому вони не тривкі ? Варіантів відповідей на це питання існує досить багато , сучасні вчені суспільствознавці шукають їх у різних площинах . Виходячи з контексту даної роботи зазначимо, що на нашу думку ,стаючи на початку свого правління фактором , який консолідує творчий владно-державницький потенціал , дуже скоро тоталітарна держава стає тягарем суспільства , стримує його розвиток , оскільки ідеї подальшого розвитку консервуються на рівні владного "верху"і не оновлюються за рахунок існуючих у суспільстві альтернативних ідей , тобто не трансформуються у нові. Іншими словами не оновлюються, а тому починають гальмувати суспільно-політичні процеси.
Наша сучасність яскраво доводить нам наскільки важливим є аспект раціоналізації суспільства у процесі його політико-соціального та історичного розвитку . Усяке суспільство , що прагне стати громадянським , збудувати правову державу повинне постійно замислюватись над найбільш раціональним шляхом їх досягнення . Цей раціональний шлях полягає саме в його постійній модернізації , тобто , постійній зміні , ускладненні політичних , економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного існування суспільства.
2. Етапи розвитку теорії модернізації.
Теорія модернізації , що повинна висвітлювати трансформації традиційних цінностей , структур в модернізовані , "сучасні", за минулий і теперішній віки склалася у розвинутий напрямок у суспільних науках , що містить в собі такі аспекти , які мають методологічне , теоретичне та практичне значення. Теоретична основа її концепцій містиься в роботах Дж. Локка , А. Сміта . Її розробляли такі вчені як М.Вебер , Е. Дюркгейм , К. Маркс , Р. Парк , Ф.Тьонніс , Г. Беккер , М. Леві , Т. Парсонс , Б. Мур , Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства , різні можливості , що виникають на цьому шляху , загальні закономірності і особливості , пов'язані із специфікою суспільств і країн , які переживають модернізацію .
Але систематизація знань у розвинуту теорію відбулася дещо пізніше. Постання політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій , які розкривали різні аспекти кризи західного світу , що їх репрезентували такі вчені як О. Шпенглер , А. Тойнбі , П. Сорокін , К. Ясперс та ін.
У другій половині ХХ століття , по закінченні Другої світової війни , коли домінування західних країн , перед усім США , у сфері управління , стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним , то в якості прообразу "сучасної" держави спочатку визнавалось "вільне" американське суспільство. Інакше кажучи , модернізація розумілась , як "вестернізація" , тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя . Це відбувалося у 50-60 роках , коли існувало чітке протистояння двох суспільно-політичних систем , поряд з цим починав спостерігатися процес виникнення так званого третього світу ( колишні колонії та напівколонії ) , тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.
Потрібно зазначити , що у своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму , що репрезентував думку , що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові . Також необхідно сказати , що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями , лише пізніше починає відбуватися процес політизації цієї теорії , виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.
На цьому етапі у модернізаційній теорії домінує думка , що механізми економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка , що ж до культури , то вважалося , що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично.Практична реалізація положень такої стратегії модернізації полягала у вирівнюванні країн Азії , Африки й Латинської Америки , які вважалися тоді економічно відсталими , із розвиненими країнами . Але на практиці демократизація , інституціоналізація ліберальних цінностей , встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління , а корупцією чиновництва , свавіллям бюрократії , що займалася лише самозбагаченням , катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю , зростанням у ньому конфліктності та напруження .
Вже тоді провідні вчені політологи і соціологи поставили під сумнів тезу про те , що здатність економічного зросту є єдиним критерієм модернізаційного процесу?
Ця теза вимагала переосмислення , і це ще тому , що , фактично , вона ніде не спрацювала в такому вигляді , як задумувалося.
Період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації припадає на 70-80 рр. Було визнано недостатню ефективність структурно - функціонального аналізу, незбалансованість економічних , соціально - політичних і культурних наслідків модернізації , неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської , африканської та латиноамериканської культур.
Пріорітетом було визначено зміну соціальних , економічних , політичних структур , яка могла б бути проведена поза межами західної демократії . Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоду до "модерну". При збереженні приорітетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку , їх реалізація вбачалася вченим саме у національній формі . Цю реалізацію розглядали як відносно довгий етап , на якому можливий не тільки розвиток , але й звичайне відродження раніше існуючих елементів , і , також , цілком можливим може бути занепад .
В цей період відбувається перегляд ролі соціокультурного фактору у модернізаційних процесах та перетвореннях , він визнається чи не самим головним фактором у їх перебігу . Більше того , найбільше значення починають надавати особистості , її національному характеру . Було загальновизнано , що модернізація можлива лише за умови зміни ціннісних орієнтацій широких верств суспільства , подоланні криз політичної культури суспільства . Цікаво , що деякі вчені , наприклад М. Леві або Д. Рюшемейєр, намагалися взагалі вивести закон глобальної дисгармонії , котрий би довів невідповідність соціокультурного характеру суспільства та потреб його модернізації , заснованої на універсальних цілях .
На третьому етапі розвитку теорій модернізації (80-90 рр.) відбулась трансформація їх із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу в інструмент комплексного пояснення , продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку . Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування досвіду передових країн , а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур , інститутів , цінностей , які мають універсальний , загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств .
Наслідуючи М.Вебера сучасна наука ставить у безпосередню залежність процесу демократичних перетворень від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим творенням демократичного ладу окремо взятої країни , за якого її громадяни відчували б себе суб'єктами , а не об'єктами політики .
Теорія політичної модернізації містить у собі велику кількість різноманітних концепцій , що мають різну соціальну спрямованість , а звідси неоднакові висновки й рекомендації , є нерівнозначними за науковою значущістю , але таке розмаїття підходів дає змогу подолати стереотипні уявлення про політичну модернізацію як сукупність процесів , що супроводжують індустріалізацію у країнах розвиненого капіталізму .
Але існують і інші погляди на розвиток . Скажімо за В. Горбатенком , можливо скласти дещо іншу періодизацію , її сутність полягатиме у тому , що на першому етапі свого проходження (50-70 рр.) теорії модернізації зазнали краху і на деякий час вивели термін "модернізація" з наукового обігу . Натомість активніше стали вживати поняття "розвиток" . Цей синдром , завдяки певним успіхам модернізаційних процесів у Туреччині , Індії , останнім часом у Східній Європі , створенню анклавів сучасного життя в деяких відсталих країнах , а також внаслідок мобільності західних модернізаційних методик , в основному вдалося подолати на Заході. У значної ж частини вітчизняних суспільствознавців насторожене ставлення до модернізації залишається досить стійким , що пов'язано насамперед з недостатнім розумінням альтернатив навздогінній моделі , котра загрожує втратою традиційної культури , національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової , сучасної .