Реферат на тему:
“Симон Петлюра – борець за волю України”
В історії національно-визвольної боротьби та української державності ім'я Симона Петлюри займає почесне місце. Його внесок в справу національного та соціального визволення українського народу досить показний, хоч з цього приводу збереглося багато діаметрально протилежних тверджень. Інакше, мабуть, і не могло бути, бо по-різному бачилося сучасникам С.Петлюри майбутнє України та шляхи її визволення, а тому вони, в залежності від своїх політичних уподобань, або гаряче схвалювали його діяльність, або ж гостро засуджували. Що ж стосується ворогів незалежної України, починаючи від комуністів і кінчаючи російськими монархістами, то вони ненавиділи С.Петлюру і як тільки могли паплюжили його ім'я. А зважаючи на той факт, що Пелюра був дитям свого часу, перебував під впливом деяких ідей та концепцій, пошириних в той час, і не міг внаслідок цього уникнути помилок і прорахунків, то це тільки допомагало його ворогам і критикам знаходити аргументи проти нього. Тому всім, хто любить нашу Вітчизну й хотівби бачити її незалежною, могутньою й щасливою, конче необхідно знати про труднощі й помилки, що призвели до катастрофи української державності 1917-1921 років, щоб це ніколи більше не повторилося. А життя та діяльність С.Петлюри багато чому може навчити. Тож спробуємо побачити, що в його житті лежало на поверхні, а що було приховане від людського ока й, нарешті, в чому його велич. І хоча короткий розгляд його життя та діяльності (до того ж не позбавлений суб'єктивізму) не може бути вичерпним, все-одно хай це буде свідченням пошани до цього славного патріота України. Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 р. в Полтаві у сім'ї міського візника, що походив з козацького роду. Відомо також, що його бабуся по матері була співзасновницею та ігуменею Теплівського монастиря під Феодосією в Криму, а дід був серед засновників Київського Іонівського скиту. Хоча Симон походив з незаможньої родини, але він дістав непогану освіту. Початкову освіту він здобув у церковно-парафіяльній школі, а з 1895 р. навчався у духовній семінарії в Полтаві. Духовна кар'єра його не дуже приваблювала - він захоплювався історією, музикою, культурою. В цей час його світогляд формувався під впливом творів Тараса Шевченка, Івана Котляревського, історичних творів українських істориків. А тому не дивно, що 1898 р. Симон Петлюра став членом громади, організованої молоддю із семінарії та інших навчальних закладів Полтави, а пізніше приєднався до Революційної Української Партії (РУП).
19 лютого 1900 р. на Шевченківських роковинах в Полтаві С. Петлюра вперше побачив харківського адвоката, одного з ідеологів українського націоналізму - Миколу Міхновського, який закликав українців боротися проти гнобителів - чужинців та за вихід України з Російської імперії. Саме його ідеї національної самостійності України сприяли організації Революційної Української Партії.
1901 р. коли до Полтави приїздив визначний український композитор Микола Лисенко, студенти, серед яких був і С.Петлюра, влаштували йому гарячий прийом - з хором, виконанням творів композитора і маніфестацією. Ця подія викликала обурення у місцевих властей, і Симона Петлюру разом з кількома його друзями виключено з семінарії. Стало, мабуть, відомо і те, що він належить до РУПу. А це вже загрожувало арештом. 1902 р. С.Петлюра виїхав закордон до Львова, де не довго працює в редакції «Літературно-наукового вісника», а потім поїхав на Кубань. У Катеринодарі він спочатку давав приватні уроки, а згодом брав участь в експедиції професора Ф.Щербини, займаючись упорядкуванням та вивченням архіву Кубанського війська. В цей час він опублікував в місцевих «Областных ведомостях» кілька документів з історії Кубанського козацтва. В грудні 1903 р. С.Петлюру за активну участь у діяльності Чорноморської Вільної Громади (філії РУПу) було заарештовано, але через 3 місяці (у березні 1904 р.) звільнено «на поруки».
Зразу після звільнення він поїхав до Києва, а звідти знову за кордон - до Львова, де став редатором газети «Селянин» - друкованого органу РУПу. У Львові Петлюра вчився на курсах українознавства, які вів Грушевський. У Львові ж познайомився з Іваном Франком. Восени 1905 р. у зв'язку з амністією Пелюра повернувся до Києва. В Україні він бере активну участь в діяльності Української Соціал-демократичної Робітничої Партії (УСДРП), що виділилася з РУПу. Він навіть обирався делегатом з'їздів цієї партії. В цей час одночасно працює в газеті «Слово» (друкований орган УСДРП), в журналах «Вільна Україна», «Україна» та серетарем в газеті «Рада». В своїх статях закликає українців боротися за своє національне та соціальне визволення.
1906 р. С.Петлюра видає свою брошуру «Добра порада в лиху годину», де, між іншим, зазначив: «Коли вже боротися, то боротися треба як слід. Царський уряд бореться проти нас силою, і ми мусимо протиставити йому силу… Хто виходить проти ворога із зброєю, яку має цей ворог, лише той може сподіватися, що не загине, а здобуде над ним перемогу». М. Порш, який знав С.Петлюру в той час згадував про нього дуже прихильно. Він писав: «Петлюра був прегарним товаришем, певним і вірним у всіх перепетіях мінливої долі. Надзвичайно лагідний до кожного і толерантний, він не легковажно судив людей за їхні погляди та вчинки, а ставився вдумливо і людяно до тих, хто завинив, намагаючись знайти причини та обставини, які б дали змогу якщо не виправдати, то, принаймні, пробачити. Радів, коли людина сама зізнавалася в своїх гріхах і щиро поверталася на шлях праведний».
1909 р. С. Пелюра переїздить до Москви й влаштовується бухгалтером, щоб мати з чого жити. В Москві він одружується з Ольгою Більською. Одночасно він разом з О.Саліковським протягом 1912-1917 рр. редагував російськомовний журнал «Украинская жизнь». В цей час він пише низку літературно-критичних нарисів про наших визначних діячів української культури: Т.Шевченко, І.Франко, І.Карпенко-Карий, М.Коцюбинський, тощо.
У роки першої світової війни С.Петлюра працював у «Союзі земств і міст», який допомагав Західному фронтові. Він був заступником уповноваженого в справах Західного фронту (Мінськ). Лютневу революцію 1917 р. в Росії зустрів на цій посаді. Саме після цього починається його бурхлива військова та політична діяльність.
Весною 1917 р. Петлюра був обраний головою Українського військового комітету Західного фронту. Був делегатом I Всеукраїнського військовго з'їзду в Києві (18-21 травня). Володимир Винниченко - лідер УСДРП і заступник голови Центральної Ради згодом писав про Петлюру: «Колись він був у соціал-демократичній партії, потім, у часи реакції, як багато колишніх «революціонерів», від неї одстав, не хотів брати участі в нелегальних революційних організаціях партії і навіть перед самою революцією заявив, що до партії не належить. Але під час революції на першому війському з'їзді знову показав себе як соціал-демократ».
До речі, це не єдиний закид, який зробив В.Винниченко Петлюрі. Його дратувало в Петлюрі не тільки те, що той не був переконаним соціалістом, але й його переконання, що Україні необхідно мати регулярні збройні сили. Напревеликий жаль, не тільки вороги України, але й значна частина членів Центральної Ради (насамперед соціал-демократи та есери) не розуміли значення організації української армії. Так, В.Винниченко у «Робітничій газеті» виступав з різкими статтями проти формування української регулярної армії: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». В той час в середовищі свідомих українців визначалося два напрямки: національний з М. Міхновським на чолі, який стояв за творення власної армії, та соціалістичний з В.Винниченком, - табір української революційної демократії, який вважав за непотрібне, навіть за шкідливе творення власної армії. Для соціалістів це було логічним продовженням переконання, що Україна повинна одержати від Росії автономію й залишитися в її складі. Проти самостійності рішуче виступав навіть сам М.Грушевський. В своїй брошурі «Звідки пішло українство і до чого йде?» (Київ, 1917 р.) він писав: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії, вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею». Не уник впливу цього переконання й С.Петлюра. На I Українському Військовому З'їзді в травні 1917 р. в присутності 700 делегатів від 1580700 українських солдатів, які до речі обрали його головою, він сказав, що «не треба… відокремлювати долі України від долі Росії». Щоправда, С.Петлюра швидко зрозумів хибність цього заклику й все більше почав схилятися до самостійництва, в той час як В.Виниченко дрейфував у бік більшовизму. На жаль, більшість членів Центральної Ради не покидала надія домовитись спочатку з російським Тимчасовим урядом, а згодом й з більшовицьким урядом.
Наприкінці травня 1917 р. делегація Центральної Ради виїхала до Петрограду на переговори. Проте «демократичний» Тимчасовий уряд відмовився надати Україні навіть автономію. Саме це послужило причиною проголошення 25 червня 1917 р. I-го Універсалу. Було створено Генеральний Секретаріат, який повинен був стати урядом автономної України. Головою Секретаріату було обрано В.Винниченка, генеральним писарем - П.Христюк; генеральними секретарями: С.Єфремов (після його відходу - О.Шульгин), Х.Барановський, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко, М.Стасюк. Характерно, що поміркований С.Петлюра почав конфліктувати на посаді генерального секретаря у військових справах більше влаштовував Винниченка та Грушевського ніж радикальний М.Міхновський. Але дуже швидко С.Петлюра почав конфліктувати з головою Генерального секретаріату В.Винниченком, який не підтримував ідею створення збройних сил України, а згодом покинув уряд. Виїхавши на Лівобережжя, він почав формувати українські військові частини. Саме він зформував Гайдамацький кіш Слобідської України, що придушував повстання більшовиків на заводі «Арсенал» у Києві.