Організована злочинність: актуальні проблеми процесу доказування
Неупереджено оцінюючи правову ситуацію у суспільстві, умови та причини її погіршення, слід визнати, що попри всі зусилля правоохоронних органів сьогодні найбільш деструктивною силою в нашій державі є організована злочинність. Вибір саме цієї проблеми для дослідження, на нашу думку, обумовлено як нагальною необхідністю посилення боротьби з організованою злочинністю, значимістю при цьому кримінально – процесуальної діяльності в цілому, так і актуальністю проблеми її дієвості при розкритті, досудовому слідстві та досудовому розгляді кримінальних справ про злочини, вчинені організованими злочинними групами (ОЗГ).
Значимість кримінально-процесуальної діяльності доказування не потребує. Адже саме її результати дають підстави для офіційного визнання протиправного діяння злочином, а особи, яка вчинила його, – злочинцем.
Більшість принципів кримінального судочинства передбачено в Конституції України, в Законі “Про судоустрій України” та у Кримінально-процесуальному кодексі України. У зв’язку із закінченням 28 червня 2001 року терміну дії Перехідних положень Конституції України наприкінці першого півріччя Верховною Радою вживалися термінові заходи стосовно реформування законодавства про судоустрій, судове провадження, приведення їх у відповідність до принципів, закріплених в Основному Законі держави. Ми були свідками цього нелегкого, часом драматичного процесу законотворення, який цілком справедливо назвали “латанням дірок”.
Тяжкого насамперед тому, що упродовж передбачених Конституцією п’яти “перехідних” років невиправдано багато дорогоцінного часу було витрачено народними обранцями на безплідні суперечки, драматичного тому, що розроблені і прийняті поспіхом рішення такого значення призводять не тільки до погіршення міжнародного іміджу України, але й до значних економічних та соціальних втрат.
Реальність надає нам приклади того, як нагально, вже наступного дня, потребували змін швидко прийняті закони (згадаймо лише Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 12.07.2001 р., яким внесено зміни і доповнення до КПК, щойно зміненого Законом від 21.06.2001 р.), в тому числі й Конституція України. Зокрема, її положення, що стосуються місця, ролі та функцій прокуратури в державі. Потребує невідкладних змін блок законів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю, особливо з таким її проявом, як організована (ОЗ).
Вжиті останніми роками законодавцями та правоохоронними органами законодавчі, локально-нормотворчі та організаційно-управлінські рішення помітного поліпшення криміногенної ситуації, суттєвих змін в тенденціях її розвитку не дали.
Нема потреби доводити, що перша Державна програма боротьби зі злочинністю, затверджена Верховною Радою України 25 червня 1993 р., і розрекламована ще до свого прийняття як початок рішучого наступу на злочинність, залишилась по суті невиконаною. При цьому достатньо чітко визначилися такі тривожні тенденції розвитку криміногенної ситуації в державі, як абсолютне і відносне зростання злочинності та відставання (а у деяких сферах – майже повна відсутність) соціального контролю над нею. Зазначені тенденції загалом збігаються з розвитком світових, і саме тому потребують консолідації міжнаціональних зусиль, вивчення та впровадження світового досвіду.
Максимальне наближення законодавцем міри кримінального покарання до верхньої межі, з одного боку, пом’якшення і навіть декриміналізація окремих статей КК України, з іншого, вказують як на відсутність в державі ефективних, науково обґрунтованих програм впливу на тенденцію розвитку криміногенної ситуації, так і на необхідність пошуку нових форм, засобів і методів протидії злочинності, зниження її суспільної небезпечності, а головне – реального захисту прав і свобод громадян.
Науковці і практики єдині у поглядах на необхідність поглиблення зусиль і вдосконалення міжнаціональних форм попередження злочинів, виявлення, затримання і притягнення до відповідальності осіб, що їх вчинили. Сутністю такого вдосконалення має стати, перш за все, розробка і прийняття таких процедур доказування, які за будь-яких амплітудних коливань криміногенної ситуації в країні не мали б протиріч з принципами національного кримінального судочинства, в тому числі, – з принципом доведеності обвинувачення.
Треба зазначити, що Україна сьогодні активно співпрацює з іншими державами в цьому напрямі, ратифікувала ряд міжнародних (в тому числі двосторонніх) угод, ініціювала укладення важливих документів в цілях правового врегулювання спільних заходів по боротьбі зі злочинністю, перш за все, – на теренах колишнього СРСР.
Першим значним кроком на шляху об’єднання зусиль країн - членів СНД в боротьбі з криміналітетом стало затвердження у 1993 р. Програми спільних заходів по боротьбі з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів. Україна стала учасником Мінської Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах країн СНД від 22 січня 1993 р. – фактично правової бази для виконання завдань Програми, що поряд з організаційно-правовими заходами (розробка і затвердження міждержавних угод, формування спеціалізованого банку даних про злочинність, і т. ін.), передбачала конкретні заходи щодо боротьби з бандитизмом, незаконного обігу зброї, наркотиків, злочинами у сфері економіки, інших тяжких злочинів.
На сьогодні досить активно діють Бюро по координації боротьби з організованою злочинністю як орган співпраці на рівні МСВ країн СНД, Координаційна рада прокурорів та Науково-методичний центр Координаційної ради, цілий ряд галузевих угод між правоохоронними органами країн Співдружності.
З 25 січня 2000 року Рада глав держав Співдружності надала офіційного статусу Міждержавного органу СНД Координаційній раді генеральних прокурорів країн - учасниць СНД, заснованій ще 7 грудня 1995 р. для посилення співпраці органів прокуратури в галузі забезпечення законності і боротьби зі злочинністю.
За час співпраці прокуратур було розроблено і схвалено цілий ряд конвенцій, угод і програм, спрямованих на об’єднання зусиль правоохоронних структур СНД у боротьбі зі злочинністю і забезпеченні законності: Угоду про співпрацю в боротьбі з наркоманією і наркобізнесом, Конвенцію про передачу засуджених до позбавлення волі для подальшого відбування покарання, Міждержавну програму спільних заходів по боротьбі з організованою злочинністю та іншими видами небезпечних злочинів на території країн-учасниць СНД на період до 2000 року і т. ін. Позитивну роль відіграла Міждержавна програма спільних заходів по боротьбі з організованою злочинністю та іншими видами небезпечних злочинів на території держав-учасниць СНД на період 1996-2000 років. Були враховані недоліки і причини невиконання ряду позицій Програми 1993 року: відсутність правової бази та практики співпраці, нереальні строки для вирішення вузлових проблем співпраці, ресурсні обмеження, недостатня покоординованість задіяних міністерств і відомств і т. ін.
Рада голів країн Співдружності 25 січня 2000 року затвердила нову програму на 2000-2003 рр., що передбачає комплекс заходів, які базуються на аналізі криміногенної ситуації і прогнозі розвитку злочинності, результатах наукових досліджень та практики боротьби зі злочинністю.
29 червня 2000 року на черговому засіданні Координаційної ради генеральних прокурорів країн-учасниць СНД розглядалися питання стосовно подальшої співпраці. Схвалено проект нової редакції Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах; Угоду про захист учасників кримінального процесу, свідків та інших осіб, що беруть участь у справі; систему статистичної інформації країн-учасниць СНД про стан злочинності, слідчої роботи, прокурорського нагляду; План заходів по боротьбі зі злочинністю у сфері економіки і т. ін. Обговорено результати роботи на виконання Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах. Генеральним прокурорам країн-учасниць СНД рекомендовано ініціювати приєднання своїх держав до Конвенції Ради Європи про відмивання, виявлення, вилучення та конфіскацію доходів від злочинної діяльності.
Вважаємо, що така плідна співпраця в подальшому триватиме вже як складова частина міждержавних відносин, набиратиме нових форм і визначатиме напрями. Пов’язано це, передусім, з тим, що на структуру та динаміку злочинності в країнах СНД значною мірою впливають зовнішні фактори.
С.І. Герасимов вважає, “…що существовавшее на территории бывшего Союза ССР единое криминальное пространство продолжает сохраняться, и наиболее опасные виды преступных проявлений и тенденции преступности являются во многом схожими. Консолидируясь на территориальном, межрегиональном и международном уровнях, преступные группы и сообщества активизируют свою деятельность в наркобизнесе, легализации и отмывании преступных доходов, разграблении национальных богатств, ином криминальном натиске. Поэтому… сотрудничество в последние годы набирает силу, совершенствуются разнообразные связи государств Содружества в противодействии преступности, выявлении опасных преступников и придании их суду” [1].
Консолідація зусиль міжнародної спільноти є більш важливою для України, тому що криміногенна ситуація в ній офіційно визнана керівниками правоохоронних органів і самим Президентом як така, що загрожує національній безпеці.
М.В. Гарник зазначає, що сучасні кризові умови створили надзвичайно сприятливе середовище для активізації кримінально-тіньової діяльності. Організована злочинність формує не тільки “паралельну” економіку, але й відповідні владні кримінальні структури, які все більше загрожують існуванню самої держави [2]. А тому сьогодні необхідне вжиття комплексних, науково обґрунтованих і зорієнтованих на сучасність заходів протидії злочинності. При цьому під комплексністю слід розуміти не лише об’єднання (узгодження) зусиль гілок влади, міністерств і відомств, але, перш за все, визначення місця і можливостей, розмежування функцій та відповідальності кожного державного органу за виконання поставлених завдань. І, перш за все, – визначення місця прокуратури в системі органів держави та основних напрямів її компетенції, зміцнення і вдосконалення її як багатофунукціональної державної структури з чітко визначеними функціями нагляду, в тому числі, за додержанням і застосуванням законів та функції досудового слідства, яким “не знайшлося місця” у ст.121 Конституції України.