Мотивація країн-реципієнтів (майже виключно країни, що розвиваються та країни з перехідними економіками)[4] витікає із необхідності залучення додаткових ресурсів для економічного розвитку в умовах нехватки внутрішніх накопичень для інвестування та валюти.
Масштаби іноземної допомоги у 1990-і роки оцінюються більш як у 70 млрд.дол.США, проти 5 млрд.дол.США у 1960-і роки, хоча питома вага іноземної допомоги у ВВП країн донорів постійно знижується (з приблизно 0,5% у 1960-і роки до 0,9 у 1990-і роки).
У цілому, іноземні інвестиції як об’єкт системного аналізу і обліку, характеризуються різною інституційною природою і цільовою орієнтацією, певними видами і формами, величиною, термінами та джерелами.
Рис. 1.4. Систематизація міжнародних інвестицій [ ].
Іноземна інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій суб’єктів по реалізації іноземних інвестицій. Згідно діючого українського законодавства вона трактується як
[ ].
Іноземний інвестор – суб’єкт, що не є резидентом приймаючої країни і вкладає кошти в реципієнтів, що є резидентами приймаючої країни.
Реципієнт іноземних інвестицій – суб’єкт, що є резидентом приймаючої країни, і залучає кошти іноземних інвесторів.
На мотивацію, обсяги та напрями іноземного інвестування впливають багато факторів. Вирішальне значення мають: політична стабільність, ступінь втручання уряду в економіку, відношення до іноземних інвестицій, наявність і дотримання дво- і багатосторонніх угод; наявність чи відсутність природних ресурсів, демографічна ситуація, географічне положення; рівень та динаміка ключових макроекономічних показників.
У більш широкому контексті на інвестиційні процеси впливають: стан розвитку світової економіки, міжнародних факторних та інвестиційних ринків; стабільність світової валютної системи; розвиток міжнародної інвестиційної інфраструктури тощо. В умовах глобалізації іноземні інвестиції знаходяться під впливом взаємодіючих процесів транснаціоналізації та регіональної економічної інтеграції [ ]. Дія глобально-економічних факторів, з одного боку, нівелює окремі відмінності між країнами, а з іншого – формує макросередовище для масштабної діяльності власне міжнародних суб’єктів та інститутів інвестування.
Сучасна інвестиційна діяльність має розвинуте інфраструктурне забезпечення. У широкому розумінні інвестиційна інфраструктура це відповідні інформаційні і транспортні мережі, валютно-банківська система, заклади по підгтовці та атестації фахівців тощо, а у вузькому – сукупність спеціальних інвестиційних інститутів і мереж. Зазначимо, що одночасно з національними інвестиційними інститутами в іноземній інвестиційній діяльності активну участь беруть міжнародні інвестиційні інститути (міжнародні інвестиційні фонди, компанії, промислові і фінансові ТНК). Їх сукупність можна трактувати як міжнародну інвестиційну інфраструктуру.
Інфраструктура міжнародного інвестування не тільки забезпечує обслуговування руху коштів від інвестора до реципієнта, але й задає можливі схеми такого руху.
Інвестиційна діяльність, спрямована на здійснення прямих іноземних інвестицій може розглядатися як іноземна підприємницька інвестиційна діяльність, а основу іноземного портфельного інвестування складають операції з цінними паперами.
Іноземна підприємницька інвестиційна діяльність розвивається у контексті поглиблення інтернаціоналізації, об’єктивних процесів усуспільнення капіталу, генезису форм та методів його концентрації і експорту, диверсифікації виробництва у динамічному конкурентному середовищі [ ].
Для приймаючої країни привабливість прямих інвестицій зумовлена ось чим:
· імпорт прямих підприємницьких капіталів веде до збільшення виробничих потужностей та ресурсів; сприяє поширенню передової технології і управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;
· з’являються не тільки нові матеріальні та фінансові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються національні ресурси;
· прямі інвестиції сприяють розвитку національної науково-дослідної бази;
· стимулюється конкуренція і пов’язані з цим позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщає як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);
· підвищуються попит та ціни на національні (місцеві) фактори виробництва;
· збільшуються експортні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;
· в умовах слабкого контролю використання держпозик ризик з місцевих переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують проблему самоокупності.
Одночасно слід вказати на стримуючі фактори розвитку іноземної підприємницкої діяльності:
· імпортовані ресурси потребують окупності та отримання прибутку, який потім репатріюється. У довгостроковому контексті відтік ресурсів через репатріацію прибутку повинен перевищувати величину первинних вкладів, тому говорити про зростання виробничого апарату за рахунок іноземних інвестицій доцільно тільки у розрахунку на їх стимулюючий вплив на економічний розвиток приймаючої країни в цілому;
· залучаються ресурси у цілях іноземного інвестора, які можуть не збігатися з національними. На практиці, як правило. не вдається уникнути зіткнення національних інтересів та інтересів іноземних інвесторів. Нерідко має місце дискримінація національного сектора, яка посилюєтья правовими заходами макроекономічного стимулювання;
· ПІІ як канали передачі технологій часто стають відносно закритими анклавами у національній економіці, слабо пов’язаними з іншою її частиною, на яку, проте, падають витрати із забезпечення функціонування анклаву. При цьому сила ефекту анклавності обернено пропорційна до рівня приймаючої країни. Крім того, на практиці приймаюча країни (навіть промислово розвинута) майже не бере участі у створенні нової технології, а отримує її кінцевий продукт. Передача частини науково-дослідних робіт має місце переважно у низькотехнологічних галузях;
· являючи собою форму проникнення на зарубіжний ринок, ПІІ можуть вступати в угоди з діючою на місцевому ринку олігополією (або ще гірше – монополією), коли “збивати ціни” не входить до їх завдань. ПІІ також можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення у місцевій та іноземній валюті;
· суттєві експортні надходження найбільш реальні у сировинних галузях в той час, коли в обробній промисловості іноземні інвестиції мають переважно імпортозаміщуючий характер;
· нерегульований розвиток ПІІ може підсилити соціальне розшарування, маргіналізацію значної частини приймаючих країн та маси споживачів.
Для країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою залучення іноземних інвестицій розглядається як один із факторів ринкової трансформації у контексті їх інтеграції у сучасну світогосподарську систему.
Головними мотивами іноземного інвестування на мікрорівні є: зниження капітальних витрат та зниження ризику при створенні нових потужностей; придбання джерел сировини або нової виробничої бази; розширення діючих виробничих потужностей; реалізація переваг нижчої вартості чинників виробництва; можливість уникнення циклічності або сезонної нестабільності виробництва; пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції; підвищення ефективності існуючого маркетингу; придбання нових каналів торгівлі; можливість проникнення на конкретний географічний ринок; вивчення потреб; набуття управлінського досвіду на нових ринках; пристосування до країни, що приймає.
Окремо слід зазначити, що головним суб’єктом іноземної підприємницької інвестиційної діяльності є транснаціональні корпорації – групи підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-квартирою, що міститься в одній конкретній країні. Важливо не тільки те, що ТНК інвестують значні кошти у зарубіжній філії, дочірні і асоційовані підприємства, але й виникнення специфічних проблем обліку їх інвестиційної діяльності.
Поширеною формою іноземної підприємницької інвестиційної діяльності, яка потребує окремого розгляду, є спільні підприємства.
Спільне підприємство (СП), це форма міжнародного бізнесу, коли зарубіжний та місцевий партнери поєднують свої зусилля в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів та ризиків.
Насамперед, СП є різновидом прямого інвестування у разі, коли дві або більше фірм мають право власності на прямі інвестиції в одну компанію, тобто об’єктивною основою розвитку міжнародних спільних підприємств є прямі інвестиції.
У міжнародній економічній теорії та практиці виділяють такі характерні особливості СП: наявність згоди про довгострокові завдання співробітництва; об’єднання сторонами активів; оцінка об’єднаних активів як капіталовкладень обох сторін; реалізація погоджених завдань через самостійні органи управління, незалежні від органів управління сторін; участь обох сторін у прибутках та збитках, відповідно до вкладеного капіталу.
Переваги СП обумовлені тим, що забезпечується довготривалість угод, комплексність співробітництва, спільна відповідальність партнерів за ефективність діяльності підприємства, зменшується ризик, особливо політичний. Дуже часто СП – це єдина або найбільш заохочувана форма проникнення підприємницького капіталу в іншу країну.
Слід акцентувати увагу на тому, що реалізація форм міжнародного бізнесу можлива двома шляхами:
1) без створення нового підприємства (юридичної особи) у рамках міжнародної кооперації та міжнародної торгівлі товарами та послугами (експорт, управління за контрактом, ліцензування). У цих випадках відносини між партнерами регулюються відповідними угодами та контрактами;