БТР М113А2, що склало відповідно 42 та 32% експорту американського
озброєння даних видів у цей період. Як зазначають фахівці, це
виявилося вигідним для обох сторін. По-перше, США позбулися надлишків
зброї і техніки, а Туреччина, не порушуючи квот, відведених їй за
Договором про скорочення збройних сил в Європі, та знищивши при цьому
частину застарілої техніки, доброякісно та з мінімальними витратами
переоснастила свої війська. По-друге, та ж Туреччина забезпечила собі
умови американського військового впливу та подальшого “перепливання”
туди техніки, яка виводиться зі складу Збройних сил США [15].
Протягом 1996 р. спостерігалося зростання інтенсивності
трансатлантичного суперництва у сфері експорту військової техніки.
Зокрема, в середині листопада Великобританія, Франція, Німеччина та
Італія дійшли згоди щодо створення організації співробітництва у сфері
озброєння (Joint Armamеnts Cooperation Organization) для конкуренції з
американською зброєю. Напруга в американсько-європейському суперництві
пом`якшується лише зусиллями, які здійснюються з обох боків Атлантики
з метою запобігти зростанню частки Росії на світовому ринку озброєння.
Зі збільшенням конкуренції співвідношення можливостей основних
світових постачальників зброї почало змінюватися, проте найбільшими
все ж залишаються шанси Франції, Великобританії, Росії та США.
Присутність на цьому ринку Китаю та інших (у тому числі
східноєвропейських) країн непостійна, а частіш і взагалі випадкова. Це
пояснюється тим, що вони не в змозі постачати передові системи
озброєння, вимушено обмежуючись лише дешевими та спрощеними.
Варто зазначити, що торгівля зброєю в 90-і роки характеризується
жорсткою економічною конкуренцією, хоча в окремих випадках із затінку
виходить і дипломатичне суперництво.
Домінування економіки в цій сфері призвело до стимуляції
розповсюдження високотехнологічних зразків озброєнь на нові країни й
регіони. Ця обставина у недалекому майбутньому докорінно може змінити
глобальний стратегічний масштаб, адже продаж озброєнь підживлює
регіональні конфлікти, які нині вже не стримуються колишньою блоковою
дисципліною [35].
Сьогодні країни, що прагнуть придбати зброю, мають значно більшу, ніж
раніше, можливість вибору постачальників. Рішення про закупівлю її
ophil`~r|q з огляду на технологічну характеристику рівня озброєнь і
військової техніки, а також на характер політичних відносин з країною-
продавцем.
Збройний бізнес дає не тільки тверду валюту, а й роботу підприємствам
військово-промислового комплексу. А це значить, що створюються
можливості зберегти висококваліфіковані кадри, залучити
конструкторські сили до праці над новими зразками озброєнь.
Військові спеціалісти вважають, що згортати військове виробництво - це
заздалегідь приректи себе на катастрофічні економічні й соціальні
наслідки. У Великобританії, наприклад, експорт зброї дає країні
щорічно близько 5 млрд фунтів стерлінгів, забезпечуючи роботою майже
500 тис. осіб.
Експорт зброї стає в ряді випадків обов'язковою умовою реалізації
окремих програм озброєння.
Упродовж 80-х років Франція, Великобританія та ФРН експортували в
середньому близько 50% всього виробленого ними озброєння (в грошовому
еквіваленті). Ще більш показовими в цьому відношенні є дані про
експорт окремих західноєвропейських виробників озброєння та військової
техніки. Для таких компаній, як “Томсон”, “Аероспасьяль”, “Дассо”,
“Матра” частка експорту в загальному обсязі військового виробництва на
початку 90-х років становила від 50 до 70% [50].
Постає питання: чим саме визначається залежність між виробництвом та
імпортом озброєнь? Відповідь тут однозначна - перш за все
співвідношенням між вартістю єдиного зразка техніки та серійністю його
виробництва. Дослідження, проведені західними експертами, показують,
що для авіаційної техніки, наприклад, збільшення серії з 400 до 800
одиниць дає можливість знизити вартість кожного літака на 15%, а
подальше нарощування потужності і доведення до 1200 одиниць - ще на
13%.
Одним із головних чинників, які знижують попит на основні види
озброєння та військової техніки на світовому ринку 90-х років, стала
насиченість ринків країн, що розвиваються, внаслідок великих
закупівель зброї цими країнами у 70-і роки. До початку заміни цього
потужного військового арсеналу потрібен певний, досить значний період
у часі, аж поки не виникне потреба відповідно збільшити кількість
контрактів на модернізацію застарілої техніки, а отже, на поставки
запасних агрегатів, приладів та блоків.
Новим же чинником, здатним постійно підсилювати вплив на світовий
ринок озброєння та військової техніки, стане більш активне проникнення
на нього країн-постачальників, які у 80-і роки тільки-но почали
впливати на функціонування ринку, на його стабільність та рівень цін,
перебуваючи, так би мовити, поки що на узбіччі основних потоків
озброєнь. Відповідна частка групи цих країн в загальному обсязі
світової торгівлі зросла з 1% в 1970-у до 6% у 1990 р. До такої групи
можуть бути віднесені як окремі країни з розвинутою промисловістю
(Австрія, Ізраїль, Швейцарія, Швеція), так і країни, що розвиваються
(Бразилія, Індія, Південна Корея), а також КНР [51].
Поряд з цим спостерігається зменшення кількості надійних фінансово
спроможних покупців, що пов'язано з погіршенням фінансового стану
багатьох країн-імпортерів. Практично всі розвинуті країни скоротили
свої програми допомоги, за якими фінансувалася основна закупівля
озброєння у 60-80-і роки, експортери переходять, або вже перейшли, на
комерційні умови торгівлі.
Різноспрямований процес (збільшення кількості постачальників зброї та
зменшення кількості потенційних покупців) суттєво підсилить
конкурентну боротьбу на світовому ринку озброєння та неминуче призведе
до звуження ринку збуту української військової продукції. Необхідно
також враховувати, що сьогодні зброя офіційно не продається Іраку,
Ємену, Камбоджі, КНДР, Кувейту, Ліберії, Лівії, Сомалі, Ефіопії та
Югославії. Практично припинилося постачання зброї до В’єтнаму, Куби та
Лаосу.
Протилежна ситуація спостерігається в регіонах Південно-східної,
Східної та Південної Азії, де стрімкий економічний розвиток
супроводжується поступовим розгортанням ряду конфліктів, які поки що
залишаються нібито “замороженими”. Так, у Південній Кореї група
експертів у сфері оборони опублікувала доповідь, в якій наполягає
збільшити щорічний військовий бюджет на 14% до 2001 р., мотивуючи це
небезпекою з боку КНДР. У 1996 р. оборонний бюджет Південної Кореї
збільшився приблизно на 12% [24].
Країни Східної та Південно-східної Азії здійснили в 1994-1995 рр.
закупівлю техніки в основному для власних військово-морських та
військово-повітряних сил, щоб забезпечити охорону морського узбережжя,
захистити морські економічні зони та океанські комунікації. Однак до
традиційних замовлень на патрульні кораблі малого тоннажу в останній
час додалися фрегати малого та середнього водотоннажу. Деякі з цих
країн дедалі активніше демонструють регіональні амбіції і розглядають
питання щодо закупівлі техніки та озброєння як засіб, здатний
забезпечити їхні інтереси з позиції сили. При цьому слід зазначити, що
в останні роки країни Південно-східної Азії почали поступово
переходити від закупівлі морської техніки та озброєння на Заході до
будівництва їх на власних верфях.
Держави Близького Сходу і надалі продовжують фігурувати серед
найбільших імпортерів конвенціонального озброєння в світі, а проте
кількість та вартість їхніх замовлень дедалі зменшується. Програми
переозброєння, що були розпочаті країнами Перської затоки після
іракської агресії проти Кувейту, значною мірою реалізовані. Крім того
вперше за останні чверть століття нафтовидобувні держави цього регіону
почали зазнавати економічних та фінансових труднощів. Не уникла цього
й Саудівська Аравія, яка протягом останніх п'яти років перебрала на
себе 50-60% озброєння, що імпортується країнами регіону і становить, у
свою чергу, 40% світового ринку озброєння.
Таким чином, Саудівська Аравія займає перше місце серед світових
імпортерів звичайних озброєнь. На аравійському ринку представлені всі
основні експортери, за винятком Росії. Однак передбачається, що у
найближчі роки цей найбільший ринок зброї матиме тенденцію до
скорочення. В 1994 р. витратна частина бюджету вже скорочувалась на
20%, проте це аж ніяк не призвело до його збалансованості. Вперше за
багато років Ер-Ріяд затримав оплату замовлених озброєнь, внаслідок
чого 72 літаки F-15S були поставлені на три місяці пізніше, ніж
передбачалось, а придбання бронетранспортерів М577 та М113 відкладено
на півтора року.
Якщо уважно переглянути асортимент пропонованої військової продукції,
то можна констатувати, що на міжнародному ринку озброєння пропонується
дедалі більше розмаїтої, значно ускладненої військової техніки та
продукції подвійного призначення. І що головне - придбати усе це тепер
може будь-яка країна, були б лише гроші. Процвітають “чорний” та
“сірий” ринки, де пропонуються варіанти такої оборонної продукції, яку
раніше далеко не кожній країні можна було придбати на відкритому ринку
[50;1].
Одна із суттєвих змін на міжнародному ринку озброєння полягає в тому,
що нині держави вже не пропонують спрощені експортні варіанти сучасної
техніки, такої, скажімо, як літаки та бронемашини. Зараз постачальники
пропонують потенційним покупцям зброю, яка відповідає сучасному рівню