Формуючи у дитини сумлінність, совісність, батьки мають не тільки контролювати виконання нею своїх обов’язків, доручень, а й допомагати віднаходити найраціональніші засоби дій у кожному конкретному випадку. Слід домагатися, щоб не до ладу зроблена справа була виправлена, доведена до кінця, водночас у дитини не має виникати почуття озлоблення, провини.
“Сім’я – первинний різновіковий колектив, де починається формування якостей колективіста, підготовка дитини до спілкування та співжиття з іншими людьми. Чим краще діти підготовлені до цього, тим менше відбувається їхня соціальна адаптація – виявляються загальноприйняті у суспільстві моральні норми, форми поведінки. Коли діти є свідками турботливості батьків, їхнього піклування один про одного, допомоги рідним і близьким, то вони наслідують такий приклад” [13, с.7].
Звичайно, дітей треба вчити розрізняти добро і зло, формувати в них критичне, непримиренне ставлення до тих, хто керується антигуманними поглядами та нормами моралі. Однак формування у дитини правильної життєвої позиції, активної протидії злу можливе на основі виховання у неї передусім поваги до людей, вміння самостійно зрозуміти добо, відрізнити його від злого, негідного. “Джерелом людського життя є родина. З прадавніх часів люди усвідомлювали значущість родини для всебічного розвитку особистості” [37, с. 88].
Нині, на порозі третього тисячоліття, коли Україна стала незалежною країною, стало надто очевидним, що освіта наших дітей потребує докорінної орієнтації. “Незалежна Україна прагне увійти в світове співтовариство. Зробити це можливо за умови дбайливого ставлення до покоління, якому будувати завтрашнє життя”[10, с. 24].
В.О. Сухомлинський вказував на те, що дитина йде до 1 класу в сім років, але бажано, щоб вона вже з п’ятирічного віку перебувала у сфері виховного впливу школи. “Педагогічний колектив школи надає великого значення моральній, інтелектуальній, естетичній обстановці, в якій перебуває дитина віком, від двох до семи років, оскільки перші роки життя в розвитку дитини вирішальну роль відіграють люди, що оточують її, з усім багатством і багатогранністю” [13, с. 19].
Створення побутової бази не є першоосновою, подібно до того, як створення навчально-матеріальної бази у школі ще не є єдиною запорукою успішного навчально-виховного процесу. Головне полягає в якості викладання і виховання, в педагогічній майстерності вчителів, а в сім’ї – у стимулюванні до навчання дитини на повну силу її здібностей.
У батьків має скластися своя система виховання самостійного, відповідального ставлення сина або доньки до виконання домашніх завдань, а за потреби контролю і допомоги. Батькам слід знати зміст програм і підручників, щоб мати змогу вчасно допомогти дитині. Однак при цьому потрібно запобігати формуванню у неї утриманського настрою (“ось прийде батько з роботи і розв’яже мені задачу”), а привчати до наполегливого обдумування складного завдання, намагання будь-що розв’язати його самостійно.
Концепції виховної роботи стверджують: “Нам потрібно виховати особистість дійову, з високою громадянською свідомістю почуттям національної гідності, інтелектуальну, творчу, благородну, фізично здорову, естетично повноцінну, працелюбну, порядну, гуманну” [15, с. 16].
Великий педагог К.Д. Ушинський писав, що слід зробити неможливим таке проводження часу, коли людина залишається без роботи в руках, без думок в голові, оскільки саме в цей час псується голова, серце, моральність.
“У важких матеріальних умовах педагогічні колективи позашкільних закладів залучають до туристсько - краєзнавчої та гурткової роботи, до технічної творчості, юнацько-біологічної діяльності, художньої творчості та до інших видів діяльності” [10, с. 25].
Для успішного будівництва демократичної, правової і цивілізованої Української держави необхідно, щоб підростаючі покоління мали високу національну свідомість і самосвідомість. Особлива відповідальність покладається на українські педагогічні кадри, високе покликання яких виховувати національно свідомих, палких патріотів, стійких громадян незалежної України, які працю рук і зусилля мозку будуть присвячувати підвищенню добробуту, розвитку науки і культури рідного народу.
“Національна свідомість і самосвідомість є тим фундаментальним феноменом, який сприяє розвитку всіх потенцій, можливостей особистості, ушляхетненню мети, смислу і змісту її життя та діяльності” [25, с. 3].
Відомо, що сім’я – природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яка акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів.
Згадаймо деякі золоті перлини народної мудрості, в яких закодовано погляди попередніх поколінь, поціновано значення сім’ї у житті суспільства: Яка вода, такий млин, який батько, такий син; Який батько, такі й діти; Які мамка й татко, таке й дитятко; Який дід, такий його плід; Дурна мати – дурні діти; Якого породила ненька, такого й приймає земелька; Живемо не батьками – помремо не людьми і т.п.
Педагогічна діяльність учителя початкових класів і класного керівник є завжди творчою і здійснюється в педагогічному колективі школи. Здоровий, дружний колектив є школою педагогічної майстерності.
“А.С. Макаренко вказував, що ні один вихователь не має права діяти на одинці, на свій особистий риск і на свою особисту відповідальність. Там, де вихователі не з’єднані в колектив і колектив не має єдиного плану роботи, єдиного точного підходу до дитини, там не може бути ніякого виховного процесу. Справжній педагогічний колектив школи характеризується цілеспрямованістю, відповідальністю за результати своєї праці.
В.О. Сухомлинський в своїй практичній діяльності надавав більше значення колективу вихователів. Він писав про колектив Павлиської школи, що це – “творча співдружність однодумців, в якій кожен вносить свій індивідуальний внесок в колективну творчість, кожен, збагачуючись духовно дякуючи творчості колективу, в той час духовно збагачує своїх колег”. В педагогічному колективі не може бути рівних учителів по своїй педагогічній майстерності. Але всі вони повинні мати спільний стиль роботи, бути об’єднаними спільною думкою, поважати один одного. Тільки в такому педагогічному колективі, де вихователі працюють співдружно, при взаємній підтримці, можна чекати високих результатів навчання і виховання школярів”[1, с. 331].
В педагогічному колективі повинна приділятися увага організації характеру педагога, вихованню його поведінки. Якщо учитель сам не вихований, то він буде заважати роботі школи.
“Атмосфера доброзичливості і взаємної поваги в колективі позитивно відбивається на загальному рівні навчально-виховної робот з учнями. Через різні порушення педагогічної етики виникають суперечки в колективі” [1, с. 332].
В.Сухомлинський вважав, що най благороднішою роботою кожної сім’ї є творення людини. Характерною рисою цієї роботи є те, що людина знаходить у ній ні з чим незрівнянне щастя. Адже, продовжуючи рід людський, батько та мати повторюють у дитині самих себе, і від того, наскільки свідоме це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за її майбутнє.
Звертаючись до батьків, В.Сухомлинський нагадував: “Якщо ви хочете стати неповторною особистістю, якщо ви мрієте залишити після себе глибокий слід на землі – не обов’язково бути видатним письменником або вченим, творцем космічного корабля або відкривачем нового елемента періодичної системи. Ви можете утвердити себе в суспільстві, засяяти красивою зіркою неповторної індивідуальності, виховавши хороших дітей, хороших громадян, хороших трудівників, хорошого сина, хорошу дочку, хороших батьків для своїх дітей. Творення людини – найвище напруження всіх ваших сил. Це і життєва мудрість, і майстерність, і мистецтво. Діти – не тільки і не стільки джерело радості. Діти – це щастя, створене вашою працею [46, с.189].
1.2. Українська виховна традиція та тенденції розвитку сучасної національної школи.
Школа повинна розвиватись і крокувати в ногу з поступом життя, вона має забезпечувати своїм вихованцям можливості розширення особистісних перспектив відповідно до демократичних та плюралістичних тенденцій розвитку суспільства. Проте її потенціал обмежується матеріальними, організаційними, культурними, технологічними, ідеологічними та іншими суспільними обставинами. Подолати цю обмеженість можна лише шляхом налагодження взаємодії школи з іншими елементами соціалізації - сім’єю, громадою, церквою, засобами масової інформації, виробничими структурами.
Співробітництво між учителями та батьками є просто необхідним, якщо ми хочемо позбавити дітей конфліктних ситуацій із симптомами, що їх супроводжують: фобіями, відразою до навчання, неуспішністю, почуттям неповновартості тощо. Маючи перевагу первинного впливу, сімейне виховання має свої особливості. Дитина розцінює його як норму, доки не зіткнеться з іншим виховним середовищем, особливо з таким, де панують зовсім інші закони.
“Роки й роки ідуть на те. – писав відомий педагог В.О. Сухомлинський, щоб навчати і вчителів і батьків бути чутливими до переживання дітей. Зрозуміти дитячі почуття – значить підійти до дитини по-людському, принести їй спокій, розсіяти тривогу, навчити її бути доброю й чуйною. Дитина, відчувши, що старші зрозуміли її душевний стан, стає м’якою, чутливою до добра. Те, що я називаю виховуваністю, є відповіддю дитини на наше вміння зрозуміти її стан. Якщо є старші, не розуміючи дитини, байдужі до її душевних порухів, часом бур і ураганів, - дитина стає жорстокою, озлоблюється, вона може навмисне робити зло” [33, с. 255].