Цікава ситуація і на ринку нафтопродуктів. Так, за даними Bloomberg, вартість бензину на АЗС США в серпні поточного року знизилася, порівняно із серпнем минулого, на 3,37%, а після теракту ця різниця становила 2,7%. В Україні 19 жовтня вартість літра бензину на АЗС була нижчою від торішнього рівня в середньому на 15,0—35,0%; ціна пропозиції коливалася в межах 0,24—0,42 дол. за літр. На російських бензоколонках цього ж дня пальне пропонувалося по 0,20—0,34 дол. за літр.
«Вартість літра бензину в нафтовидобувних країнах ЄС, таких як Великобританія та Норвегія, складає 0,45—0,5 дол. за літр, а в інших 0,9—1 дол. за літр. Але ні Росія, ні Україна такою ціною похвалитися не можуть, а серйозна боротьба міжнародних нафтових компаній відбувається саме за ринки з вартістю бензину в 1 долар», — говорить Максим Путьков, в.о. начальника департаменту ВАТ «ЮКОС». Тобто, на думку експерта, ринок СНД відлякує міжнародні нафтові компанії насамперед тому, що вони не витримують тут цінової конкуренції. Більше того, як недавно заявив голова правління компанії Royal Dutch/Shell Філ Уотc, «у найближчі 50 років ми станемо свідками заходу ери вуглеводнів».
Чинники впливу і турбот
Однак більшість компаній так далеко не заглядають. У Petroleum Argus відзначають, що в першому кварталі наступного року збережеться тенденція скорочення споживання нафтопродуктів і «все це відбуватиметься на тлі намірів Росії та Казахстану збільшити експорт сирої нафти на 10—15 млн. тонн за рахунок уведення нових експортних маршрутів. Тож ціни на сировину знижуватимуться, експорт збільшиться, а конкуренція росіян на ринках нафтопродуктів у країнах СНД посилиться».
Це здається блюзнірством, але російські нафтові компанії після трагічних подій в Америці наростили свою інвестиційну привабливість. Перші сім рядків, як і колись, займають «Лукойл», «Сургутнефтегаз», «ЮКОС», «Сибнефть», «Роснефть», «Тюменская нефтяная компания» і «Татнефть», загальний рейтинг довгострокової інвестиційної привабливості яких збільшився на третину відсотка. Це, на думку експертів, позитивний чинник не лише для росіян, а й для українців. І більше того, як вважають у російській компанії «НІКойл», у російських компаній відкриються нові і почнуть «кровоточити» старі рани.
«Російським нафтовикам важливо закріпитися на українському чи прилягаючих ринках. Так, «Лукойл» має понад 250 АЗС на Балканах, а ТНК — близько 650 заправок за джоберською програмою в Україні. Тобто для них це завдання фактично вирішене. Очевидно, що нафтові компанії у випадку зниження цін на нафту будуть хеджирувати свої ризики збільшенням завантаження НПЗ. Для успішного експорту пального, виробленого українськими НПЗ, потрібно проводити серйозну модернізацію заводів, відповідно до вимог ЄС, що стосується ультранизького вмісту сірки, не більше 0,0035%», — говорить Геннадій Красовський, аналітик «НІКойлу». Очевидно, що за «Лукойлом» і ТНК в Україну кинуться й інші російські компанії. Вже сьогодні серйозніші кроки до серця «Укртатнафти» прокладає «Татнефть», виявили зацікавленість «Славнефть» і «ЮКОС».
Напруга навколо українських НПЗ зростає, і це стає дедалі очевиднішим. Скорочення надлишкових виробничих потужностей у світі 3—4 роки тому змушує працювати решту заводів на межі можливого.
«Сьогодні світовий попит на пальне повністю задовольняється, але НПЗ працюють «під зав’язку», оскільки всі зайві потужності скорочено кілька років тому», — говорить Михайло Перфілов. Дійсно, ще 1998 року глава Shell East Europe Company Ltd Леслі Ластовецький зізнавався кореспонденту «ДТ», що «брати участь у приватизації українських НПЗ нашій компанії складно» з банальної причини: «оскільки нафтопереробна промисловість відчуває кризу надвиробництва і навіть такий гігант, як Shell, змушений закривати деякі НПЗ».
Вільні ж потужності українських НПЗ становлять (за повного забезпечення попиту внутрішнього ринку на пальне) до 39 млн. тонн нафти на рік. Це вагомий аргумент для компаній, що нарощують власний видобуток, втім, обтяжений високими інвестиційними потребами з модернізації підприємств. Великі капіталовкладення у відновлення НПЗ необхідні не лише для конкурентоспроможного експорту, а й у зв’язку з тим, що структура споживання нафтопродуктів в Україні буде змінюватися, наближаючись до європейських показників.
Сировина - «чужа» і «своя»
Українські НПЗ уже понад півстоліття не можуть бути завантажені вітчизняними вуглеводнями. До того ж українські НПЗ будувалися переважно для переробки російської нафти. На 1990—1991 роки припав пік переробки нафти в Україні (понад 53 млн. тонни нафти) 85—90% тих нафтопоставок припало на Росію. Через десять років обсяги переробки скоротилися в 4—5 разів, але частка імпортної сировини практично не змінилася, хіба що збільшилися поставки казахської нафти. Так, із січня по вересень цього року в Україну було імпортовано 82,5% нафтосировини, із них 56% — російської.
У Росії максимальний видобуток нафти припав на 1988 рік (568,5 млн. тонн.), але вже до 1996 року видобуток скоротився до 297,6 млн., і лише в 1997-му почалося нарощування видобутку, що склало 2000 року 326 млн. тонн. За прогнозами більшості експертів, через десять років Росія видобуватиме близько 350 млн. тонн, володіючи величезними потенційними ресурсами, бо 65% запасів ще не розвідано. Тому «російські нафтовики експортуватимуть нафту навіть у випадку будь-якого зниження вартості вуглеводневої сировини, оскільки це додаткове надходження валюти», — відзначають у Petroleum Argus.
Очевидно й те, що російські компанії нарощуватимуть експорт нафтопродуктів у Європу, насамперед у Німеччину з українських НПЗ.
Україну російські НК бачать країною, де можна рентабельно переробляти сировину, із неї вигідно експортувати ПММ на ринки Центральної та Східної Європи. Що стосується українських переробників, то в них вибору немає, вважають у Росії. «У СНД реальної альтернативи російським нафтовим компаніям немає. Ні Shell, ні «БП» (British Petroleum) не мають у Росії досить серйозних джерел сировини, а ввозити в Росію чи країни СНД нафту «неросійського походження» — це утопія. Та ж Williams, за якою, як відомо, стояла «БП», поступилася росіянам Мажейкяйським НПЗ. А фірма «Харікейн» (США) була змушена піти з НПЗ у Казахстані, поступившись ним місцевим нафтовикам», — вважає М.Перфілов.
Можна спробувати звинуватити росіян у зайвій самовпевненості, але ми вже були свідками того, що українські НПЗ не цікавили нікого, окрім росіян і казахів. Інтересу до вітчизняних НПЗ із боку міжнародних НК не було помічено. «Західні компанії — ретельніше підходять до інвестиційних ризиків, вони вважають Росію, Україну та Білорусь країнами з найвищим ступенем ризику капіталовкладень», — говорить Андрій Романовський, начальник відділу роздрібної торгівлі «ТНК-Україна».
Тим часом, сьогодні в Україні, здається, нарешті прокинувся від сну і національний інвестор. Фінансово-промислові групи отримали можливість реально створити першу вітчизняну вертикально-інтегровану компанію (ВІК). «Україна відноситься до тих держав, які забезпечують себе власними вуглеводневими ресурсами лише на 50%, решту ми імпортуємо. Щоб процеси споживання імпортних енергоресурсів були ефективнішими, логічним є придбання видобувачами сировини українських переробних підприємств. З іншого боку, ми повинні знаходити можливість нарощувати власний видобуток і створювати вітчизняні вертикально-інтегровані нафтові компанії, для чого необхідно розробляти відповідну законодавчу базу», — вважає Михайло Ковалко, народний депутат України, президент Української нафтогазової академії.
Йдеться про «Укрнафту», альянс насамперед «Приватбанку» і «УкрСиббанку» і, можливо, «Нафтохіміка Прикарпаття». Очевидно, що через абсолютно нелогічну поведінку керівництва НАК «Нафтогаз України» в «Укрнафті», який, між іншим, представляє не власні, а державні інтереси, ця ВІК може не відбутися. Як раніше, до речі, не відбулася інтеграція «Укрнафти» і «Укртатнафти». Причому, налагодження вертикальної структури «від свердловини до бензоколонки» «Укрнафти»: банки — «Нафтохімік Прикарпаття» — збутова мережа має реальні атрибути — від взаємної акціонерної участі до сировинних, фінансових, переробних і збутових потужностей. Можливо, українські чиновники не помічають того, що вже очевидно всім, у тому числі й росіянам. «Переробка сировини на власних НПЗ завжди залишиться цікавою операцією. Сьогодні потужності російських НПЗ у 300 млн. тонн нафти на рік, завантажені на 70%, окрім «НОРСІойл». І це підігріває інтерес росіян до нафтопереробної власності за кордоном і насамперед у сусідніх країнах», — коментує Валерій Нестеров, аналітик компанії «Тройка диалог». В «Укрнафті» не збираються здаватися і сподіваються усе ж створити національну ВІК. «Історично склалося так, що «Укрнафта» не змогла пролобіювати ідею своєї участі в приватизації українських НПЗ. Та ми все одно повинні прагнути до того, щоб домовитися про створення ВІКу на базі нашої нафтової компанії. Лише тоді ми зможемо вийти на ринок нафтопродуктів і досить успішно розвиватися. Окрім того, ми не виключаємо можливість наступного продажу такого типу ВІКу, стратегічному інвестору», — каже Олег Салмін, голова правління ВАТ «Укртатнафта».
Інвестори зі Сходу
«Еще раз, еще много-много раз» російські аналітики підкреслювали в розмовах з автором цієї статті, що, окрім російських компаній, українські НПЗ нікому не потрібні. Власне, до них про це не раз устиг сказати Президент України, так само вважають і в Кабінеті міністрів. Олег Дубина, віце-прем’єр-міністр України, відповідаючи на запитання «ДТ», як він ставиться до іноземних інвестицій в українську нафтопереробку відповів: «Ставлення до існуючих інвестицій у мене винятково позитивне. Інша річ, що нові інвестиції не повинні стосуватися тих підприємств, які вже працюють стабільно, де держава як співвласник сама може впоратися».