Смекни!
smekni.com

Правове становище гетьманщини у складі Росії (стр. 8 из 10)

б) цивільне право

Основним правовим інститутом, який потребував пильної уваги законодавця, було право власності на землю.

В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської шляхти перехо­дить у казну Війська Запорізького і набуває статусу дер­жавних земель.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універса­лами, а пізніше і царськими указами[49]. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті. Православній Церк­ві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Діюче законодавство знало дві форми власності на зем­лю: вотчина та рангові маєтності (землі).

Після Визвольної війни рангові володіння поступово витісняють вотчини, але з середини XVIII ст. спостерігаєть­ся зворотний процес: кількість рангових земель скоро­чується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Якщо в другій половині XVIII ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то з середини XVIII ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею. Рядові ко­заки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права.

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об'єк­том власності Січі і вважалася загальнонародною. Формально кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок Січі, несли інші повинності.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Система договорів була розроб­лена досить добре. Найбільш розповсюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. Так, ку­півля та продаж землі затверджувалися гетьманськими універсалами або указами царя.

Законодавство знало спадкування за законом і спадкування за заповітом. Право спадкування мали як сини, так і дочки померлого. Якщо законних спад­коємців не було, майно визнавалося "виморочним" і пере­ходило до держави.

На українських землях, де діяло польське законодавство, жінки були обмежені у спадкуванні. Так, дочка одержува­ла тільки четверту частину батьківського майна. Майно матері сини і дочки успадковували рівними долями.

Обмеженим було спадкове право козаків і вільних се­лян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадкову­вати батьківське майно.

в) кримінальне право

Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, носило надстановий, демократич­ний характер. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі.

Суб'єктами злочину признавалися особи, які досягли 16-річного віку. Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини.

Психічне захворювання не звільняло від відповідаль­ності, але враховувалось судом, як обставина, що пом'як­шувала вину.

Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі.

Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. З часів царюван­ня Петра І до державних злочинів стали відносити пося­гання на життя та здоров'я царя і його сім'ї, образу царя тощо.

До злочинів проти православної віри належали: бого­хульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо. Добре регламентованими були військові злочини. Сюди належали: дезертирство, порушення правил військової служби, ухилення від служби. Серед службових злочинів особливо небезпечними вва­жалися казнокрадство та хабарництво.

До злочинів проти порядку управління та суду належа­ли фальшивомонетництво, підробка печаток та документів, лжеприсяга, лжесвідчення тощо.

До злочинів проти особистості закон відносив вбивство і тілесні пошкодження. Важкими злочинами були: вбив­ство батьків, службової особи, дитини..

До майнових злочинів належали: крадіжка, грабіж, роз­бій тощо. Крадіжка поділялася на просту та кваліфікова­ну, здійснену при стихійних лихах, у товариша, з Церкви тощо.

Світське право регулювало і злочини проти моралі. Су­воро каралося приведення на територію Січі жінки. Пока­ранню підлягав козак, який "порочил женщину по пристойности".

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, ви­гнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, май­нові покарання[50]. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану[51]. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання го­лови, утоплення; до кваліфікованої: четвертування, коле­сування, посадження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю.

Тілесні покарання поділялися на членоушкоджуючі та больові. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. До больових закон відносив биття батогом, киями, палицями.

На Запоріжжі існувало таке покарання як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстрокове, без права надання йому притулку та захисту. Перед нами приклад однієї з най­давніших норм звичаєвого права, що в Київській Русі но­сила назву "потік та пограбування".

У другій половині XVII ст. частіше стали використову­вати таке покарання, як позбавлення волі. В'язницями були ями, сараї, камери при ратушах. Термін ув'язнення — від чотирьох тижнів до року. В більшості випадків термін визначався: "до покори". Широко використовувалися га­небні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стов­па на майдані, посадження на дерев'яну кобилу.

До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна. Штрафи називалися "вина" і поділялися на "вину рядову" і "злодійську". За моральну кривду платили штраф, який називався "нав'язка на муку"[52].

Від покарання звільнялись психічно хворі, люди з фізич­ними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовува­лася до вагітних жінок, дівчаток — до 13 років, хлопчиків — до 16 років, старих людей.

Великий вплив на остаточне рішення суду щодо пока­рання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

На українських землях, що залишилися під зверхністю Польщі, існувала та система злочинів і покарань, що і в попередній період. Її визначав Статут 1588 року та поточ­не польсько-шляхетське законодавство.

г) шлюбно-сімейне право

Шлюбно-сімейні відносини регулювали­ся нормами православного церковного права для православ­них, а на території, яка залишалася під владою Речі По­сполитої, — нормами уніатського та католицького права. Для дівчат шлюбний вік становив 16 років, для юнаків — 18 років. За звичаєвим правом заборонялося одружува­тися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по бо­ковій — до четвертого. Обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей.

У випадку розриву шлюбу сторони у присутності свідків та священика складали так звані "розлучні листи", в яких обумовлювалися права та обов'язки сторін.

д) процес

Як і в попередню добу, в Україні існували дві форми процесу: змагальний і розшуковий (слідчий, інкві­зиційний). Більш широкою стала сфера застосування розшукового процесу. Йому підлягали всі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач та відповідач. Позивачі мали право мати представника на суді, який на­зивався "прокуратор". З початку XVIII ст. з'являється його нова назва —"адвокат", "повірений". Під час проведення судової реформи 1760—1763 років для захисту інтересів козаків і селян при Генеральному військовому суді призначалося чотири адвокати, а у 1767 році адвокати були введені до складу гродських та земських судів.

Судова справа розпочиналася з подачі позову. В цивіль­них та дрібних справах попереднє слідство здійснював сам позивач, а тяжкі кримінальні справи розслідувались судо­вими органами.

Судочинство було усним і обов'язково відбивалось у протоколах, які підписували усі члени суду. До середини XVIII ст. судочинство велося українською мовою, що свід­чить про статус української мови як державної.

Порівняно з попередніми періодами майже не зміню­ється система судових доказів. До них відносилися: влас­не зізнання, показання свідків, письмові та речові докази. В другій половині XVIII ст. до цього додаються висновки експертів.

Свідки поділялися на офіційних та звичайних. До офі­ційних відносилися особи, які перебували на державній службі: возний і розшукувач. Звичайні свідки — це особи, що були присутні при скоєні злочину або чули про цей злочин. При розслідуванні тяжких злочинів застосовува­лося катування. Від нього звільнялись шляхта, духовен­ство, психічно хворі, вагітні жінки, старі люди і малолітні.