По закінченні розгляду судової справи суд приймав постанову — декрет.
З середини XVIII ст. вирок з кримінальної справи став називатися "мнение", а постанова з цивільної справи - "решением". Судові вироки та постанови приймалися більшістю голосів членів суду.
Сторона, що була невдоволена вироком чи рішенням, мала право на апеляцію, яка могла бути подана до Генерального військового суду в 10-денний термін. У Правобережній Україні апеляція подавалася до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати вирок чи рішення, прийняти новий вирок чи рішення або передати справу на новий розгляд.
Судові рішення виконували самі суди або місцеві уряди. З XVIII ст. в судах відновлюється посада судового виконавця — возного.
Таким чином можна зробити висновок, що головним чинником державної правової системи Гетьманщини було звичаєве право. Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду.
Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами православного церковного права для православних, а на території, яка залишалася під владою Речі Посполитої, — нормами уніатського та католицького права. Світське право регулювало і злочини проти моралі. Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, майнові покарання. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.
Висновки.
В результаті проведених досліджень можна зробити такі висновки:
1. Після перших великих перемог над польським військом, здобутих у 1648-1649рр., формування Української козацької республіки, Б.Хмельницький, розуміючи, що війна не скінчилася, спрямовує титанічні зусилля на зміцнення новоствореної держави, її міжнародне визнання. Тому 1650 рік характеризувався насамперед інтенсивною дипломатичною діяльністю гетьмана України. Її головною метою був пошук надійних союзників у боротьбі проти Польщі. Саме цю мету переслідував Б.Хмельницький, налагоджуючи дружні взаємини з Волощиною, Трансільванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Росією.
Народ, який протягом кількох століть перебував у польському ярмі, у масовому порядку підтримав Б. Хмельницького, сподіваючись саме на скасування обридлого станового устрою суспільства і запровадження рівності всіх верств населення. Багатотисячне селянство прагнуло отримати козацькі права і вольності. Але його сподівання не виправдалися. Вже після Зборівської перемоги у серпні 1649р. і започаткування української державності у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводства Б.Хмельницький скасував особисті свободи, якими селяни фактично користувалися з січня 1648р., тобто з початку національно-визвольної війни. Здобувши реальну владу, козацька верхівка на основі Зборівського договору, яким Ян Казимир стверджував її вольності і доводив кількість реєстрових козаків до 40 тис., розпочала інтенсивне відновлення становості суспільства.
Ігнорування Хмельницьким соціальних інтересів селянства призвело до втрачання ним підтримки народу. Ця обставина, поряд з іншими важливими факторами, стала головною причиною того, що результатом 6-літньої війни виявився лише протекторат російського царя, встановлений після відповідних рішень Земського собору від 1 жовтня 1653 р. та січневої (1654 р.) Переяславської ради, а також Московського договору (березень 1654 р.).
Підсумовуючи можна сказати, що Україна ввійшла до складу Росії на правах якнайширшої автономії. “Березневі статті” 1654 року, подані Богданом Хмельницьким і в основному схвалені царем передбачали збереження прав, привілеїв та маєтностей Запорозького війська та української шляхти. Проте Московська держава за своєю природою була унітарною, абсолютистською, кріпосницькою державою, тому Українська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами не мала перспектив для розвитку. Наступні історичні події підтвердили це і до кінця ХVІІІ ст. Україна повністю втратила свою автономію.
2.1. Народно-визвольна війна 1648—1654 років не привела до створення суверенної української державності, проте після об'єднання з Росією Україна ще майже півтора століття зберігала певну самобутність державно-правового укладу. Питання про юридичне визначення того особливого статусу, що мала Україна-Гетьманщина у складі Російської імперії, залишається дискусійним. Зокрема, М.Є. Слабченко, С.В.Юшков та деякі інші автори називали її феодальною республікою, що перебувала у васальних відносинах з російським царем. Сьогодні переважає думка, що українська державність у роки Гетьманщини тільки складалася і не мала завершеного вигляду, тому Україну XVII—XVIIIст. передчасно вважати республікою, а слід говорити про широке самоврядування українських земель або про їхню автономію.
Самоврядування (автономія) України грунтувалося на юридичних умовах об'єднання з Росією, які було закріплено у "березневих статтях" Б.Хмельницького, затверджених і уточнених трьома царськими жалуваними грамотами від 27 березня 1654 року. Україні різною мірою вдавалося зберігати ті права, що у сукупності забезпечували її особливий політико-правовий статус. Наступ російського царату передусім був спрямований проти самостійності гетьманської влади.
Адміністративно-територіальний поділ українських земель протягом часу існування Гетьманщи зазнав поступової трансформації від військово-територіальної організації земель козацької держави до губернського адміністративно-територіального устрою Російської імперії.
Запорізьку Січ було знищено, скасовано автономні установи. У 1781 р. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. У губерніях заведено загальноросійські адміністраційні і судові установи.
2.2. Панівна верства України, з одного боку, привласнила собі привілеї польської шляхти, зокрема, закріпила за собою виключне право на займання промислами, на оптову торгівлю, на звільнення від сплати мита, податків, повинностей. З іншого боку, вона вимагала нових гарантій від гетьмана та царського уряду. І такі гарантії їй були надані.Глухівські статті 1669 року підтвердили вольності української панівної верстви і ті привілеї, які вона отримала від Богдана Хмельницького.
Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традиційними правами та вольностями давало в руки цього соціального прошарку майже необмежену владу. У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урівнювання в правах з російським дворянством.
В роки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. Зовсім іншим було становище Української православної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею.
У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюється. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан. Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевласників, які експлуатують голоту та сіромах — козацькі низи.
Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах поступово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є багато прикладів втручання козацької адміністрації у самоврядування цих міст навіть у XVIII ст. Ратушними містами правили звичайні козацькі отамани. Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат.
Після визволення всі землі, що належали польській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знаходилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких —посполиті селяни — були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни— працею. У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками, на землях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селян.
2.3. Можна сказати, що вищим органом влади в Гетьманщині вважалася військова рада, але гетьман і генеральна старшина, як правило вміло маніпулювали нею і значення останньої поступово зменшувалось. До початку ХVІІІст. Рада старшин перебрала на себе всі основні функції Генеральної Ради.
Одначе більшість цих рад, щодо свого характеру й представництва на них, мали дуже випадковий характер, у залежності від обставин моменту.
Отже, якщо вникнути у державний лад на Гетьманщині, ми побачимо, що “на ньому найбільше відбивається брак культури. У культурній державі закон ясно визначає, до кого належить верховна влада, у козаків це не було обмірковано докладно. Верховна влада належала до козацького війська, заступником його був гетьман, але не було жодної установи, звідки гетьман бере свою владу”[53].
Долю гетьманства поділив і оригінальний військово-адміністративний устрій України. Замість полків, сотень й куренів як адміністративних одиниць було запроваджено поділ на намісництва, а невдовзі на губернії і повіти, які мали всі типові для Росії органи місцевого управління і самоврядування.