Кількість населення Еллади росла з великою швидкістю. Через це люди вирушали у довготривалі морські подорожі у пошуках нової, придатної до життя, землі. У морі вони звичайно орієнтувалися по зірках, окремим їх групам. Про це, зокрема, розповів ще у VIII ст. до н.е. давньогрецький поет Гомер, описуючи подорожі славнозвісного Одисея:
Радостно парус напряг Одиссей и, попутному ветру
Вверившись, поплыл. Сидя на корме и могучей рукою
Руль обращая, он бодрствовал; сон на него не спускался
Очи и их не сводил он с Плеяд, с нисходящего поздно
В море Воота, с Медведицы, в людях еще Колесницы
Имя носящей и близ Ориона свершающей вечно
Круг свой, себя никогда не купая в водах океана.
С нею богиня богинь повелела ему неусыпно
Путь соглашать свой, ее оставляя по левую руку...*
Батьківщиною давньогрецької філософії була Іонія з її двома найбільшими містами – Ефесом та Мілетом. А першим із виданих грецьких філософів був Фалес Мілетський (бл. 624-547 рр. до н.е.).
Відомо, що у давній Греції існував посібник по навігаційній астрономії. Фалес написав посібник приблизно у VI до н.е. Та на цьому давньогрецький мислитель не хотів зупинятися.
Відповідно до космологічних уявлень Фалеса, першоосновою всього у природі є вода, саме з неї й утворилася Земля. Що ж стосовно форми нашої планети, то, на думку грека, вона являє собою круглий диск, що плаває у річ-ці Океан. Трохи пізніше, близько 500 року до н.е., перший грецький географ Гекатей Мілетський привів навіть діаметр цієї плити – близько 8000 км...
Проте вже у той час у освічених греків, що плавали через Середземне та Чорне моря, не могло не виникнути сумнівів щодо справедливості такої картини будови Землі. Адже якщо б Земля була плоскою, то зіркове небо повинно було б мати практично однаковий вигляд із якої-завгодно її точки. В дійсності ж, спостерігач, рухаючись, наприклад, на північ, помічає, що деякі добре відомі йому зірки перестають ховатись за горизонт, тоді як у південній частині неба окремі зорі та сузір’я зовсім стають невидимими. Причину цього явища можна пояснити лише тим, що Земля вигнута у напрямку з півночі на південь.
Саме до цього висновку дійшов учень Фалеса Анаксимандр (бл. 610-546 рр. до н.е.). На його думку, Земля має форму циліндру (“схожа на відрізок кам’яної колони”...), вісь якого співпадає з напрямком схід-захід, а висота складає ⅓ його ширини. Відповідно до Анаксимандра, першою за все була не вода, а первинна “невизначена матерія” – “апейрон”, що є нескінченною і вічною та існує у русі, переходячи від одного стану до іншого. Ця невизначена матерія спочатку виділила із себе протилежності – тепло та холод, завдяки яким і утворились конкретні речі світу. В першу чергу, із взаємодії тепла та холоду утворилася вода. Її висихання зумовило виникнення вогню, повітря та землі. Зокрема, “при виникненні нашого Світу із одвічного початку виділився дітородний початок теплого та холодного, із нього утворилася вогняна сфера, що охватила повітря та оточила Землю, схоже на те, як кора дерево. Коли вогняна сфера розірвалась та замкнулася у декілька кілець, утворилися Сонце, Місяць та зірки ”.
Анаксимандр стверджував, що таких світів, як наша планета у Всесвіті може бути величезна кількість. Також, відповідно до Анаксимандру, Земля, знаходячись у просторі, ніким і нічим не підтримується.
А ось як поясняв будову Світу інший філософ мілетської школи – Анаксімен ( бл. 585 – бл.525 рр. до н.е.). Перш за все повинно бути повітря: “З нього утворюється все та повертається все назад.” При цьому, як повітря розріджується, він стає вогнем, а при тому, як воно згущується, то утворюються хмари, вода, земля, каміння. А з усього цього виникає усе інше.
“ Світ, єдиний з усього, не створений ніким із богів та ніким із людей, а він був, є й буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється та закономірно згасає,”* – це слова видатного мислителя, основоположника ді-алектики Геракліта Ефеського (бл. 544 – бл. 470 рр. до н.е.).
У VI столітті до н.е. у грецькій колонії на півдні Італії виникла Піфагорійська школа, засновником якої був філософ Піфагор (бл. 580 – 500 р. До н.е.). Піфагорійці вчили, що першоосновою всього та мірою всіх речей є числа. Саме цю надуману “гармонію чисел” вони і намагалися відшукати у природі (а точніше нав’язати їй).
Як вважають, саме Піфагор уперше висловив думку про те, що Земля має форму кулі. На це його наштовхнули спостереження фаз Місяця, адже лінія, яка відокремлює його світлу та темну частини поверхні, є кривою. А це неможливо при плоскій формі супутника.
Більш докладну космологічну картину у світлі Піфагорійських ідей начертав Філолай (бл. 470 – бл. 399 рр. до н.е.). Він висунув здогадку, що у центрі знаходиться не Земля, а центральний вогонь – “хестіа”, і що усі відомі космічні тіла обертаються навкруги цього вогню. При цьому Земля наче обертається навкруги своєї осі так, що у кожний момент часу центральний вогонь ми бачити не можемо. Саме ж Сонце – прозора, як скло, куля, яка відбиває світло, що падає на нього від цього вогню. Ще Філолай припускав, що існує ще і “Протиземля,” яку ми просто не можемо бачити, адже вона весь час знаходиться за центральним вогнем (дивись додаток).
Першим, хто поставив перед собі за мету виміряти відстань до небесних світил був грек Аристарх Самоський (бл. 310 – бл. 250 рр. до н.е.). Лише він здогадався, що після деяких вимірів та розрахунків стає можливим встановити відстані у системі Сонце – Земля – Місяць. З розрахунків Аристарха випливає, що:
· Радіус Сонця » 7 радіусів Землі;
· Радіус Місяця » 7/19 радіусу Землі;
· Відстань від Землі до Місяця » 19 радіусів Землі;
· Відстань від Сонця до Землі » 361 радіусу Землі та » 19 відстаней від Землі до Місяця.
Це була перша праця у історії астрономії, у якій відстані між небесними тілами були визначені на основі досліджень.
На основі своїх розрахунків, Аристарх Самоський стверджував, що об’єм Сонця у 343 разів більше за об’єм Землі. І це, очевидно, і привело пізніше філософа до висновку, що Сонце, як велике тіло, розташоване у центрі Світу, і що Земля разом з іншими планетами обертається навколо нього. Та докази, за допомогою яких Аристарх обґрунтовував правильність геліоцентричної моделі Світу до нас не дійшли.
Те, що Земля є кулею, достовірно обґрунтовував Аристотель, бо, за його словами: “У протилежному випадку за часів місячних затемнень ми не бачили б на Місяці такого круглого сегменту. А оскільки місячне затемнення виникає через земну тінь, то і Земля повинна б була мати вигляд кулі ”*.
Таким чином, вже Аристотелю була відома довжина великого круга, що опоясував нашу планету, його площа – 400 тис стадій. Провівши відпо-відні розрахунки можна побачити, що радіус Землі виходить перебільшеним аж у 1,6 рази. Та для того часу це було досить революційно (дивись додаток).
Сьогодні всі згодні з тим, що завдяки праці давньогрецького астронома Гіпарха (бл.185-125 рр. до н.е.) астрономія почала оформлюватися у точну науку. Гіпарх першим почав систематичні астрономічні спостереження та їх всебічний математичний аналіз, він розробив теорію руху Сонця і Місяця, метод предсказання (із точністю до однієї – двох годин) затемнень, заклав основи сферичної астрономії та тригонометрії. Та відкриття прецесії–переміщення точки весняного рівноденства назустріч Сонцю (триває 50,26” ), є найважливішим з усього зробленого Гіпархом. Хоча не останнє місце займає визначення Гіпархом тривалість синодичного місяця, до речі з дуже високою точністю.
В И С Н О В О К
Не дивлячись на те, що всі люди під час своїх спостережень за небом у давні часи керувались однією ціллю – знайти відображення свого повсякденного життя, все одно у кожного народу сформувалися власні погляди на будову світу.
Найбільш спільною думкою у античні часи було уявлення (та скоріш переконання), що Земля є центром Всесвіту, що навколо неї і тільки навколо неї рухаються усі інші планети, зірки та космічні тіла.
Великих результатів серед інших народів давнього світу досягли грецькі вчені. Вони перші перейшли від простого спостереження космічних і природних явищ до вивчення процесів, що їх спричиняють.
Багато давніх народів уявляли Землю великим островом, оточеним морями, ріками тощо, та що Земля має кулеподібну форму дійшов тільки Аристотель, та хоча він і достатньо гарно обґрунтував цей факт, для тодішніх людей кулеподібна форма їх планети лишалась парадоксальним ствердженням.
Проте у кожній країні Давнього світу були окремі, достатньо специфічні думки, що з погляду людини ХХІ сторіччя є зрозумілими та не вимагаючими пояснень. Наприклад, тільки давньогрецьким вченим удалося на-уково обґрунтувати, що Місяць має кулеподібну форму.
І хоча левова доля астрономічних відкриттів припадає лише починаючи з кінця Середньовіччя, все одно, відкривши ту ж прецесію та встановив-ши тривалість синодичного місяця, вчені Давнього світу вже зробили не малий внесок у розвиток астрономії.
4. А с т р о н о м і я С е р е д н ь о в і ч ч я
Столиця арабської держави – Багдад, стала центром наукової діяльності арабів. Зокрема, тут вже у 829 році була створена перша на той час аст-рономічна обсерваторія.
Протягом ІХ століття арабською мовою було перекладено багато праць грецьких астрономів. Скоро після цього з'явились “Зіджи” – оригінальні праці ісламських астрономів.
На початку Х ст. Великих успіхів досягли астрономи Багдаду та Дамаску. Так, у 927 році їми за допомогою вимірюючого шнура була виміряна дуга меридіану та встановлена довжина його круга у 40700 км. Тоді ж було отримано нове значення прецесії, 1° за 66 років.