Відповідно до чинного законодавства, майно, яке є державною власністю і закріплено за державними підприємствами (крім казанних), належить їм на праві повного господарського відання – державне підприємство володіє, користується та розпоряджається майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать статутові та чинному законодавству. Такі ж правомочності здійснює і казенне підприємство по відношенню до майна, яке їй належить на праві оперативного управління. Потрібно погодитися з науковцями, які вважають, що “в правовому аспекті оперативне управління та господарське відання не мають істотних відмінностей”[3]. Та й впроваджиувався інститут повного господарського відання в Законі СРСР “Про власність в СРСР” від 26 березня 1990р., як сурогат оперативного управління майном, шляхом простого “додавання” певних функцій до державних підприємств, які їх до цього не мали; причому права та обов*язки (як і до цього часу) були лише схематично окреслені.
Відповідно до чинного законодавства можна зробити такі висновки щодо ознак права повного господарського відання, хоча ці положення прямо не передбачені в Законі України “Про власність” і їх можна виділити тільки проаналізувавши чинне законодавство:
· Надається державою, яка є власником майна і вирішує питання про створення державного підприємства;
· Межі діє-іправоздатності вирішує власник;
· Власник може здійснювати контроль за реалізацією майна(перевірки, ревізії);
· Реорганізовує та ліквідує підприємство, визначає долю ліквідованої особи, рощподіляє залишок майна;
· Має право на отримання доходів від використання майна, яке передане підприємству;
· Юридичнаособа фактично володіє майном, яке знаходиться на її самостійному балансі, використовує його за своїм розсудом;
· Власник не має права вмішуватися у виробничо-господарську діяльність особи;
· Підприємство здійснює угоди щодо закріпленого за ним майном, крім випадків, передбачених в заонодавстві;
· Залишок прибутку у розпорядженні юридичної особи;
· Може здійснювати майже всі дії зобов*язального характеру;
· Відповідає по зобов*язанням всім майном, у випадку банкрутства, а власник майном не відповідає.
Право оперативного управління не істотно відрізняється від права повного господарського відання, але воно є обмежени у порівнянні з останнім. :
· Юридична особа фінансується за рахунок держави;
· Діяльність підприємства здійснюється на підставі кошторису;
· Несуть відповідальність всім своїм майном + у випадках недостачі – власник майна.
Аналізуючи ЗУ. “Про власність” , можна зробити висновок, що до права оперативного управління не застосовуються правила по праву власності, як це оговорено законодавством по праву повного господарського відання. Тому дії казенних підприємств щодо державного майна мпають бути обов*язково узгодженими з нормативними актами. і статутом підприємства.
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ В ЗАКОНОДАВСТВІ ПРО ДЕРЖАВНІ ТА КОМУНАЛЬНІ ПІДПРИЄМСТВА:
1.В науковій літературі постало питання про визнання чи невизнання державними підприємствами ті господарські товариства, в статутному фонді яких є державне майно. Мова іде не про державні підприємства-засновники господарських товариств, оскільки вони не можуть згідно з Декретом КМУ від 31.12.92 бути засновниками господарських товариств (навідміну від комунальних підприємств, про які в зазначеному Декреті не згадується) а про підприємства, які були приватизовані частково і частка їхнього майна залишилася в державній власності. Законодавство не дає відповідь на це запитання, але деякі науковці, а особливо економісти вважають, що акціонерні товариства, в яких обов*язкова частка акцій держави становить 51% - державні акціонерні товаритсва[4], причому роблять це на основі чинного законодавства і фактичним управителем ціх акцій є Фонд державного майна. Ці висновки є хибними, оскільки такі підприємства є не державними, а господарськими товариствами. При чому їх повноваження не збігаються з повноваженнями державних підприємств. Якщо їх такі господарські товариства визнати державними, то вони б володіли майном, ввіреним їм на підставі повного господарського відання, щоб суперечило статутам цих підприємств і чинному законодавству. В даному випадку позиція законодавства є слушною, оскільки якщоб визнавати такі товариства державними, то це б суперечило Постанові КМУ від 31.12.1992, в якому вказано, що державні підприємства не можуть бути засновниками інших підприємств.
2.Думки з приводу визначення природи майна в юридичній літературі висувалися найрізноманітніші. Наведемо приклад , найбільш доцільних на погляд автора, з них для кращого розуміння цієї проблеми:
1. Заперечення необхідності збереження права повного господарського відання, як правового атрибуту соціаластичної системи права, оскільки з розвитком права власності як приватного права держава також буде виступати як приватна особа, то зайвою стане сама організаційно-правова форма підприємства, яке має перетворитися в акціонерне товариство чи інше господарське товариство.[5]
2. Законодавче заріплення двох організаційно-правових форм для підприємств публічної державної і комунальної власності: а) Казенне – для задоволення громадських потреб за необхідності, хоч воно і буде збитковим і має бути дотуєма за рахунок двержави, але існує об*єктивна необхідність в їх існуванні, майно за ними буде закріплене на праві оперативного управління, а солідарна відповідальність за борги підприємстві буде закріплена за власником, тобто державою; б) Публічне акціонерне товариство, в якому державі чи адміністративно-територіальній одиниці належить весь пакет акцій чи контрольний пакет акцій; де таким чином забезпечується статус суб*єкта акціонерного товариства на належне йому майно[6].
3. Існування паралельно з правом повного господарського управління та оперативного управління у державних та комунальних підприємств на майно, ввірене їм відповідно до статут цих підприємств, такого речевого права у держави чи ажміністративно-територіальної одиниі права управління, а не розпорядження, де б державні органи здійснювали такі повноваження по відношенню до державних підприємств: закріплення майна за створюваними підприємствами; передача державного майна до статутних фондів корпорацій; здійснення контролю за ефективним використанням майна підприємствами; визначення права використання майна підприємствами[7]. Потрібно зауважити, що при сприйнятті цієї концепції необхідно зазначити, що уповноважені органи не мають права безпосередньо втручатися в роботу державних і комінальних підприємств. .
4. Структура господарюючих суб*єктів ,що засновані на комунальній власності: унітарне – комунальне підприємство,яке не наділне правом власності на ввірене йому майно, останнє ж в свою чергу є неподільним і закріплюється за комунальним підприємством на праві повного господарського відання чи оперативного управління; комунальне акціонерне товариство, де орган місцевого самоврядування має повний пакет акцій або контрольний пакет акцій; комунальне товариство з обмеженою відповідальністю, в якому учасники несуть відповідальність в межах внесених часток до статутного фонду. Але органи місцевого самоврядування не можуть бути учасниками товариств з додатковою відповідальністю, повних чи командитних товариств.[8]
5. Створення двох форм державних підприємств: казенних, система яких повністю б базувалися на нормах публічного права; публічні компанії, підприємницька діяльність яких має повністю основуватися на нормах приватного і публічного права. В цьому аспекті пропонується прийняти такі два кодекси: Адміністративно-господарський, заснований на публічному праві, і який би регулював організаційно-правові відносини між розпорядниками і користувачами казенної форми державної власності ; Господарський кодекс, який би будувався на основі оптимального поєднання публічного і приватного права.[9]
6. Перейняти досвід Російської Федерації і включити до нового Цивільного Кодексу України права господарського відання та права оперативного управління. Можлива також заміна повного господарського управління на інститут довірчого управління, при цьому найголовніше, щоб державні підприємсва одержали максимум повноважень щодо державного майна, необхідних для ефективного господарювання. [10]
7. Врегулювання відносин між державними (комунальними) підприємствами та державою на основі права довірчого управління майном. , де б функції засновник виконувала державна казна в особі державного казначейства чи Фонду держ.майна, бенефіціарій – державний чи місцевий бюджет, а довірчими управителями – керівники підприємств, але не інше державне підприємство чи організація. [11]
Якщо аналізувати досвід провідних країн Західної Європи, то там використовується такий досвід в аспекті організаційно-правових форм державних підприємств:
- Казенні підприємста, які не мають фінансово-господарської самостійності й фінансуються з державного бюджету;
- Державні компанії – мають статус юридичної особи акціонерного типу, діють, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статуту (меморандуму), затвердженого відповідним державним органом.
- Публічні корпорації – має статус юридичної особи, формуються за рахунок первісного державного капіталу, а надалі такі підприємства діють на засадах господарської самостійності та фінансової самоокупності, вони є домінуючими в системі державного капіталу. Варто зупинитисяі на них детальніше: в зовнішніх відносинах на ринку вони діють в умовах ринкової конкуренції і ніяк не відрізняються від інших суб*єктів підприємництва, вони майново і фінансово відокремленні від державного бюджету.