У ч.2 ст.328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності: право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
На відміну від підстав виникнення, перелік підстав припинення права власності, встановлений у ст.346 є невичерпним.Ця стаття встановлює юридичні факти, внаслідок яких припиняється право власності на визначене майно. Підстави припинення права власності як і підстави його виникнення можна поділити на дві категорії за вольовою ознакою. Так, за волею власника право власності припиняється при:
– відчуженні власником свого майна;
– відмови від права власності;
– знищенні майна.
Варто сказати, що виникнення права власності за похідними підставами є наслідком його припинення за волею попереднього власника, тобто ці підстави є кореспондуючими і відповідають одні одним. Наприклад, набуття права власності за укладеною угодою купівлі-продажу відбувається разом із припиненням права власності на це майно для попереднього власника. Відповідно до ст.347 ЦК, особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши дії, які свідчать про її відмову від права власності. Право власності на майно також припиняється у разі його знищення, оскільки у такому разі стає відсутнім об’єкт власності, без якого ці правовідносини не можливі.
Незалежно від волі власника право власності припиняється за умови:
– викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;
– викупу нерухомого майна у зв’язку із викупом для суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;
– звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;
– реквізиція;
– конфіскація;
– припинення юридичної особи;
– смерть власника;
– припинення права власності на майно, що за законом не може належати даній особі;
– викуп пам’ятників історії культури.
Аналізуючи даний перелік, можна сказати, що у більшості із перелічених підстав відбувається припинення права саме приватної власності. Тобто власниками, для яких припиняється право власності є юридичні або фізичні особи. Майно за цих підстав, найчастіше переходить до державної (комунальної) власності, за винятком хіба що таких підставяк припинення юридичної особи, смерті власника чи звернення стягнення, коли новими власниками можуть стати суб’єкти приватного права.
Звернемо увагу на такі випадки примусового припинення права приватної власності як реквізицію і конфіскацію. Реквізицією, виходячи із ст.353 ЦК, є примусове відчуження майна з метою суспільної необхідності у разі стихійного лиха, аварії. Обов’язковою умовою реквізиції є попереднє або наступне повне відшкодування вартості майна його власнику. На відміну від реквізиції, конфіскацію можна назвати деліктним вилученням майна, оскільки вона застосовується за рішенням суду у разі вчинення власником правопорушення і вартість майна у цьому разі не відшкодовується.
3.Здійснення фізичними особами права приватної власності
Цивільний Кодекс України визначає чотири форми власності відповідно до суб’єктів власності: власність Українського народу, приватна власність, державна та комунальна власність. У ст.41 Конституції, вказано, що право приватної власності є непорушним. Суб’єктами приватної власності, згідно ст.325 ЦК, є фізичні та юридичні особи. Варто сказати, що фізичні особи є історично найпершими суб’єктами права власності. В Україні до прийняття ЦК 2003 р. діяв закон “Про власність”, в якому у ст.11 лише громадяни, тобто фізичні особи визнавалися приватними власниками. Натомість юридичні особи визначалися як суб’єкти колективної власності.
Фізичні особи як суб’єкти приватної власності можуть користуватися будь-якими елементами, що складають “пучок прав власника”, зокрема, володінням, користуванням, розпорядженням.Право приватної власності є універсальним з точки зору повноважень, що надаються власнику, незалежно від того чи є він фізичною або юридичною особою. Таким чином, фізичні особи здійснюють своє право власності та набувають майно у власність усіма можливими, не забороненими законом способами. Особливості фізичних осіб як суб’єктів права приватної власності існують лише тоді, коли перехід чи здійснення цього права безпосередньо пов’язані із фізичною природою людини – власника. Наприклад, припинення права власності у зв’язку із смертю власника, звичайно ж, можливе лише для приватних власників-фізичних осіб. Для юридичних же осіб, втрата правосуб’єктності може відбуватися із ліквідацією. Однак набуття майна у власність при спадкуванні можливе не лише для фізичних, а й для юридичних осіб (ч.2 ст.1222 ЦК).
До економіко-юридичних підстав виникнення права приватної власності у фізичних осіб можна віднести, зокрема:
– виникнення у громадян права власності на доходи від участі в суспільному виробництві;
– виникнення права власності на доходи громадян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності;
– виникнення у громадян права власності за договорами та іншими правочинами;
– виникнення у громадян права власності внаслідок успадкування майна;
– отримання дивідендів від цінних паперів і вкладів у фінансово-кредитних установах;
– отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій тощо;
– отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;
– отримання коштів за аліментними зобов’язаннями;
– правомірне заволодіння дарами природи;
– отримання різних премій, виграшів, призів. [21, 297-300]
Звичайно ж, цей перелік не є вичерпним, оскільки стосовно способів отримання майна у приватну власність діє притаманний всьому приватному праву диспозиційний принцип: “дозволено те, що не заборонено законом”. Тобто фізичні особи можуть набувати майно у приватну власність будь-якими правомірними способами.
Отримання власності через участь у суспільному виробництві регулюється, зокрема, нормами трудового права. Приймаючи участь у суспільному виробництві, громадяни користуються забезпеченим Конституцією правом на працю. Відповідно до ст.43 Конституції: “Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується... Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.” При цьому у власність особи переходить заробітна плата – винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст.94 Кодексу законів про працю України).
Оскільки рушійними силами ринкової економіки є підприємницька діяльність і приватна власність, що використовується як засоби виробництва, то особливе значення має виникнення права власності на доходи фізичних осіб від підприємницької діяльності. Відповідно до ст.50 ЦК, фізична особа із повною цивільною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. До підприємницької діяльності фізичних осіб, хоча вони і не створюють для цього юридичних осіб, застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Однак для здійснення такої діяльності обов’язкова державна реєстрація. Порядок її здійснення визначається законом “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”. Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має ідентифікаційний номер, або уповноважена нею особа повинна подати особисто державному реєстратору за місцем проживання визначені законом документи. За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації. Після реєстрації фізична особа має право здійснювати підприємницьку діяльність та відповідно отримувати у власність доходи, пов’язані із такою діяльністю.
Особливості здійснення та набуття права приватної власності на окремі види майна регламентують відповідні нормативно-правові акти, а також тлумачення вищих судових органів України. Наприклад, порядок застосування законодавства при вирішенні судових справ з приводу права приватної власності на жилий будинок тлумачить Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства, що регламентує право власності громадян на жилий будинок”. Нерухомість є особливо цінним об’єктом права приватної власності, до того ж має особливе соціальне значення, бо лише при наявності об’єктів нерухомості можлива реалізація конституційного права на житло. Ст.47 Конституції встановлює, що кожен має право на житло. Непорушність права приватної власності на житло закріплюється у тому, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У вищезгаданій постанові Пленуму ВСУ, наприклад, роз’яснюється, що оскільки згідно зі ст.17 ЗК земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку),якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Таким чином, створення нового майна (будівництво жилого будинку) за участю інших осіб не є первісною підставою для виникнення у них права приватної власності на цей жилий будинок.