Смекни!
smekni.com

Країнознавство: Болівія (стр. 4 из 5)

4.3 Кочабамба

Долина Кочабамба населено тисячу років тому через її родючі ґрунти і подібному до весняного клімату, який переважає весь рік. Археологічні знахідки свідчать, що початкові мешканці долини були різними етнічними тубільними групами. Інки, кечуа, аймара населяли долину в різні часи перед тим, як іспанці завоювали цей регіон.

Адміністративний центр цього департаменту є однойменне місто Кочабамба - одне з найбільших міст Болівії. У перекладі з мови кечуа означає "болотиста місцевість".

Центральна частина міста перебуває на рівнині, деякі його райони - на пагорбах. До півночі й заходу від центра протікає ріка Рфо-Роча, на південному сході лежить озеро Лагуна Алалай. Завдяки численним випаренням і садам Кочабамбу часто називають "місто-сад".

Символом міста з 1994 року є статуя Ісуса Христа на горі Сан Педро в східній частині міста. Висота статуї становить 34,20 м (разом з постаментом більше 40 м), таким чином, вона на 2 метри вище знаменитої статуї Христа на горі Корковадо в Ріо-де-Жанейро. На гору Сан-Педро можна потрапити по канатній дорозі, а в певні дні можна піднятися й на саму статую, крізь оглядові вікна якої відкривається прекрасний панорамний вид.

У центрі міста перебуває площа 14 вересня зі стародавнім собором. На ній і навколо площі Колумба розташувалися будинку в колоніальному стилі, інша частина міста забудована сучасно. На північ від площі Колумба знаходиться широкий бульвар Ель Прадо з установами, банками, готелями й ресторанами [8].

На півдні лежить ринок Ла Канча, що займає кілька вуличок і площ. Він відкритий сім днів у тиждень і є самим більшим вуличним ринком Південної Америки. Ла Канча виник з декількох розрізнених ринків, що розрослися після економічних реформ середини 80 - х років XX століття. На сході міста Головний університет Сан-Сімон, один із кращих університетів Болівії.

У південно-західній частині міста, на пагорбах розкинувся міський парк. У ньому, на пагорбі Коронилла, можна побачити пам'ятник жінкам і дітям, що захищали місто під час визвольної війни 1812 року проти колоніальних загарбників - іспанців. Місто має чудовий археологічний музей.

Центром релігійного й культурного життя є свято, що проводиться у середині серпня протягом чотирьох днів на честь святої діви Уркупіни, патронеси міста. По вулицях міста йдуть процесії, проходять церковні служби та інші торжества.

За традицією, рано вранці 15 серпня, жителі міста відправляються хресним ходом у Кільакольо, що лежить в 14 км від Кочабамбі, де в місцевій церкві перебуває рака Діви Уркупины. Під час хресного ходу федеральна дорога між цими двома містами перекривається. У лютому або березні в місті проходить карнавал.

4.4 Ла-Пас

Департамент Ла-Пас (ісп. Departamento de La Paz) - департамент Болівії площею 133 985 км² та населенням 2 812 000 (27,8 % населення країни, перепис 2001 року), розташований на заході країни. Столиця департаменту - місто Ла-Пас. Департамент поділяється на 20 провінцій. Більшу частину департаменту вкриває величний гірський хребет Кордильєра-Реаль з висотами до 6,5 км (гора Іїмані), на північному сході якого розташовані гірські ліси Юнги.

Ла-Пас - фактична столиця держави (з 1898), а також адміністративний центр департаменту Ла-Пас. Населення міста із пригородами становить 1 609 000 чоловік, що робить Ла-Пас найбільшим містом Болівії. Без пригородів Ла-Пас поступається першістю місту Де-ла - Сьерра. У Ла-Пасі перебуває більшість державних установ Болівії, у тому числі резиденція президента країни, хоча номінальної (конституційної) столицею є Сук ре [9].

Ла-Пас розташоване на березі однойменної ріки на висоті 3600 м над рівнем моря. Ла-Пас - сама високо розташована столиця держави у світі (також у місті розташоване саме "високе" гольфовое поле у світі). Ла-Пас розташований у кратері погаслого кілька мільйонів років тому вулкана.

Через високогірне розташування міста, клімат у Ла-Пасі прохолодний. Середньомісячна температура самого теплого місяця (листопад) становить біля +11°C, самого холодного (липень) - біля +7°C.

Старі квартали із традиційними двоповерховими будинками зберігають традиційну прямокутну мережу вулиць колоніального часу. Серед найбільш примітних пам'ятників архітектури - палац Дієс Де Медіна (1775; 3-поверховий з аркадами й сходами у внутрішніх дворах), палац Вільяверде й ін.; церкви - Сан-Франсиско (близько 1743-1784; 3 - поверховий портал з багатим різьбленням), Санто-Доминго (1726), Сан - Педро (1790; звід нефа й купол з вапняно-пемзової маси на очеретяному каркасі).

У Національному археологічному музеї й Національному музеї мистецтв представлені предмети древнього індійського мистецтва, а також мистецтва колоніальних часів.

4.5 Потосі

Департамент Потосі́ - департамент Болівії площею 118 218 км² та населенням 738 771 (перепис 2001 року), розташований на південному заході країни. Столиця департаменту - місто Потосі. Департамент поділяється на 20 провінцій. Це переважно безплідний гірський регіон, з великим плато на заході, де розташований великий солончак салар-де-Уюні. Протягом колоніального періоду Потосі був багатим регіоном, де здобувався значний відсоток срібла у світі.

Столиця департаменту Потосі - однойменне місто Потосі. Місто розташоване на висоті 4090 м, часто стверджується, що це найвище місто у світі. Місто знаходиться у підніжжя гори Серро-де-Потосі або Серро-Ріко ("багата гора") - гора дійсно багата срібними рудами - висотою 4824 м над рівнем моря, що домінує над містом [8].

Місто було засновано в 1546 році як шахтарське селище, що скоро швидко розбагатіло та виросло до розмірів у понад 200 тис. мешканців, ставши одним з найбільших міст Південної Америки.

У іспанській мові все ще зберігається вислів "бути вартим потосі" (valer un potosí), маючи на увазі велике багатство. Для європейців віце-королівство Перу (до якого належало місто) було казковою країною багатств. Потосі став символом багатства, і в такому значенні вживається, наприклад, в романі "Дон Кіхот" Мігеля де Сервантеса (друга частина, глава LXXI). За одною з теорій, знак монетного двору Потосі (переплетені букви "PTSI") став прообразом знака долара.

Саме з Потосі походила більша частина срібла, що відправлялося до Іспанії з Південної Америки. За офіційними даними, з 1556 по 1783 роки тут було здобуто 45 тис. тонн чистого срібла, з яких 7 тис. тонн досягли Іспанії. За наказом Франсиско де Толедо на шахті використовувалася праця індіанців у вигляді міти, тобто суспільних робіт. На шахті загинули тисячі індіанців, не стільки через важку працю, скільки через отруєння ртуттю: в "процесі патіо", що використовувався для очищення срібла, руда подрібнювалась, змішувалася зі ртуттю із утворенням амальгами, процес перемішування здійснювався голими ногами індіанців. Після цього ртуть усувалася нагріванням та випаровуванням, з утворенням великих кількостей смертоносних парів. За всі часи тут загинуло біля 8 млн. індіанців. Із значним скороченням індіанського населення та зменшенням числа придатних для робіт працівників, в 1608 році адміністрація колонії запросила метрополію надсилати 1500-2000 африканських рабів на рік. Запит був задоволений частково, і всього було завезено біля 30 тис. рабів. Африканські раби навіть заміняли мулів, бо виявилися дешевшими за цих тварин. Після 1800 року запаси срібла були виснажені, і головним продуктом видобутку стало олово, при цьому прибутки впали і місто почало приходити в занепад. У відносно невеликих кількостях срібло продовжує видобуватися і зараз. Умови роботи і зараз залишаються не дуже добрими, методи, що використовуються тут, застарілі, захисного обладнання крихти пилу практично немає, і шахтарі мають дуже коротку середню тривалість життя, помираючи від силікозу у віці біля 40 років. Під час війни за незалежність Болівії (1809-1825) Потосі багато разів переходив з рук у руки. Помилки командування Першої Армії роялістів з Буенос-Айреса (під командою Хуан Хосе Кастеллі) привели до ворожнечі місцевого населення, збільшення опору та підтримки незалежності. Таке відношення робило захист міста роялістами дуже важким. Командуючий Другої Армії, Мануель Белґрано, значно покращив ставлення до роялістів. Проте і йому довелося відступити, відступаючи він наказав підірвати монетний двір міста, і лише місцеві мешканці на дали йому можливості це зробити. Пізніше ще дві експедиції з Буенос-Айреса брали місто, і обом довелося відступити. Місто Сан-Луїс-Потосі в Мексиці було названо на честь цього міста. В США назва Потосі була надана шахтарському містечку Потосі, де добувається свинець, в штаті Вісконсін, містечку Потосі в штаті Міссурі і Потосі в штаті Невада.

4.6 Оруро

Департамент Ору́ро (ісп. Departamento de Oruro) - департамент Болівії площею 53 588 км² та населенням 391 870 (перепис 2001 року), розташований на заході країни. Столиця департаменту - місто Оруро. Департамент поділяється на 16 провінцій.

Оруро - столиця однойменного департамета Оруро в Болівії. Місто перебуває на висоті 3710 м над рівнем моря. З населенням близько 210 тисяч чоловік воно посідає шосте місце в Болівії. До закриття мін на початку 1990-х років Оруро був важливим центром гірничодобувної промисловості країни. Тут добували олово, срібло, золото, вольфрам, сурму, сірку, буру й мідь.

У наші дні здобувають все більше значення сільське господарство, виробництво кераміки й металообробна промисловість. Оруро, що пов'язаний з іншими великими містами країни першою залізничною лінією країни, дотепер є важливим транспортним вузлом. Важливі дороги країни ведуть через місто, що сприяє його розвитку [9].

Оруро, названий по місцевому індійському плем'ю, славиться своїм карнавалом, що в 2001 році був включений у список ЮНЕСКО. У ньому збережені елементи доколумбівської релігії індіанців регіону.