Старт у нове інформаційне суспільство передбачає надання всім можливості використання Інтернету. Для цього потрібна спеціальна урядова програма, як це робиться зараз у країнах Європейського Союзу. Незважаючи на наявність фінансових труднощів, за один-два роки всі освітні установи повинні бути забезпечені комп'ютерами і доступом в Інтернет. Усі види послуг, які можна надавати через Інтернет, повинні бути підготовлені до роботи в мережі. Варто ввести пільги для придбання комп'ютерів школярами і студентами, комп'ютерний бізнес необхідно максимально звільнити від податкового тягаря. Назріла необхідність у розробці пакета законів для підтримки електронної комерції, які ліквідують усі перешкоди на шляху широкого використання Інтернету в домашніх умовах і на підприємствах.
Міжнародна конкуренція у сфері освіти особливо загострюється в новій економіці. Для досягнення реального успіху в ній важливе значення має залучення в університети іноземних студентів. Тут усіх випереджають США. З приблизно 2 млн. іноземних студентів, які навчаються не на своїй батьківщині, 30% – у США. Україна в останні роки тільки втрачає іноземних студентів. Така ситуація має багато причин. Для того, щоб їх виявити і кардинально змінити становище, необхідно, насамперед, докорінно змінити ставлення до залучення іноземних студентів. Нову політику можна реалізувати задяки професійному маркетингу, за допомогою якого вже багато років ведуть боротьбу за студентів американці. 1 січня 2001 р. маркетинговий консорціум заснували Німецька служба академічних обмінів (DAAD) і Конференція ректорів вузів Німеччини при фінансовій підтримці Федерального міністерства освіти і досліджень. Німеччина ставить завдання до кінця 2003 р. збільшити частку іноземних студентів до 50%, а кількість іноземних аспірантів – удвічі.
Завдання залучення іноземних студентів в українські вузи – комплексне. Першочергово воно повинно вирішуватися на основі ліквідації розриву якості підготовки фахівців між навчальними закладами України і країнами-лідерами, і досягнення міжнародного визнання українських дипломів. При цьому необхідно, з одного боку, елімінувати і розвивати досягнення вітчизняної вищої школи, а з іншого боку – розробити і впровадити систему застосування нових педагогічних досягнень закордонної вищої школи (дуальне професійне утворення; soft skills – гнучкість, уміння працювати в команді, самостійність, уміння вирішувати проблеми, витривалість, мобільність, культурна і міжкультурна компетентність; багатоступінчаті курси; мультимедійні форми навчання й ін.). Одночасно варто розробляти й активно використовувати методи проникнення на міжнародні ринки освіти.
Нова економічна політика припускає включення України у світові процеси децентралізації державного керування. Глобалізація привела до того, що до цього прийшли майже всі колишні централізовані країни. У Європі прикладом таких перетворень є Франція й Іспанія. Загальноєвропейською тенденцією є становлення «Європи регіонів».
Особливо це характерно для країн Європейського Союзу, у якому завдяки Шенгенській угоді принцип безпеки кордонів поступається принципу ефективності міждержавного співробітництва в усіх сферах громадського життя. Стало очевидним, що співробітництво найефективніше між тими регіонами, які мають загальні культурні, економічні, географічні риси і не розділені формальними державними кордонами.
В Україні в багатьох не викликає сумніву необхідність поглиблення децентралізації. Під час Всенародного референдуму, проведеного 16 квітня 2000 р., більшість висловилася за обрання другої палати парламенту, у якій би на центральному рівні були представлені регіональні та місцеві інтереси. Зареєстрована «Партія регіонів», яка швидко набирає популярність. Однак регіональна політика реформується дуже повільно і, головне, у «регіональників» нема чіткої концепції нововведень.
З погляду західних консультантів оптимальною формою державного устрою України є унітарна децентралізована держава. Очевидно, що при такій формі система унітаризму доповнюється деякими ознаками регіоналізму, тобто регіональною чи обласною нормотворчістю і адміністративною автономією[20]. Хоча будь-яке просування вперед – завжди непогане, однак для України в такому варіанті не можна очікувати великого ефекту. Як спортсмен-початківець дає відносно високий приріст результатів, так і українські реформи на сучасному етапі повинні принести дуже відчутні результати, інакше їх варто розглядати як півзаходи.
Децентралізована модель, на думку західних учених, не підходить для України тому, що вона припускає реформування існуючої системи адміністративно-державного устрою країни з подальшим створенням принципово нових територіальних одиниць – земель і країв. У цьому випадку «за умови збереження існуючої структури, значення деяких адміністративно-політичних центрів зростало б (наприклад, Донецьк), тоді як інші, які територіально належать до тих же регіонів, своє значення втрачали б (наприклад, Луганськ у Донбасі)»[21]. Така теза має багато альтернатив. Одне з питань могло б звучати так: а що, хіба це так погано? І чи не характерне для централізованої системи існування постійних процесів висування і усунення лідерів?
Насправді (якщо вже мова пішла про Донецьк) в Україні був і існує «донецький клан» – унікальне явище навіть у «клановій» системі української політики. Донеччани сконцентрували у своїх руках величезні фінансово-промислові ресурси, що дає змогу їм конкурувати з кожною із фінансово-політичних груп, які знаходяться на київському Олімпі. Досить сказати, що компанія «Індустріальний союз Донбасу» за підсумками 1999 р. зайняла друге місце у всеукраїнському рейтингу «ТОР-100» за обсягами валового доходу, що становив 3,8 млрд. гривень. Група володіє великими металургійними, коксохімічними і гірничо-збагачувальними підприємствами (чи впливає на них), монопольно постачає газ на всі промислові підприємства Донецької області, контролює більшість українських шахт і Харцизький трубний завод.
Нині склалося так , що донеччани нагромадили досить сил і ресурсів для «взяття Києва», що може відбутися уже на наступних виборах. Як пише оглядач російської «Незалежної газети», «до 2001 р. з'ясувалося, що непомітна «донецька група» перетворилася в найсильніший фінансово-політичний центр, якому стало тісно в умовах одного регіону, і який має право і можливість претендувати на розширення свого політичного впливу аж до рівня всієї держави... Останнім часом у Києві стали говорити навіть про те, що, можливо, саме в Донецьку «росте» майбутній спадкоємець президента[22].
Децентралізація по-українськи повинна забезпечити значне зростання регіональної конкуренції, самофінансування і вирівнювання регіонального розвитку. Регіони мають право розраховувати на одержання широких повноважень у питаннях саморегулювання і зовнішньої політики. Вимагають найістотнішого перерозподілу компетенцій, відповідальності влади, систем бюджетного і міжбюджетного фінансування. Важливе місце в економічній політиці повинні зайняти питання участі в процесах створення єврорегіонів із країнами-сусідами. Україна не повинна занадто багато уваги приділяти розробкам «замків» для своїх кордонів, особливо із західними сусідами – нехай цим займаються самі сусіди, якщо вони мають намір побудувати нову «берлінську стіну». Політика максимальної, майже повної відкритості повинна стати українським принципом інтеграції у світове господарство.
Першим кроком у реалізації політики відкритості варто розглядати вступ у Світову організацію торгівлі (СОТ) – глобальну систему світової торгівлі і, відповідно, строго дотримуватись принципів недискримінаційної торгівлі, прогнозованого і безперешкодного доступу до ринків, справедливої конкуренції, економічного розвитку і реформування. Це означає, що в структурах державної влади Україні необхідно припинити нескінченну дискусію про вигідність і невигідність лібералізації зовнішньо-економічних зв'язків. Так, у чомусь може бути поразка, в інших випадках – виграш, але рішення приймаються за кінцевим результатом. При цьому як критерій виграшу варто приймати не негайний ефект від збільшення експорту продукції (це важливий, але все-таки приватний показник ефективності), як це найчастіше роблять, а ефекти, що працюють на велику перспективу. Ними можуть бути досягнення конкурентоздатності продукції, завоювання ринків західних країн, захоплення лідерства в науково-технічній сфері, залучення прямих іноземних інвестицій і т. п.[23]
На жаль, у даний час замість рішучих кроків щодо вступу у СОТ, зусилля зосереджені на «випиханні» за кордон неконкурентоспроможної продукції. Для цього на окремі види продукції проголошують політику так званої «лібералізації експорту» – звільнення його від податку на додану вартість, використання методів твердої грошово-кредитної і фіскальної політики. Одночасно зводяться «захисні бар'єри» від імпорту за рахунок підвищення тарифів, введення специфічного і комбінованого мита, акцизних зборів і ПДВ. У результаті що ми маємо? Нескінченні і безуспішні позови в антидемпінгових розслідуваннях, добровільні обмеження експорту (металопрокат – у США і Канаду, труби – у Росію), поглиблення загальної і структурної кризи при незначному, швидше тимчасовому зростанні експорту.