А якщо Казьо міг би теж приїхати — це було би для нього як сяйво, спрямування, шлях І уділ у майбутньому житті...»
6. II. 1888 р.
«Ви навіть не уявляєте собі, як Ваше рішення, що Ви не приїдете тепер до Риму — заболіло мене. Думка, що мій атенський проект був одною з причин Вашої постанови, зовсім знеохотила мене до нього. Ви добре знаєте, що мені було би тисяча разів краще не покидати Риму, а навіть взагалі не бачити його, ніж не бачити Вас тут.
Знаючи, що Ви сумні її втомлені, я — якщо це було би можливе, — негайно покинув би Рим, щоби чимскорішс приїхати до Вас, до Кракова. Бачу з Вашого листа, що краще буде, коли я не буду переконувати Вас щодо зміни Вашої постанови.
Якщо Бог схоче, Він допоможе розв'язати й справу цієї подорожі, бо Він єдиний є в силі допомагати нам у найскрутніших наших труднощах; тим більше в тих, про які Ви згадали, а я їх добре знаю і розумію. Але якщо Ви не приїхали би сюди, тоді я приїду до Вас ще перед великодніми святами, щоби ми могли провести їх разом так, як годиться.
Це залежатиме від дальших вісток, яких очікую від Вас, а я сам рішений вернутися до Вас. Чим ближче до дня мого виїзду до Добромиля, тим болючішою стає мені думка про розлуку з Вами...
Але я не можу зрезиґнувати з мого тутешнього перебування, нагода бути тут, бачити те все, навчитися так багато, дана мені від Бога (я відчуваю це) і не можу її відкинути. Либонь Ви теж це відчуваєте й на цей виїзд саме Ви дали свою згоду, правда? Ото ж мушу лишитися в Римі й втішатися ним, почуватися щасливим і це дає й Вам деяку приємність, єдину... яку можу Вам дати. Будьте веселі, моя Дорога Мамо, з якою непереможною силою ми бачимо, що Бог аж такий добрий. Щоправда, Він посилає нам іноді страждання, але дає нам теж радості. Ах! Коли б я міг бути з Вами...
Післязавтра всі поляки, що приїхали тут, на ювілейні святкування, будуть на авдієнції у папи, їх мало й я прилучуся до них, можна сподіватися, що це буде добра авдієнція.
Я склав тут декілька візит: у монсінйора Сембратовича,) Се-п'яччі, в кард. Ціліяра; був я теж на чаю у Мск Пета, наверненого американця, він має 23 роки, а испів об'їхати вже цілу північну й південну Америку та цілу Европу, він с тепер у Духовній Академії. Це дуже милий юнак і ми оба якнайкраще розуміємося.
Чому не надіятися на Господа Бога, що допоможе нам зустрінутися на декілька тижнів у Римі, чому ми мали би своїм передчасним рішенням ставити перешкоди Його ласці?.. Оце Ви могли би провести цілий місяць у Римі, що ж до мого атенського проекту, щодо нещасної думки, яка Вас здержує від виїзду, це не був навіть справжній проект, це була от собі така звичайна думка, яких у мене так багато, думка не-скристалізована й я ніколи не сподівався, що вона може стати Вам на перешкоді...
Ні, я категорично відмовляюся під виїзду до Греції, тисячу разів більше волію бачити Вас тут, хоч би тільки один раз, аніж провести тиждень в Атенах...
Один тиждень пережитий разом із Вами в Римі, це вже багато... і це добре... приїдьте, моя Дорога Мамо; зробіть це ради мене... це Ваша остання нагода, щоби вчинити щось такого для мене... Щодо коштів, це теж останній раз, що Ви присвятите їх мені. Вибачте, що я так пишу, але я вчинив би все можливе, щоби тут побачитися з Вами.» 8. II. середа.
«Я щойно вернувся з авдієнції у папи, вона була прекрасна. Папа був добре диспонований, а навіть веселий. Настоятель Чину Воскресінців представляв перед усіми паломниками своїх монахів. Папа сказав кожному з них декілька приємних слів. Відтак представлено йому князів: Маркелина Чорторійського й Карла Лянцкоронського та Клячка, а з черги мене. Папі сказано, що я хочу бути священиком, він стиснув мою руку й сказав: «Ідіть яа. Сунули, тедгосом, який Вас кличе, благословлю Вас!»
Відтак я передав йому 400 рублів у малому мішечку з білого шовку від одного священика з Королівства. «Напишіть йому» — папа сказав, — «що даю йому окреме благословення».
Опісля представлено папі англійського священика, а вкінці святіший Отець промовив декілька сердечних слів до всіх приявних. Він згадав про сумний стан справ у Польщі й заохочував нас до терпеливості, молитви й надії на Боже милосердя та додав: «Треба дати Вам моє благословення для Польщі» й виходячи, він подав нам іще раз свою руку для поцілування. Ми всі були одушевлені; та я не маю часу писати обширніше на цю тему. Нехай Бог і св. Катерина хоронять Вас!»)
Не можна в тих останніх листах Романа не відчувати горячої туги до мене, а в словах, в яких ця туга проявлялася, жеврів якийсь смуток. Декілька разів пізніше він говорив мені, що справді останні тижні, які він прожив у Римі, були одні з найтяжчих для його душі. Роман не з'ясовував цього докладніше, а я — відчуваючи, що він уникає тієї теми, вмисне не випитувалася його, але розуміла його якнайглибше й не можу цієї справи збути мовчанкою.
Наближаючися до своєї мети, його серце — вже неначе на останньому закруті дороги — зверталося до всього, що він мав покинути, та ще з дитячим, а водночас гарячим жалем, — то серце тужило якнайсильніше до любові, до цієї довголітньої материнської приязні в як-найзворушливіших виявах і така хвиля мусіла прийти, бо в ній була сама суть жертви, без неї не було би й самої жертви. Конання розлуки мусіло пройти крізь душу. Чим менше Роман здавав собі справу з труднощів, з якими боровся продовж останніх п'ятьох років, тим більше тепер — коли тамта боротьба вже притихала, — він огортав думкою асе, що мало прийти тепер, — це мало бути теж боротьбою і може навіть важчою від попередньої, бо закони людського серця мусіли відзиватися в ньому.
Але може бути також, що в тому великому вогнищі католицизму, яке він чимраз глибше досліджував, йому бракувало дещо зрозуміння й любови для справи, задля якої він готов був І свою кров пролити, може тому його не вдоволяли й не заспокоювали прояви зацікавлення й симпатії до його особи з боку людей, з якими він часто зустрічався і які оточували його. Це все лише мої здогади, може навіть хибні, бо сперті тільки на пізнанню його душі й шляхів, якими Бог провадив його. Все таки не підлягає ніякому сумнівові, що Роман — допливаючи до берега, проходив ще одну пробу, може навіть тяжчу ніж попередні.
Чи її суть лежала в драмі прощання Й розлуки, чи у відокремленні його душі в її поривах і сподіваннях, чи була внутрішньою депресією, цього ніхто не з'ясує, ні не зуміє сказати, чи коротка хвиля найгострі-шої боротьби, що саме кінчилася, була одною з численних, уже прожитих, чи може відкривала зовсім нову фазу.
З монсіньйором Залеським, що виїздив до св. Землі, виїхав також Роман із Риму, а далі поїхав із ним до Неаполю, Помпеїв та до славного абатства Бенедиктинів до Монте КассІно, яке він хотів уже давно оглянути й де прийшлося йому пережити останню, найгострішу боротьбу, про яку я щойно згадала.
25. II. 1888 р. Монте Кассіно.
«Оце я на Монте Кассіно, в моїй келії — крізь вікно бачу щонайменше чотири кілометри, освічені місячним сяйвом. Здається мені, що цілий світ стелиться перед моїми ногами й що на цій високій горі я знаходжуся ближче Бога. Я залишуся тут приблизно три дні, мені тут справді добре. Отець Воген, брат цього, про якого я вже згадував Вам, а який зробив мені вже стільки добра, декілька днів чекав тут намене й привітав мене з відкритими раменами.") Я такий щасливий, що перебуваю в монастирі після світського життя, серед якого я знайшовся в Римі й Неаполі, це навіть тяжко переповісти Вам... Мрію про цей день, коли опинюся вже в Добромилі, далекий від житейського шуму, щоби бути лише ближче до Бога й до Божих людей.
Тут відчуваю краще, ніж коллнебудь інде, що вузли, освячені Богом, затіснюються через розлуку зі світом. Моя Дорога Мамо: коли я стою перед Богом, Він є зі мною й в цілому світі існує для мене тільки Бог і Бог є в з'єднанні з Вами її Бог усюди й завжди. Бог нас єднає і єднає нас назавжди. До побачення в Римі!»*)
26. II. 1888 р.
«Я щойно вернувся з церкви, де вислухав Службу Божу, яку правив американський єпископ, здається — він Бенедиктин. Я помолився на гробі св. Венедикта й його сестри Схолястики.")
Погода прекрасна; із мого вікна бачу, як на географічній карті — простору рівнину, що розпливається в далині, по ній пливе ріка, її перетинають доріжки й дороги, а на її берегах розсипані села й містечка. Хоч повітря таке прозоре, треба напружувати зір, щоби доглянути людей, що поспішають до церков, навіть під нашою горою вони виглядають, як чорні точки... а все це освітлене розкішним сонцем. Тільки голос дзвонів нашої церкви та інших церков переносить нас крізь чисте повітря і перебиває тишину, яка царить у монастирі.
Ото ж із цього монастиря, відокремленого й віддаленого від широкого світа (хоча він побудований в одній з найгустіше поселених країн), посилаю Вам отсей лист.»)
28.11. 1888 р.
«І знову пишу до Вас із Монте Кассіно. Почуваюся тут так добре, краще як у Римі, чи в Неаполі тому, що жию тут життям монаха, цей відпочинок допомагає мені в молитві й в контемплативних розважуваннях. Студіюю устав Чина св. Венедикта, читаю його життєпис І історію його Чина. Ця історія повна слави, а сам Чин може Імпонувати хоч би скількістю святих, папів, і кардиналів, що до нього належали. По традиції нараховуюють 5.000 святих, які вийшли з того Чина, а який дав св. Церкві 24 папів, із яких 20 вже проголошених святими, 200 кардиналів, 1.600 архиєпископів і т. д. І т. д.
Але це минуле, що може дивувати Й Імпонувати історикам; мене особисто воно не захоплює настільки, щоби я мав охоту вступити до того Чина; не тому, щоб я не подивляв його, або не любив, а тому, що сам Чин належить так, як і кожна нація, чи родина — до Бога й не може відіграти якоїсь окремої ролі її не матиме спеціального значення в день Страшного Суду. На Страшному Суді прийдеться відповідати тільки за себе особисто, хто був у самому собі. З усіх цих думок, з якими ділюся з Вами бачите, що я — далеко від світського шуму й не витрачую часу, а це допомагає мені зосереджуватися в собі, щоби краще пізнати Божий шлях та щоби краще зрозуміти Божу волю».