Окремо слід зазначити, що хоч за загальним правилом суд і обмежений позовними вимогами позивача, все ж згідно з п. 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України суд має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту позивачів або третіх осіб і про це є клопотання заінтересованої сторони.
Що ж до належного обґрунтування позову (або заперечення на нього), то сторона, яка його подала зобов’язана, повинна подати належні, допустимі та достатні докази усіх обставин, на які вона посилається. В разі ж неможливості самостійного забезпечення стороною таких доказів, наприклад, якщо необхідно отримати докази про наявність та стан рахунку у банку, або й просто недостатності доказів суд зобов’язаний витребувати їх у будь-якої особи, яка ними володіє. І хоча наведені твердження стосуються господарського процесу (бо вони закріплені в ГПК України), вони видаються важливими, обґрунтованими та такими, що мають бути закріплені і в інших процесуальних кодексах, адже гарантують сторонам судового процесу те, що всі обставини спірних правовідносин будуть досліджені. Слід зазначити, що доказами в судових справах щодо захисту прав на комерційне найменування можуть бути безліч видів документів та інших матеріалів, зокрема:
– статутні документи, якщо, звичайно, в них міститься положення про комерційне найменування;
– договори, бланки інша технічна та службова документація, в якій використано комерційне найменування;
– продукція, на якій нанесено комерційне найменування;
– рекламні матеріали тощо.
Якщо в результаті будь-якого порушення прав на комерційне найменування власнику прав на нього заподіяна шкода, він має право на її відшкодування в повному обсязі. При цьому під шкодую розуміють витрати, які суб’єкт господарювання зробив або має зробити для відновлення порушених прав, втрата чи пошкодження її майна (реальні збитки), а також неодержані доходи, які ця особа одержала б при звичайних умовах цивільного обороту, якби її права не були порушені (упущена вигода). Як зазначають деякі науковці (зокрема, С.О. Довгий, В.О. Жаров [59, с. 218]), реальні збитки, зокрема, включають:
– витрати суб’єкта господарювання, які пов’язані із судовим чи іншим захистом своїх порушених прав (послуги адвоката, юридичної фірми тощо);
– витрати суб’єкта господарювання, пов’язані зі зміною комерційного найменування, яке скомпрометовано участю відповідача в цивільному обороті під таким самим чи подібним комерційним найменуванням (чи схожим знаком для товарі і послуг тощо);
– витрати на додаткову рекламну компанію, покликану загладити заподіяну відповідачем шкоду;
– вартість публікацій, які роз’яснюють іншим учасникам цивільного обороту та споживачам, що відповідач не має ніякого відношення до потерпілого.
Як упущена вигода можуть розглядатися витрати, пов’язані зі зниженням доходів потерпілого внаслідок неправомірних дій відповідача по використанню комерційного найменування для власного позначення, застосування його в знаку для товарів і послуг тощо. Основні труднощі тут полягають в обґрунтуванні позивачем конкретного розміру упущеної ним вигоди. В даній ситуації можна запропонувати такі шляхи визначення конкретної суми:
1) прирівняти свою упущену вигоду до тих доходів, які здобуті незаконним користувачем комерційного найменування за весь період правопорушення. В такому разі сума збитків (а саме упущеної вигоди) буде визначатися, наприклад, залежно від того, яку ціну встановив порушник на продукцію, на якій використано комерційне найменування потерпілого суб’єкта господарювання;
2) механізм розрахунку упущеної вигоди буде виходити з такої формули: один зразок продукції, на якій нанесено комерційне найменування постраждалого суб’єкта господарювання, витісняє з ринку один аналогічний продукт самого суб’єкта господарювання. Таким чином, сума упущеної вигоди буде розраховуватися залежно від вартості продукції, яку продає сам суб’єкт господарювання, а тому такий розмір буде значно більшим.
Існують й інші методи розрахунку збитків, один з яких детально описано, зокрема, в статті судового експерта Охромєєва Ю.Г. [60, с. 135].
Таким чином, саме на суддю (або суддів) покладено обов’язок, зваживши всі надані сторонами, експертами та іншими особами та органами дані, вирішити спір.
Отже, згідно з законодавством України суд має такі повноваження при вирішенні спору (справи):
– задовольнити позовні вимоги позивача (або підтримати обвинувальний висновок прокурора) повністю або частково;
– відмовити у задоволенні позовних вимог (або постановити виправдовувальний вирок).
Задовольняючи позов (або ухвалюючи обвинувальний вирок) суд вправі, зокрема:
– визнати особу винною у вчиненні злочину (адміністративному правопорушенні),
– захистити порушені права суб’єкта господарювання у спосіб, який ним було заявлено (перелік способів було наведено вище),
– навіть попри задоволення вимог щодо стягнення збитків, суд вправі у виняткових випадках зменшити їх розмір.
Звичайно, будь-яке твердження суду про мотиви задоволення позову або навпаки – відмови в задоволенні останнього мають бути аргументовані фактичними матеріалами справи та посиланням на відповідні норми законодавства. Як зазначено в ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Окрім того, слід зазначити, що законодавством України надано можливість особі, яка вважає, що її права порушені, перш ніж звертатися до суду, звернутися до Антимонопольного комітету України про визнання дій певних суб’єктів господарювання актами недобросовісної конкуренції та по захист своїх прав. Даний комітет має право збирати матеріали, робити запити до державних органів тощо. Своїми рішеннями Антимонопольний комітет України може визнати певні дії як такі, що порушують законодавство України про захист від недобросовісної конкуренції, накласти штраф на порушника, зобов’язати порушника вжити заходів щодо припинення використання, наприклад, певних слів в своєму комерційному найменуванні. Проте процедура, за якою розглядаються заяви осіб, права яких порушені, є адміністративною і не забезпечує повноцінну змагальність сторін. Саме тому рішення Антимонопольного комітету (чи будь-якого іншого органу) можуть бути оспорені до суду, проте таке рішення має силу доказу в судовому процесі, а тому є важливим для правильного вирішення спору. Так, наприклад, у справі, яка розглядалася в господарських судах і у якій 20 лютого 2007 року Вищий господарський суд України виніс постанову [72], позивач просив визнати недійсним рішення Антимонопольного комітету України, яким його дії були визнані такими, що порушують права на комерційне найменування іншого суб’єкта господарювання.
Підсумовуючи викладене, слід виокремити ті найважливіші аспекти, які були викладені в даному підрозділі. Отже, повноваження суду щодо захисту прав на комерційне найменування визначаються тим колом рішень, які суд за клопотанням суб’єкта господарювання може постановити (ухвалити) з цією метою. Саме постановити, адже виконувати рішення, ухвали суду мають уповноважені на це державні органи (зокрема, державна виконавча служба), або особи, на яких безпосередньо судом покладено такий обов’язок. Суд уповноважений вжити таких заходів щодо захисту прав на комерційне найменування:
– вжити попередніх заходів щодо захисту прав. Такими заходами є запобіжні заходи, заходи до забезпечення позову та заходи забезпечення провадження у справах про адміністративне правопорушення. В кожному з законодавчих актів, звичайно, прописана мета, для якої вони вживаються, але в цілому цю мету можна визначити так: попередні заходи вживаються з метою збереження становища, яке найбільшою мірою дозволяє забезпечити справедливість до моменту, коли буде прийматися остаточне рішення. Справедливість в даному разі означає і припинення порушення прав суб’єкта господарювання, яке все триває на момент подання заяви про вжиття попередніх заходів, і забезпечення надходження необхідних доказів для подальшого судового процесу тощо;
– перш ніж розпочати безпосереднє ознайомлення із справою, суддя має дослідити формальну сторону поданої позовної заяви (цивільного позову), а саме чи належним чином його оформлено, чи додано необхідні документи тощо;
– прийнявши позов, суд за клопотанням сторони (зазвичай, позивача – суб’єкта господарювання) може постановити ухвалу про вжиття заходів до забезпечення позову. Відмінність даного виду заходів від попередніх є їх різноманітність, яка пов’язана з тим, що у судді внаслідок подання позову наявні матеріали, що б попередньо визначити, чи є порушення та визначити масштаби такого порушення. Окрім того, в процесі розгляду суд з’ясовує, чи обрав позивач належний та передбачений законодавством спосіб захисту своїх прав;
– для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні спору і потребують спеціальних знань суд у більшості справ призначає судову експертизу. Це гарантує всебічність та неупередженість вирішення спору, адже убезпечує сторін від «узурпування» суддею всіх аспектів судового розгляду;
– зрештою суд, вислухавши та оцінивши всі доводи та наявні фактичні матеріали справи, виносить рішення, яким в разі задоволення позову вживає один з передбачених законодавством способів захисту, зокрема: визнає права власника, відновлює становище, що існувало до порушення прав, припиняє дії, що порушують право або створюють загрозу його порушенню, зобов’язує відшкодувати збитки та інші. В разі притягнення особи до кримінальної чи адміністративної відповідальності, суд, окрім застосування заходів цивільної відповідальності, може накласти на порушника один з таких видів покарань, передбачених КК України та КУпАП, як накладення штрафу в певному розмірі, виправні роботи, позбавлення волі тощо.