Смекни!
smekni.com

Братський рух і поширення гуманітарних ідей в Україні XVI–XVII ст. (стр. 5 из 9)

З ініціативи Київського братства в Україні було відновлено православну церковну ієрархію, ліквідовану після проголошення Берестейської унії 1596 р. З 1615 р. братство мало школу елліно-слов’янських та латино-польських наук. 1632 р. Київське братство об’єдналося зі школою Києво-Печерської Лаври і започаткувало Києво-Могилянську колегію. З 1620 р. братство мало права ставропігії. Братство утримувалось за рахунок пожертвувань. У другій половині XVII ст. значення Київського братства занепало. В документахXVII ст. не згадується.

Луцьке Хрестовоздвиженське братство – національно-релігійна громадська організація православних українських шляхтичів Волині та міщан Луцька. Засноване 1617 р. Визначними діячами братства того періоду були шляхтичі Л. Древинський, М. Гулевич-Воютинський, А. Пузина, ченці Герасим Микулич, Ісакій Борискович та ін. До Луцького братства входили також окремі представники старшини Війська Запорізького.

Братство вело боротьбу проти національно-політичного гноблення українського народу, займалося громадсько-культурною та благодійною діяльністю і відігравало значну роль у боротьбі за збереження законних прав православ’я на Волині у 1620 – 1640-их рр. Братчики відкрили друкарню, шпиталь і школу. Пам’ятками української педагогічної думки є правила для учнів – „Артикули прав” і статут школи Луцького братства – „Порядок шкільний”, запозичений зі статуту Львівської братської школи. Великий вплив на діяльність світського братства мав Луцький братський монастир („братство духовне”), при якому 1628 р. і у 1640-их рр. діяла друкарня [9, 425].

З середини XVII ст. в умовах посилення національно-релігійного гніту на західно-українських землях почався занепад Луцького братства, і наприкінці XVII ст. воно припинило свою діяльність. 1871 р. засновано нове Луцьке братство, яке мало офіційно- клерикальний хаактер.

2.2 Внесок братств у розвиток української мови і шкільництво

Однією з найважливіших турбот братств була шкільна справа. У кінці XVI ст. Львівське братство заснувало власну школу. Це була перша братська школа на Україні. Засновниками її були такі видатні діячі Львівського братства як Юрій Рогатинець, Іван Рогатинець, Іван Красовський та ін. Статут Львівської братської школи „Порядок шкільний” (1591 р.) – видатна пам’ятка педагогічної думки. Він передбачав демократичні основи організації школи.

До Львівської братської школи приймали дітей різних станів зі Львова та інших міст і сіл України. Молодші школярі навчалися грамоти, старші – спудеї – вивчали старослов’янську грецьку і латинську мови, граматику, риторику і піїтику, елементи філософії. Школа була й осередком розвитку хорового співу та українського шкільного театру. 1591 р. була надрукована греко-слов’янська граматика „Адельфотес”, складена учнями школи й учителями Арсенієм Еласонським.

У різний час ректорами й учителями тут були: С. Зизаній, Л. Зизаній, Ф. Касіянович, І. Борецький, П. Беринда, Г. Дорофеєвич, І. Трофимович-Козловський, С. Косов, В. Умакевич, Ф. Сидорович та ін. Як уже зазначалося, гетьман Петро Сагайдачний заповів значні кошти на потреби школи. Львівська братська школа справила великий вплив на розвиток освіти не тільки в Україні, а й у Білорусі, Молдові та ін. Вона виховала багатьох відомих громадських і культурних діячів: Є. Плетенецького, К. Мазепета, І. Югасевича та інших. Керівники школи намагалися перетворити її на вищий навчальний заклад, однак у другій половині XVII ст. школа занепала, а у 1870-их рр. перестала існувати [9, 428].

Організатори братської школи добре розуміли значення шкільної освіти. У 1609 р. у братській друкарні вийшов збірник „О воспитанії чад”, який зберігся до наших днів. У кінці XVI ст. у школі нараховувався 61 учень.

Школа Львівського Успенського братства була зразком для братських шкіл усієї України. Вона користувалася такою повагою, що інші братства зверталися до неї з проханням надати пораду, вирядити вчителів, проповідників, надіслати книги тощо [21, 128].

У 1615 р. відкрилась Київська братська школа – одна з найвизначніших братських шкіл в Україні XVII ст. Заснована Київським Богоявленським братством. Статут Київської братської школи був затверджений 1620 р. за зразком статуту Львівської братської школи. Школу могли відвідувати вихідці з різних суспільних станів – шляхта, козаки, міщани. Учні вивчали мови: грецьку, тодішню українську, латинську, а також граматику, риторику, піїтику, початки філософії і богослов’я, арифметику, астрономію і музику. Ректорами школи були І. Борецький (1615 – 1618 рр.), М. Смотрицький (близько 1620 р.), К. Сакович (1620 – 1624 рр.). Із Київської братської школи вийшло чимало видатних українських культурних і громадських діячів XVII ст., зокрема, письменники С. Косов, С. Почаський та інші. Школа відігравала значну роль у розвитку національно-культурного життя України, активно протистояла намаганням польського уряду полонізувати українське населення. 1632 р. її було об’єднано з Лаврською школою Петра Могили і започатковано Києво-Могилянську колегію (згодом з 1701 р. – Києво-Могилянську академію) – вищий навчальний заклад, якому підпорядкувались братські школи у Вінниці, Гощі, Кременці.

У братських школах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор, крім того, братство виділяло двох спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу вчителів і навчання учнів та розв’язували господарські проблеми. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Братські школи, на відміну від єзуїтських колегій мали демократичний характер. У них навчалися діти з різних суспільних станів: міщан, козаків, духовенства і шляхти. Сироти і учні з незаможних родин жили в бурсах [, 88].

Братські школи мали „Статут” або „Порядок”. У ньому ставилися суворі вимоги до учнів і до вчителів. Вимоги до учителя формувалися так: „Дидаскал, або учитель цієї школи, мав бути благочестивий, розумний, смиренно-мудрий, лагідний, не п’яниця, не розпусник, не хабарник, не серцелюбивець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник Єресей, а підмова благочестя, що являє собою образ добра у всьому... Дидаскал, взявши доручену йому дитину, має вчити її з промислом доброї науки, за непослух карати не по-тиранськи, а по-учительськи, не забагато, а по силі...”.

Важливою шкільною нормою була рівність учнів: „Багатий над убогим у школі нічим вищий не має бути, тільки самою наукою, тілом же всі рівні. Дидаскал має вчити і любити всіх дітей зарівно, як синів багатих, так і синів убогих, і тих, що ходять по вулицях поживи просити”.

Учні слідкували за чистотою і порядком у школі.

Для заохочення учнів до навчання було придумано чергу місць у класі – від перших до останніх. Найкращий учень називався імператором і сидів поруч з учителем. На перших лавках сиділи найкращі учні – сенатори, які складали сенат. Хто хотів потрапити у сенатори чи імператори, повинен був скласти „Записку”, у якій занотував помилки тих, хто вважався кращим за нього. Коли „імператор” чи „сенатор” помилився у відповіді, повинен був уступити своє місце переможцю, інколи клас поділявся на дві частини – „греків” і „римлян”, які змагалися в навчання.

Оскільке добре знання латинської мови було обов’язковим, діти повинні були розмовляти латиною в школі і дома. У деяких школах застосовувався „калькумос” – особливий зошит, у якому записували прізвище учня, який порушував правило і говорив „простою” мовою, і віддавали „калькумос”. Він носив його до тих пір, доки не зловлював іншого учня на тій же провині, і тоді „калькумос” переходив до іншого учня. Винні, записані в зошиті, каралися. Найбільш нетямущі сиділи на останній „ослячій” парті і ризикували отримати від своїх товаришів шапку з ослячими вухами.

За шкільні провини карали різками. Кару здійснював один ізстарших учнів, що виконував обов’язки цензора і повинен був дбати про порядок у школі [13, 126 - 128].

Такий суворий порядок у братських школах дав можливість виховати із учнів високоосвічених людей, які згодом, пройняті духом національних традицій, а також обізнані із західноєвропейською наукою, ставали мандрівними вчителями, розходилися по містах і селах у пошуках заробітку. Крім сучасних знань, вони несли почуття власної гідності й непримиренності. Замість того, щоб переходити у польський католицизм, вони із зростаючою рішучістю стали боронити релігійні традиції, що відрізняли їх від поляків.

Братства зробили великий внесок у розвиток української мови. Для дітей, які вивчали кириличну писемність Іваном Федоровим у 1574 р. у Львові був виданий перший друкований на Україні підручник – Буквар. Хоча навчальні тексти Букваря було складено церковнослов’янською мовою, оволодіння ними давало учням змогу читати й писати не тільки українські та білоруські тексти, а й тексти, складені іншими східнослов’янськими та південнослов’янськими мовами. Для вивчення мови особливе значення також мала слов’янська граматика „Адельфотес”, написана у 1591 р. учнями Львівської братської школи під керівництвом визначного грецького філолога архієпископа Арсенія, першого управителя цієї школи. „Адельфотес” складено двома мовами – грецькою і слов’яно-руською. Підручник повинен був служити вступом до діалектики, риторики, музики та інших наук. У граматиці подана класифікація частин мови, граматичні категорії.