Київська братська школа була об’єднана з Лаврською школою Петра Могили і була започаткована Києво-Могилянська колегія – вищий навчальний заклад, якому підпорядковувалися братські школи у Вінниці, Гощі, Кременці. Також братства зробили великий внесок у розвиток української мови, вони прикладали багато зуиль для того, щоб зберегти традиції українського народу.
Розділ 3. Поширенн гуманізму
3.1 Гуманізм як напрям у європейській культурі
Гуманізм – ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей.
В середині другого тисячоліття Європа переживає бурхливе піднесення промисловості і культури, розквіт мистецтв і наук. Цей період дістав назву Відродження (Ренесанс). Саме тоді складаються нові уявлення про світ, людину, її місце на землі та смисл життя. Починають формуватися риси неповторності європейської цивілізації та культури. Закладаються основи сучасного європейського мистецтва.
Після хрестових походів XI – XIII ст. на півдні Європи складається новий суспільний стан бюргерів – вільних, повноправних жителів міста (ремісників і купців). Бюргерство – предтеча капіталістичної цивілізації. В бюргерському середовищі формується нове розуміння життя, в основі якого – бажання людини самій розпоряджатися своєю долею, прагнення до накопичення грошей і до матеріального достатку, ділова завзятливість, замилування радощами буття. Думка про потойбічне існування відходить на другий план. А земне життя постає радісним, повнокровним, сповненим світлих надій. Для успішної діяльності людина мусила глибше вивчити навколишній світ. Відродження – це доба вражаючих географічних та астрономічних відкриттів. У результаті експедиції Васко да Гами, Магеллана, Колумба було відкрито шляхи в Індію, Австралію, Америку і доведено, що Земля – одне з численних тіл, які рухаються навколо Сонця. Ці відкриття сприяли розвитку світської науки, яка оперувала абсолютно новими аргументами та способами доведення, відмінними від богословських. Вони похитнули уявлення про світ, засновані на авторитеті Біблії.
В добу відродження з’являється нова філософія. Вона утверджує право людини на щастя вже тут, на землі. Після загибелі Візантії – Східної Римської імперії – та захоплення її турками (1453 р.), до Італії виїхали візантійські вчені, хранителі античної мудрості. Це стимулювало спочатку в Італії, а потім і в усій Європі інтерес до спадщини античних філософів, учених, письменників, художників. Нове бюргерство відкривало в античній людині багато рис, подібних до свого світовідчуття. Це – життєва активність, закоханість у життя, почуття внутрішньої незалежності і гідності. Доба Відродження – це час захоплення всім античним. Сама назва означає „відродження античності”.
Інтерес до античності ніколи цілком не згасав у Європі, але право тлумачити античність належало церкві. Духівництво намагалося затушувати всі житєлюбні, радісні сторони античної культури. Лише в добу Відродження античність постала повнокровним, прекрасним мистецтвом. В античних мислителів та поетів молоде європейське бюргерство знайшло підтримку мрії про земне щастя. Віднині для митців Відродження взірцем є Канони та критерії античного мистецтва. Архітектори застосовують у своїх спорудах елементи розкішного римського декору і технічні досягнення стародавнього Риму – колони, арки, бані. Скульптори і живописці зображають своїх персонажів в ефектних позах грецьких богів і богинь. Маляри переймають психологізм римського мармурового портрета. Поети вводять у свої твори античні сюжети, наслідують зразки античної трагедії. З’являється ціла плеяда вчених, які розшукують та видають античні рукописи. Ці вчені називаються гуманістами – від слова „гуманус”, тобто „людський”. Незабаром гуманістами почали називати тих митців Відродження, які на противагу церковним ідеалам, прославляли людину та ідеал земного щастя.
Гуманістичні ідеали стали панівними в цю добу. Для них характерне сприйняття навколишнього світу не як юдолі печалі, а як прекрасної дійсності. Людина ж, згідно з цими ідеалами, не грішна і низька істота, а прекрасне і досконале створіння. Під впливом гуманістичного руху католицька церква теж визнала античне мистецтво і стала схилятися до думки про досконалість і красу навколишнього світу і людини в ньому. Немало митців того часу перебувало на службі у церкві або, навіть, були духовними особами. Проте за своєю суттю нове мистецтво набуло світського характеру. В живописі з’являються нові теми, не пов’язані з церквою; художники малюють обличчя мирян – городян, вчених, людей мистецтва, представників знаті. На рубежі XV – XVI ст. жили і творили геніальні італійські художники Рафаель Санті, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті. В їхньому мистецтві людина постає сповненою почуття власної гідності, гордості, рішучою та впевненою в своїх силах. Мотив покори, схиляння перед долею та страждання у них притишується, а то й зовсім зникає. Зодчі починають дбати про красу не лише церковних, а й звичайних, бюргерських будинків. Похмурі замки середньовіччя поступаються місцем просторим палацам, заповненим повітрям та світлом, прикрашеним розписами і скульптурами. У Парижі в цей час зводиться королівський палац Лувр, в Італії – чудові палаццо римської знаті. Народжується світська музика. У стінах венеціанського собору Святого Марка звучить інструментальний концерт, побудований на танцювальних та пісенних мелодіях простого люду. В добу Відродження з’являється книгодрукування. Друкована книжка поступово витісняла рукописну. Настала ера книжної культури.
Відродження охопило лише країни Західної Європи. Але вільнолюбні ідеї та гуманістичні вчення мали певне поширення і в країнах східнослов’янського світу – Україні, Росії, Білорусії.
3.2 Поширення гуманістичних ідей на території України у XVI–XVIIст.
Гуманістичні ідеї проникли в Україну двома шляхами: через навчання дітей українських магнатів, шляхти, купців у італійських університетах та в Празькому й Краківському, а також через твори гуманістів Європи. Зокрема, на українських письменників мав вплив Максим Грек, котрий працював у Московській державі і Франциск Скорина з Білорусії. Зачинателем гуманістичної культури в Україні були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський. Всі вони навчалися в західноєвропейських університетах і працювали в Галичині. Їхня діяльність була спрямована проти утисків народних мас і на утвердження світського світогляду, поваги до гідної наслідування античності. Вони одними із перших у європейській філософії заперечували божественне походження влади й держави, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Вони вважали, що людина має право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри. У творах українських гуманістів знаходимо нові погляди на історію, роль і місце в ній людини як творця історії. Названі вище гуманісти та їхні послідовники вважали історію засобом пробудження самосвідомості народу, його історичної пам’яті, засобом виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Після Люблінської унії 1569 р. українські гуманісти, крім того, проголошували ідеї згуртованості громадян, їхнього обов’язку захищати рідну землю, виступали за справедливість і політичні свободи.
Друга культурно-релігійна хвиля з Заходу, пов’язана була із Реформацією. Вона викликала потребу у вищій освіті та сприяла поширенню шкіл, збільшенню кількості книжок і прагненню наблизити літературну мову до мови народної.
В XVI – XVII ст. в Україні був час національно-культурного відродження, формування національної свідомості українського народу, що знайшло свій найвиразніший прояв у братському русі всіх жанрах літератури та в усній народній творчості. На цей період припадає один із найбільших винаходів людства – поява друкарського верстату, що вивів книгу з церков і монастирів у широкі маси. Українська культура цього часу використовує традиції та духовну спадщину Київської Русі. Але перебування українських земель під іноземним пануванням мало своїм недоліком, з одного боку, постійний опір духовної культури українського народу спробам її знищити, з другого – неминучий вплив польської культури на культуру України. Саме через Польщу в Україні набули поширення ідеї гуманізму та реформації.
Гуманістичні ідеї відображалися у всіх сферах української культури. Характерною рисою літературного процесу в Україні в цей період були: багатомовність, національне відродження, боротьба за православ’я, орієнтація на засвоєння кращих зразків європейської культури, розвиток культури власної, поширення ідей Гуманізму в Україні. Їх приносили й поширювали вихідці з України, які здобували освіту за кордоном. Видатними українськими поетами XVI ст. вважалися основоположник гуманістичної поезії в Польщі й перший гуманістичний поет України Павло Русин, збірку його творів було видано у 1509 р. у Відні; Севастян Кленович – автор поеми латинською мовою „Роксоланія” (тобто, „Україна”, 1584 р.). Історик та філософ Станіслав Оріховський із Перемишля, переїхавши до Німеччини, близько познайомився з видатним діячем Реформації Мартином Лютером. Свої твори („Зразковий підданий”, „Промова на похорон Сигізмунда”, „Напучення королеві польському Сигізмунду Августу”) підписував подвійним прізвищем: Оріховський-Русин, або Оріховський-Роксолан, чим підкреслював свою національну приналежність. У своїх творах полемізував із католиками, захищав православ’я, нещадно критикував шляхетське свавілля. Усі вони писали твори польською та латинською мовою – мовою вищої школи і науки всієї Європи епохи Відродженя. Окрім них, були також професор Краківського університету Гр. Тичинський, Щасний Гербурт, Шимон Зіморович і Шимол Шимонович.