Восени 1942 року підпілля Славути встановило зв’язок з Великою Землею, і через білоруських партизан було отримано радіостанцію. Загін поповнювався як за рахунок місцевих жителів, так і за рахунок військовополонених з концтабору “Гросслазарет”, який знаходився на території міста Славута. Підпільники та партизани організовували втечі з цього табору полонених та формували з їх числа підрозділи загону. Відомим є факт, коли підпільники 14 червня 1942 року організували втечу кількох десятків військовополонених з табору. Крім того, дуже частими були “уходи” з табору, які організовував Михайлов (головний лікар міста) для хворих Гросслазарету. Він доповідав німцям, що вони вмерли, підроблював відповідні документи, а “мертві душі” уходили у ліс, до партизан.
В районі села Стригани підпільники організували шпиталь для таких хворих, а також для поранених партизан. Усього за час окупації підпільники разом з партизанами визволили з канцтаборів Славути і Шепетівки 2190 чоловік. Методи боротьби партизан Славути були в основному диверсійними. Через Славуту йшла одна з основних залізничних магістралей, що зв’язувала німців з їх глибоким тилом. Партизанські загони основні свої зусилля спрямовували на ушкодження цієї магістралі, а також на підрив ворожих ешелонів з живою силою та технікою. Дуже частими були напади на ворожі гарнізони, знищування поліцаїв. Напади партизанів стали настільки дошкульними, що гітлерівське командування змушене було надіслати з Шепетівки понад 3 тисячі солдат і офіцерів, щоб блокувати славутські ліси. Але це не дало дієвого ефекту. З кожним днем зростала міць одухівського з’єднання. В грудні 1943 р. воно мало у своєму складі 5 партизанських загонів, у яких нараховувалося 1200 чоловік. Поступово ця цифра зросла до 4000 тис. Бійці партизанського з’єднання імені Михайлова (самого Ф.М.Михайлова німці викрили і стратили у липні 1942 року) діяли на території не тільки Кам’янець-Подільської (колишня назва Хмельницької області), а й Волинської, Рівненської, Тернопільської області. За даними звіту партизанського з’єднання, яке побачило світ після визволення Славутського району від німців, партизани Славутчини провели 948 бойових та диверсійних операцій, влаштували 344 залізничні диверсії, внаслідок чого 287 ворожих ешелонів пішло під укіс. 18190 ворожих солдат і офіцерів загинули під час вчинених партизанами диверсій на залізниці, а ще 2773 фашисти були знищені у відкритих боях.
Таким чином, можна сказати, що партизанський рух на Славутчині мав два періоди у своєму розвитку: перший – до 1943 року – підпільницький, другий – з січня 1943 року до січня 1944 (момент визволення Славути від німецьких загарбників) – партизансько-підпільницький. Особливістю його була можливість поповнювати свої лави за рахунок військовополонених. Активності діям партизан Славути надавала наявність лісових масивів, що були поширені в Славутському, Шепетівському, Ізяславському районах. Ще одним сприятливим фактором для розвитку партизанського руху на Славутчині було відсутність крупних збройних угрупувань німецьких військ на території району і навколо нього, що значно підсилювало позиції партизан. Діяльність підрозділів ОУН-УПА на території Хмельницької області Дані щодо участі підрозділів ОУН-УПА в русі опору окупантів під час війни не набули однозначного офіційного тлумачення. Наприклад, у Книзі Пам’яті України, що підготувало до друку і випустило у світ Хмельницьке видавництво “Поділля” (1997 р.), немає жодного згадування про діяльність цих груп на території області. А вже в Книзі Пам’яті України, що надрукована та вийшла у Києві, такі дані є. Діям загонів ОУН-УПА в ній присвячений цілий розділ: “Націоналістичні збройні формування”. Зокрема, в цьому розділі йдеться мова і про діяльність оунівських загонів на теренах Поділля.
Можна сказати, що літо 1941 року виявило значні розбіжності ідеологічного характеру між українським населенням Сходу і Заходу. Вони відображалися у ворожому ставленні одне до одного. Особливо яскраво це виявлялося саме на території Хмельницької області, де ідеологічні опоненти опинилися у тісному контакті і могли впливати одне від одного не тільки ідеями, а й безпосереднім прикладом. Я вважаю, що Хмельниччина разом з іншими центральними областями в цьому плані були унікальними регіонами, де різна ідеологія під час війни існувала поруч без усіляких кордонів.
Історичні джерела свідчать про спроби проникнення під час війни представників одного протиборчого угрупування на територію іншого. Причому, наскільки я зрозуміла, кожне угрупування ретельно охороняло свою територію від інших.
Безперечно, рішучим діям як партизанського руху Хмельниччини, так і оунівським збройним формуванням, які знаходилися поруч, у сусідньої Рівненської області, в значній мірі заважало те, що їм обидва приходилося діяти у підпіллі від німців. Крім того мали місце численні збройні сутички між цими різними представниками українського руху опору. Про факти таких збройних конфліктів широко йдеться у київської Книзі Пам’яті. Разом з тим ця Книга не нагадує жодного факту участі озброєних підрозділів ОУН-УПА проти німецьких окупантів на території Хмельницької області.
Немає прямої вказівки щодо дій оунівського руху на території Хмельниччини і в книзі “Нариси історії України” А.Жуковського і О.Субтельного, які доволі ретельно підішли до викладення матеріалу щодо часів німецько-фашистської окупації. Вони, в основному, вказують на Галичину, Волинь та Житомирщину як основні райони діяльності національних формувань. Хмельниччина залишилася осторонь від активної діяльності груп Бандери.
А ось Володимир Косик у своєї монографії “Україна і Німеччина у Другій світовій війні двічі вказує на факти діяльності ОУН-УПА на території Хмельниччини. По-перше, він приводить витяг з німецького донесення щодо стану справ на територіях, що захоплені. В цьому донесенні, котре було написано наприкінці липня 1941 року, йдеться про поширення оунівського руху, яке охопило не тільки Волинь і Галичину, а й перекинулося на Поділля. Вказуються міста Чемірівці і Кам’янець-Подільський (південь області), де в цей час йшло широке розповсюдження листівок від імені руху Бандери з закликами виступати проти дій німецьких окупантів.
Інше згадування В. Косика щодо Поділля відноситься до періоду січня-квітня 1943 року. Він пише, що за оцінкою німецького командування, генеральна округа Волинь-Поділля в значній мірі була підвернена впливу антифашистського руху. У більшості її районів німецька адміністрація існувала лише в районних або окружних центрах, а сільська місцевість була повністю у руках повстанців і частково (на півночі) в руках радянських партизанів. Німці оцінювали південь Поділля як найбільш стабільний район: “…на півдні Поділля було мало лісів і тому ситуація там була краща, так що в багатьох районах там ще трималася німецька влада”
Генеральний комісар Волинь-Поділля направив кілька донесень про загальну ситуацію у його генеральній окрузі. В одному з них він вказував на те, що “менші банди, мабуть, українських націоналістів”, почали з’являтися і на Поділлі в районах Ярмолинців і Кам’янця-Подільського.
Володимир Яцентюк, мешканець с. Крупець Славутського району Хмельницької області попри досліджень видатних істориків свідчить про наявність націоналістичної організації на території Славутського району (це – північ Хмельницької області). Володимир Яцентюк – учасник цього руху, безпосередній свідок тих подій, що відбувалися під час війни на землях Хмельниччини. Його спогади, а також дослідження місцевого журналіста Миколи Руцького були опубліковані в Славутської районній газеті “Трудівник Полісся” (публікації: “Істину не можна спаплюжити”, “Стрільчику січовий, чого зажурився?”, “Поки жити, доти й боротися”).
За матеріалами цих статей, українське націоналістичне підпілля в Славутському районі почало існувати з перших місяців війни. Місцеві підпільники тримали зв’язок з оунівцями сусідніх районів Рівненської області. Осідками націоналістичного руху на Славутчині стали села Крупець, Киликиїв.
Організатором Крупецької підпільної групи “За Україну” був місцевий житель учитель математики Іван Олійник. Він згуртував навколо себе біля 20 односільчан. Спочатку вони проводили агітаційну роботу серед селян, в ході якої провадили у життя ідеї незалежності України – як без німців, так і без більшовиків; спонукали розбирати колгоспну землю, реманент і худобу. Потім їх методи стали більш активними: вони спасали євреїв від розстрілів, молодь – від робіт в Німеччині, повідомляли селян округи про німецькі облави (деякі з них служили в німецькій управі і завжди мали найбільш достовірну інформацію щодо задумів німецької влади). Маючи своїх людей на залізниці підпільники псували німецькі поїзди, збирали для майбутньої боротьби зброю. Внаслідок активної протидії німців націоналістичному рухові Крупецька підпільна організація “За Україну” перестала існувати у травні 1943 року. Рештки її членів, в основному з військовополонених, пішли, хто в червоні партизани, хто в Червону Армію.