Навіть тоді, коли військові дії вже почалися, багато хто в колоніях, особливо представники заможних шарів, все ще сподівалися на примирення з метрополією. Американські фермери вважали, що конфлікт з Англією викликаний неправильними діями королівських губернаторів і генералів. Вранці в таборах колоністів возносилися молитви за короля, а потім фермери йшли битися проти королівських військ [152;8].
Регулярна американська армія вербувалася з добровольців, що вступали в неї на певний, часто короткий термін. Фінансування і постачання армії весь час було зв'язане з величезними труднощами. Часто солдати були роззуті і роздягнені, нерідко голодували. Останнє відбувалося через невмілу організації справи, поганих доріг і нестачі транспортних засобів, а також жадібності постачальників і махінацій спекулянтів. Армія Вашингтона кожну зиму танула, а влітку поповнювалася новими наборами. Не дивлячись на всю цю скруту, вона загалом успішно билася з навченим регулярним військом англійців. Американські солдати усвідомлювали, що вони захищають рідні краї, відчували активну допомогу населення, особливо партизанських загонів, і самі користувалися партизанською тактикою.
Логічним висновком зі всієї боротьби колоній з Англією було проголошення незалежності, але пройшло немало часу, коли це здійснилося. Ліве, демократичне крило вігів, що весь час вимагало рішучих заходів і негайного розриву з Англією, наполягало на проголошенні незалежності. Самий хід війни, її потреби, фактичне здійснення державної самостійності вели до того ж. Впродовж першого військового року ряд колоній оголосили себе незалежними державами (штатами). В процесі війни виковувалася єдність колоній, народжувалася американська нація. Символом цього стали слова, сказані Патріком Генрі на Першому континентальному конгресі: «Я не вірджинець, я американець»[39;1].
1 Січня 1776 року Томас Пейн, політичний теоретик і письменник, який прибув до Америки з Англії в 1774 році, опублікував брошуру на півсотні сторінок під назвою ” Здоровий розум “. З три місяці було розпродано 100 тисяч примірників брошури, у якій Пейн засудив ідею спадкової монархії, висловлюючи крилату фразу, що “ життя чесної людини для суспільства вартісніше за діяльність усіх коронованих головорізів, які будь-коли жили на світі ”. Він висунув альтернативу або коритися далі королю й тиранові та звироднілому урядові, або здобути волю і щастя у самоврядній незалежній республіці. Поширившись у колоніях, ” Здоровий розум “ зміцнював потяг до відокремлення [72;5].
Памфлет Пейна був пристрасним закликом до народу. Він звав колоністів до повстання проти метрополії, проголошуючи рівність всіх людей і їх природжені природні права. Пейн відзначав, що вся попередня літературна полеміка з приводу розбрату з Англією виявилася безрезультатною. «...Все було безплідне, - писав він, і період дебатів закінчився. Зброя, як останній засіб, вирішує зараз суперечку». Він заявляв, що не можна залишатися лояльними відносно Англії і в той же час вести з нею боротьбу за свої права. Пейн рішуче виступав проти всіх, хто стверджував, що зв'язок колоній з країною-матір'ю, Англією, життєво необхідний для їх благополуччя. Пейн закликав Америку затвердити свою незалежність і виступив прибічником республіканської форми правління. Він критикував монархію як жорстокий, несправедливий режим. По словах В. Л. Парінгтона, Пейн виявився «втіленням республіканського духу Американської революції». Він пропонував розбити корону і шматки її розсіяти в народі, «якому вона належить по праву». Це було дуже сміливо, бо, не дивлячись на розвиток визвольного руху, монархічна традиція і віра в «доброго короля» були ще дуже міцними. Багато хто не уявляв собі вірогідності змін форми правління. Пейн же пропонував відмовитися від старих поглядів і звичок, рішуче розірвати з минулим, поваливши владу монархії і встановивши республіканських лад. Він заявляв, що вільна, незалежна республіка принесе Америці демократичне правління і забезпечить її народові процвітання. Автор «Здорового глузду» пропонував, аби кожен американець незалежно від того, якою власністю він володів і чи мав її взагалі, був наділений правом голосу. Пейн заявив себе рішучим прибічником загального виборчого права, противником яких би то не було обмежень на основі майнового цензу.
Після Банкерхіллу англійський уряд зрозумів, що жодній,ні двома, ні навіть п'ятьма тисячами гренадерів усмирити колонії не удасться. Було вирішено відправити до Америки 20-тисячний корпус. Але вербування проходило повільно. До весни 1776 р. до відправки були готові лише 5-6 тис. чоловік. Тоді почали переговори про створення корпусу найманців в німецьких князівствах. Крім того, стало відомо, що британське командування в самій Америці приступило до вербування негритянських невільників і енергійно підбурювало індійців нападати на ферми і поселення «прикордонників». Бажаючи продемонструвати свою готовність жорстоко розправитися з повстанцями, британські війська зробили рейди у Фалмут (Мен) і Норфолк (Віргінія), розгромили і спалили їх дотла. Колонії були оголошені в стані заколоту. Війська і військово-морський флот отримали наказ короля придушити повстання.
Все це разом узяте призвело до того, що весною 1776 р. конгрес нарешті приступив до здійснення заходів, які завершилися проголошенням незалежності. 10 травня була схвалена запропонована Дж. Адамсом резолюція, що рекомендувала всім колоніям утворити власні органи влади, незалежні від британської корони. Резолюція була доповнена 15 травня спеціальною преамбулою, що свідчила, що всяка влада, що виходила від метрополії, «має бути повністю ліквідована» і новому уряду слід спиратися лише на «владу народу колоній». Тоді як резолюція була сприйнята одностайно, преамбула, що обговорювалася окремо, зібрала незначну більшість. З 11 колоній, що брали участь в голосуванні, 6 подали «за», 4 -«проти», а делегація Меріленду покинула зал засідань, заявивши, що не бажає зв'язувати себе якими-небудь зобов'язаннями.
Прийняття резолюції 10 травня і особливо преамбули 15 травня з'явилося важливим кроком на шляху до проголошення незалежності. Джон Адамс не без підстав відзначив, що, схваливши преамбулу, «конгрес ухвалив найважливішу резолюцію зі всіх, які до того приймалися в Америці». Він схильний був навіть розглядати прийняті конгресом рішення (можливо, тому, що сам був їх автором) як що мають виключно важливе історичне значення і що практично проголошували незалежність. Два дні опісля після голосування в конгресі Джон Адамс писав дружині, що Англія штовхнула Америку на крайній крок - «досконале відділення від неї, повну абсолютну незалежність».
Незабаром, проте, і Дж. Адамсі, і інші прибічники незалежності вимушені були переконатися, що питання ще далеко не вирішене. Три тижні опісля, 7 червня 1776 р., делегат Вірджинії Річард Генрі Лі вніс на розгляд конгресу резолюцію, яка розвивала раніше схвалені пропозиції Джона Адамса. Проект резолюції Р.Г. Лі складався з трьох пунктів:
1) «Що ці Сполучені колонії є і по праву мають бути вільними і незалежними штатами; вони звільняються від всіх зобов'язань відносно британської корони і всі політичні зв'язки між ними і державою Великобританія є і мають бути повністю розірвані»;
2) «Що необхідно негайно прийняти найефективніші заходи для висновку союзів з іноземними державами» і
3) «Що необхідно підготувати і передати відповідним колоніям для розгляду і апробації план створення конфедерації».
Проте постановили не ставити негайно резолюцію Р.Г. Лі на голосування, а внесено було компромісну пропозицію: відкласти остаточне рішення ще на три тижні, до 1 липня, аби дати можливість делегатам конгресу отримати необхідні інструкції. За цю пропозицію 10 червня голосували 7 делегацій, проти - 5. Бажаючи, проте, додати постанові конгресу визначеність, прибічники незалежності добилися того, що була створена спеціальна комісія у складі Томаса Джефферсона, Бенджаміна Франкліна, Джона Адамса, Роджера Шермана і Роберта Лівінгстона, якою до зазначеного терміну доручено було підготувати Декларацію незалежності. Потім вибрали комісію з вироблення «Статей конфедерації» на чолі з Джоном Дікінсоном і третю комісію - по обговоренню можливих угод з іноземними державами. Це був ще один дуже важливий крок на шляху до незалежності. Джон Адамс справедливо відзначив, що потрібне було «останнє вирішальне зусилля... Після цього нічого не залишалося, окрім війни»[223-224;16].
Постанова конгресу 10 травня знайшла живий відгук в колоніях. Поширення «Здорового глузду» і звістки про дебати в Континентальному конгресі з питання про проголошення незалежності різко радикалізували настрій мас. На різних мітингах в графствах і містах приймалися чисельні резолюції на користь незалежності. З кожним днем події приймали усе більш стрімкий поворот, і місцевим асамблеям слід було квапитися з ухваленням рішень. Найпершою ще в травні резолюцію про незалежність схвалила Вірджинія. «Принципи памфлета Пейна, - коментував цей крок видний вірджинський політичний діяч Е. Рендолф, - з тріумфом схвалені найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою колонією в Америці» Дійсно, разом з Масачусетсом Вірджинія займала особливе місце серед інших колоній. Їй належав вагомий голос у всіх справах,що стосувалися взаємин з Англією. Якщо говорити в загальнонаціональному американському масштабі, то багато політичних діячів, що стали лідерами визвольного руху, були вірджинцями. По образному вислову Д. Малоне, біографа Т. Джефферсона, Вірджинія мала дві головні статті експорту - тютюн і політичні діячі. Тому рішення місцевої вірджинської асамблеї, що схвалювало проголошення незалежності, мало великий вплив на розвиток настроїв в інших колоніях.
1 липня 1776 р. Континентальний конгрес відповідно до раніше прийнятої резолюції приступив до обговорення питання про проголошення незалежності. Хоча для підготовки Декларації незалежності створили цілу комісію, документ був підготовлений однією особою - Томасом Джефферсоном. Як оратор він не користувався популярністю ні тоді, ні згодом. Але як мислитель, радикально налагоджений філософ і політичний діяч Джефферсон у багатьох відношеннях не мав собі рівних. Для нього розрив з Англією означав щось більше, ніж незалежність. «Він бачив в політичній незалежності, - відмічав Д. Малоне, - не мету, а засіб, і був більше зацікавленіший в тому, що повинне прослідувати за формальним відділенням, ніж в самій по собі акції відділення»[132;6].