Виходом з цього важкого положення для незаможних людей був інститут так називаної дикої вири. По статті 4 (4—6) Тр. члени верви могли робити складчину, причому якщо хто-небудь із вкладників учинив злочин на бенкеті або в "сваде", тобто у сварці, інші допомагали йому заплатити з цієї складової суми. ("Которая ли вервь начнеть платити дикую,виру, колико лет заплатить ту виру зане же без головника им платити. Будеть ли головник их в верви, то зань к ним прикладываеть, того же деля им помагати головнику, любо си дикую виру; но сплати им вообчи 40 гривен, а головничьство самому головнику, а в 40 гривен ему заплатити ис дружины свою часть. Но оже будеть убил или в сваде или в пиру явлено, то тико ему платити по верви ныне, иже ся прикладывають вирою").
Тим, хто не вкладався в дику виру, члени верви не зобов'язані допомагати ("Аже кто не вложиться в дикую виру, тому людье не помагають, но сам платить" (стаття 6 (8) Тр.).
б) Головничество.
Вира була штрафом, що стягувався князем. Родичі убитого одержували винагороду, що називалася головщиной. Руська Правда не вказує розміру головщини. Можливі одні припущення. Г. А. Романов[1] вважав, що приватна винагорода сплачувалася в половинному розмірі штрафу, що йде князеві (полувир’є — 20 гривень) і головничество при повній вирі стягувалгося в тій же пропорції.
в) Винагороди за убивство князівських холопів і смердів, що стягувалися в різному розмірі (від 5 до 12 гривень).
г) Продаж — штраф, який йшов князеві стягувався у двох розмірах у 12 гривень і в 3 гривні.
д) Урок — винагорода, що одержували потерпілі від образ у різноманітному розмірі в залежності від характеру образи і від майнового збитку.
Застосовували грошові стягнення і церкви по справах, що підлягають її юрисдикції. Так, за Статутом Ярослава, штраф стягувався від одного карбованця до 5 гривень золота.
3.3 Потік і розграбування
Існували різні думки про походження потоку і розграбування, так, наприклад, В.І. Сергієвич[2] наполягав на візантійському походженні потоку і розграбуванню. Однак є всі підстави думати, що потік і розграбування тотожні з банництвом, шляхом якого в первісному ладі громади звільнялися від своїх злочинних членів. А потім потік і розгарбування зробилися вищою мірою покарання за Руською Правдою.
Безсумнівно, сутність потоку і розграбування мінялася. Спочатку воно дійсно було "потоком і розграбуванням", тобто вигнанням і конфіскацією майна злочинця і членів його родини. Так, князь Ярослав, розгнівавшись на Костянтина Добрынича "поточи е в Ростова". Але з часом під потоком і розграбуванням стало розумітися фізичне винищування і знищення майна.
Найбільш яскравий приклад застосування потоку і розграбування — це покарання ряду не бажаних Новгороду представників адміністрації. Так, літопис розповідає: "заутра убиша Семена Борисовича, и дом его весь разграбиша, и села, и жену его яша"[3].
3.4 Страта
У Руській Правді не говориться про страту, але в літописах досить багато повідомляється про її застосування. Досить згадати про встановлення князем Володимиром страти у відношенні розбійників. Страта застосовувалася до повсталої проти князівської феодальної влади, до зрадників. Так, літопис розповідає про страту князем Изяславом організаторів і учасників повстання 1068р., спрямованого проти нього. Як було зазначено, князь Василько страчував чоловіків князя Давида Святославича, по наущенню яких він був осліплений. Існувала вже сформована норма, по якій за зраду князі розплачувалися втратою землі, а бояри — головою.
Так, у літопису приводиться наступне звертання князя Святослава до Романа: "Брате, я не ищу под тобою ничего же, но ряд наш так есть, оже ся князь извинить, то в волость, а мужь в голову"[4].
Норма, по якій васали, що зрадили своїх верховних сюзеренів — королів і імператорів, карають стратою, є звичайною нормою і в західноєвропейському феодальному праві.
Пам'ятник, що примикає до Руської Правди, — Правосуддя митрополич’є, — містить норму, по якій винні в безчестях (в образі князів) караються відетнинням голови ("Князю великому за бесчестье главу сняти").
Візантійське духівництво домагалося в князів застосування страти до церковних злочинців: богохульників, "волхвів" і т.п.
Неважко бачити, що страта в Київській державі є не різновидом політичного терору, а нормальним покаранням за деякі види злочинів. Припускати, що князі за зазіхання проти них обмежувалися стягненням з винних продажів, вкрай наївно.
3.5 Покарання шляхом калічення
У Руській Правді не говориться про покарання, що спричиняють каліцтво. але вони стали застосовуватися представниками вищої церковної ієрархії у відношенні осіб, що скоїли злочини проти церкви і релігії. Саме особам, що скоїли ці злочини, вирізався язик, виколювалися очі та ін. на підставі візантійських карних законів.
Літопис і інші пам'ятники повідомляють про деякі випадки, коли застосовувалися ці покарання. Так, новгородський єпископ Лука наказав у 1053 р. урізати своєму рабові ніс і обидві руки. У 1189 р. київський митрополит наказав урізати язик, відітнути праву руку і вийняти ока ростовському єпископові Феодору.
Цілком можливо, що цей вид покарання, введений представниками церкви, став застосовуватися і князями у відношенні деяких справ, що підлягали князівської юрисдикції. У цьому відношенні є показовим той факт, що князь Давид Владимирський засліпив князя Василька.
3.6 Ув'язнення
До цього покарання прибігала церква.
ВИСНОВОК
Багато понять, які регулювали відносини людей при родоплемінному ладі, були перенесені в цивілізоване суспільство. Це перш за все відноситься до поняття "злочин", котрий трактувався як образа, що наносила певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину стало більш ємним, і вже в Руській Правді під злочином розуміється не тільки образа, а й всяке порушення закону. Суб'єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.
З самого початку кримінальне право оформлюється як право - привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищались більш суворими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищались законом.
Руська правда ставила питання і про суб'єктивну сторону злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або "в пиру", то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо ж злочинець був професіональним грабіжником ("став на розбій") і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми "на потік та пограбування" (ст. 7). Вбивство жінки каралось тими ж покараннями, що і вбивство чоловіка.
Руська правда знала наступні види злочинів:
- державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, перевіт — перехід на бік ворога;
- злочини проти особи, до яких відносились вбивство, тілесні пошкодження, побої;
- майнові злочини, якими вважались: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.
У Київській Русі існували такі види покарань: потік та пограбування, віра, продаж.
Крім того, відшкодування нанесеної шкоди здійснювалось за допомогою штрафів, які називались: головництво, урок, повернення крадених речей.
Потік та пограбування було вищою мірою покарання за Руською правдою. Його сутність полягала у вигнанні злочинця та його сім'ї з общини і конфіскації його майна на користь общини.
З часом під потоком та пограбуванням стали розуміти фізичну розправу і конфіскацію майна.
Віра являлась грошовим стягненням, яке йшло на користь князя. Найбільш поширений розмір віри — 40 гривень. Це був дуже великий штраф. За цю суму можна було купити 20 корів або 200 баранів. Рядовий общинник, який присуджувався до уплати віри, потрапляв у тяжке становище. Виходом для таких людей був інститут дикої віри— штраф, який платила община сама або разом з правопорушником.
Під продажем розумівся штраф, який також ішов князю і стягувався в двох розмірах — в 12 і в 3 гривні.
Родичі вбитого отримували грошове відшкодування, яке мало назву головництво. Більшість дослідників приходять до висновку, що головництво стягувалось в тому ж розмірі, що і віра.
Урок — винагорода, яку отримували потерпілі від образ. Розмір залежав від характеру образи та від майнових збитків.
Треба підкреслити, що в Руській правді була відсутня смертна кара. Проте це не значило, що на практиці її не було. По-перше, в Київській Русі досить довго існувала кровна помста. Дуже цікава стаття, яка дозволяла вбити злодія в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці злочину або в разі опору з його боку. Якщо ж злодія вбито зв'язаним або за межами двору, де він здійснить крадіжку, — вбивця підлягав покаранню.
При Володимирі І віра була замінена смертною карою, але ненадовго, оскільки це негативно відбилося на прибутках князя.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Актові джерела давньоруського часу: [Руська Правда як пам’ятка і походження та списки Розширеної Правди та Скороченої Правди; Інші актові матеріали Х – ХV ст.] // Макарчук С. Писемні джерела в історії України. – Л.: Конус, 1999 - с.55 – 75.
2. Брайчевський М. Київська Русь: Конспект історії України. Нова концепція // Старожитності. – 1991. - №6. - с. 23 – 28.