Потрібно зазначити, що Літературний фонд - це громадська доброчинна організація, заснована у 1859 р. в Санкт-Петербурзі групою відомих діячів науки і культури з метою надання допомоги нужденним ученим і літераторам, їх родинам. Серед членів-засновників цієї організації був і Т. Шевченко. Фінансову основу Літературного фонду становили добровільні внески, кошти від окремих видань, літературних вечорів, вистав, концертів, лекцій та пожертв окремих осіб. Сам Костомаров теж неодноразово читав публічні благодійні лекції, що було відзначено листами Фонду з подякою від 7 жовтня 1864 р. та 17 грудня 1866 р.
3 М. Костомаров провідний теоретик народництва в Україні
Проблематика праць М. Костомарова має загальнолюдський сенс, конкретизуючи у науковому аналізі діяльність народів та окремих осіб. На думку вченого, результати діяльності попередніх поколінь є основою матеріального і духовного життя народу. Тому він вважав, що світ історії не може розглядатися залежно від людської волі. В цьому розумінні розвиток суспільства є природно-історичним процесом. Однак цей процес не є автоматичним. Наразі матеріальні й духовні потреби суспільства трансформуються в інтересах його носіїв (націй, народностей, соціальних груп, окремих осіб) і реалізуються в боротьбі та єдності їх зацікавлень .
Як один з провідних теоретиків народництва в Україні М. Костомаров відіграв визначальну роль у формуванні народницького напряму в українській історіографії, сповна використовуючи здобутки національного романтизму та фольклорно-етнографічних досліджень народного життя, а також ідеї вітчизняного месіанізму, панславізму, федералізму та егалітаризму[2,14]. Він надавав пріоритет народу, народним масам як вирішальному чиннику історичного процесу та приділяв увагу переважно висвітленню громадських рухів, повстань, інших явищ народної історії, хоча часто подавав останні в ідеалізованому та романтизованому вигляді. Для його народницької концепції характерне негативне ставлення до ролі централістично-бюрократичної абсолютистської дєржави в історичному процесі. Проте обстоювати українські інтереси Костомаров змушений був саме в політичному кліматі абсолютистської Росії, будучи переконаним прихильником еволюційного шляху поступу людського суспільства.
М. Костомаров зробив помітний внесок і в дослідження загальнометодологічних проблем історичного процесу, проаналізувавши в науковому і суспільно-політичному плані зміст таких понять, як слов'янське питання, слов'янофільство, панславізм, українофільство та багато інших. Тут він розкривається як талановитий дослідник історії та культури слов'янських народів[1,98]. Зокрема, у відомій течії суспільно-політичної думки XIX ст. - панславізмі Костомаров уособлював демократичне крило. Спираючись на власну федералістську концепцію, вчений знаходив витоки федералізму в давньослов'янському суспільстві. На його думку, вони становили одну з найкращих нереалізованих можливостей у розвитку Росії та України. Як філософ, інтелектуал Костомаров обстоював ідею рівності людей, станів та етнонаціональних спільнот, національної гармонії, що спиралася на трансцендентальні цінності християнства та морально-етичні відчування народного духу, актуалізовані постулати народоправства і федеративних способів організації суспільства.
Варто наголосити, що екстремізм був невластивий М. Костомарову, котрий мав гармонійну і напрочуд багату систему цінностей. Толерантність його духовної структури була основою схильності до великої конструктивної творчої праці. І це тим більш важливо, що М. Костомаров ніколи не був пасивним спостерігачем. Він жив у вирі подій, відстоював свої погляди і переконання, що часто розходилися з позицією влади та офіційною історіографією, намагався сприяти суспільному розвитку, уявлення про який будував на широких знаннях у галузі історії. Він був противником злиття російського і українського народів, убачаючи перспективу їх розвитку в добросусідських взаєминах. Зважаючи на це, становить інтерес згадка російської дослідниці Т. Чалої про те, що «після Кирило-Мефодіївського братства і заслання, робота в журналі «Основа» ще більше зміцнила Костомарова в думці щодо душевної приналежності до українців, водночас зберігаючи право називатися росіянином[4,18]. Слов'янин, росіянин, але українець, так можна сформулювати його розуміння власної національної ідентифікації в зрілому віці» .
Висновок
Нині інтерес до особи визначного українського історика та його творчої спадщини є досить значним, і не тільки в науковому середовищі, а й у суспільстві в цілому. Водночас ушанування пам'яті вченого матиме, інтернаціональний та полідисциплінарний характер, адже його творча спадщина за хронологією та просторовими межами обіймає низку епох, насичених визначними подіями української, російської та польської історії, а також охоплює низку суміжних наук і дисциплін, таких як етнографія, фольклористика, археографія і джерелознавство, що відігравали важливу роль у процесі формування й становлення академічної історіографії в Україні.
Використана література
1. Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров. // Молода нація. Смолоскип., -2002. -№1. –С.90-108.
2. Пінчук Ю. Микола Костомаров: людина, вчений, громадський діяч // Історичний журнал. -2007. -№1. –С.3-16.
3. Пінчук Ю.А. До оцінки й громадської діяльності М.І. Костомарова // Український історичний журнал. -1992. -№3. –С.3-11.
4. Пінчук Ю. Ідеолог Кирило-Мефодіївського братства // Київська старовина. -1992. -№5. –С.15-18.
5. Толочко П. Видатний історик України і Росії // Київська старовина. -1992. -№5. –С.7-14.