Разом з тим мисливство було найбільшим джерелом добування м'ясної їжі. Зрозуміло, тваринну їжу первісні люди діставали, не лише полюючи на ссавців: так само, як це практикувалося пізніше в далеко більш розвинутих людських суспільствах, вони ловили комах, вбивали земноводних, плазунів, дрібних гризунів. Та добування великих тварин давало щодо цього значно більші можливості. Тим часом м'ясо, що містить найважливіші для людського організму речовини — білки, жири та вуглеводи, не лише було тривною їжею, особливо після обробки його на вогні, а й прискорювало ріст і підносило життєдіяльність первісної людини.
1.3 Зживання тваринного егоїзму і становлення первісного колективізму
Хоч предки людини були стадними тваринами, поведінка їх визначалася не тільки стадними, але, так само як і поведінка всіх тварин, суто егоїстичними рефлексами. Таке становище не могло не зберегтися і в ранній праобщині. Існує навіть думка, що після того, як людина навчилася виготовляти знаряддя, сутички в праобщині почастішали й стали жорстокішими. Та такий погляд слушний лише почасти, бо прихильники його залишають поза увагою факт сталості первісних колективів.
Якби сутички в праобщині були масові, то вона не змогла б існувати й розвиватися до вищих форм соціальної організації. Але так чи інакше, безперечно, що в праобщині точилася гостра боротьба між егоїстичними і стадно-колективістськими формами поведінки. І так само безсумнівно, що перших поступово витісняли другі, бо інакше дородова організація ніколи не переросла б у родову.
Справді, виділення людини 5 тваринного світу стало можливим лише завдяки праці, яка сама собою була колективною формою впливу людини на природу. Перехід навіть до найпростіших трудових операцій міг відбутися лише в колективі, в умовах стадних форм поведінки. Це дає підставу твердити, що вже на найбільш ранніх етапах антропогенезу й історії первісного суспільства мало місце пригнічення тваринного егоїзму в добуванні й розподілі їжі, в статевому житті тощо. Цей процес посилювався внаслідок природного добору, що сприяв збереженню саме тих колективів, в яких були більше виявлені соціальний зв'язок і взаємодопомога і які протистояли ворогам та стихійному лиху як монолітне об'єднання.
Поступовий прогрес у зживанні егоїстичних форм поведінки мав місце протягом усього раннього палеоліту. Поширення нагінного полювання, спільний захист від хижих тварин, підтримування вогню — все це сприяло консолідації праобщини, розвиткові спочатку інстинктивних, а потім і усвідомлених форм взаємодопомоги. Згуртуванню колективу сприяло й удосконалення мови, про що буде сказано далі. Та особливо великий прогрес у зживанні тваринного егоїзму припадає на кінцевий етап існування праобщини — мустьєрський час. Саме до цього часу належать перші яскраві свідчення піклування про членів колективу — неандертальські поховання.
Цього ж часу сягають і інші виразні археологічні знахідки. В альпійських мустьєрських гротах Петерсхеле і Драхенлох було знайдено черепи й кістки кінцівок печерного ведмедя. Одні вчені вважають їх слідами великих колективних запасів мисливської здобичі, інші, виходячи з того, що черепи й кістки було складено в певному порядку, вбачають у цьому ознаку вивикнення релігійних уявлень, культу тварин.
Все ж таки не слід переоцінювати успіхів праобщини в утвердженні колективістських форм поведінки. Багато неандертальських черепів пробито за життя, що, на думку антропологів, є наслідком жорстоких бійок між членами праобщини. На стоянці Крапина в Югославії знайдено багато кісток стародавньої людини, обпалених і розколотих уздовж для того, щоб добути кістковий мозок; це свідчить про існування канібалізму.
1.4 Виникнення общинно-родового ладу
Великі зрушення в розвитку виробництва спричинилися до не менш великих змін в організації суспільства. Зростання технічної озброєності людини в її боротьбі з природою створило умови для існування відносно сталих господарських колективів. Та водночас вона вимагала ефективного використання, наступності й дальшого вдосконалення ускладнених знарядь праці і трудових (Навичок. Праобщині з її відносно аморфною несталою структурою це завдання було не під силу, тому вона неминуче повинна була поступитися місцем тривкішій формі суспільної організації.
Ряд обставин визначив характер цієї організації. По-перше, при надзвичайно низькому рівні розвитку ранньопалеолітичного суспільства, в умовах якого почала створюватися нова організація, ледве чи не єдино реальною основою для зміцнення соціальних зв'язків були стихійно виниклі узи природного, кровного споріднення. По-друге, можна припустити, що при невпорядкованості статевих стосунків, отже, при відсутності поняття батьківства, відносини споріднення мали встановлюватися лише між нащадками однієї матері, тобто будуватися по материнській, жіночій лінії. Нарешті, по-третє, найстабільнішою частиною тодішніх колективів були жінки, що відігравали велику роль у всіх галузях господарського життя й виняткову роль у піклуванні про дітей, підтримуванні вогню, провадженні домашнього господарства. Внаслідок усього цього першою впорядкованою формою організації суспільства, що безпосередньо змінила праобщину, мабуть, був колектив родичів, пов'язаних спільним походженням "по материнській лінії, тобто материнський рід.
Багато зарубіжних і деякі радянські дослідники гадають, що спочатку споріднення визначалося по батьківській лінії, або ж припускають паралельне зародження материнського й батьківського визначення споріднення. При цьому вони посилаються на існування батьківського визначення споріднення в багатьох з найвідсталіших племен і на уявлення про так зване соціальне батьківство, тобто визнання батьківства певного кола чоловіків. Проте цьому поглядові протистоять дані сучасної етнографії, яка не лише не захитала тезу Моргана й Енгельса про історичний пріоритет материнсько-родової організації, а й зміцнила її рядом нових аргументів. Це — положення Е. Тайлора, який звернув увагу на те, що етнографія знає багато фактів переходу від материнського визначення споріднення до батьківського і не знає жодного факту зворотного переходу. Відповідно до цього в переважній більшості батьківсько-родових суспільств засвідчено пережитки материнського роду, а протилежної картини ніколи не спостерігалося. Це також виявлення в усіх нових батьківсько-родових суспільствах залишків материнсько-родового ладу; отже, можна гадати, що надалі такі залишки буде знайдено і в багатьох з тих племен, у яких їх тепер не зафіксовано. Це, нарешті, найновіші свідчення приматології про матрифокальність уже в стадах вищих мавп, з чого випливає, що уявлення про материнське споріднення має набагато випереджати уявлення про споріднення батьківське. Інша річ, що в ряду найвідсталіших племен визначення споріднення по матері внаслідок тих чи інших конкретних причин дуже рано змінилося визначенням її по батькові; це окреме дуже складне питання, яке не слід плутати з питанням про початкову форму роду.
Повсюдне поширення дуального поділу, що його знаходять у народів, зовсім різних за своєю етнічною належністю й рівнем розвитку, свідчить про існування дуальної організації в далеку давнину і про універсальність її. Воно показує неспроможність поглядів тих буржуазних дослідників, які, намагаючись спростувати марксистську концепцію універсальності родового ладу, розглядали дуальну організацію як один з часткових первісних інститутів, пов'язаних з існуванням «двокласового культурного круга» (В. Шмідт, В. Копперс), випадковим поєднанням двох племен (У. Ріверс) або ж прагненням мати двох слабких вождів замість одного сильного (деякі етнографи-функціоналісти).
Отже, здавалося б, гіпотеза про зв'язок екзогамії з упорядкуванням внутрішнього життя людського стада найбільш відповідає загальним логічним міркуванням і фактам етнографії. Проте й вона не досконала. Останнім часом встановлено, що навіть у тваринних угрупованнях існує тверда система домінування, ієрархія особин, яка лишає небагато місця для внутрішніх сутичок. Проблема виникнення екзогамії та родового ладу залишається відкритою. Одна з причин цього полягає в тому, що при розв'язуванні її через брак безпосередніх етнографічних відомостей доводиться вдаватися до посередніх даних, аналізу пережитків, а іноді навіть обмежуватися суто логічними доказами. Та, можливо, що тут є й інша причина: прагнення знайти одне-єдине достатнє пояснення, тоді як багато існуючих гіпотез мають свої раціональні зерна. Так, можна припустити, що не досить численні популяції прийшли до екзогамії з огляду на негативні наслідки близькоспоріднених шлюбів, близькі між собою групи — для зміцнення контактів, а групи з не досить ефективною системою домінування — через внутрішньогрупові конфлікти. В усіх цих випадках встановлення екзогамії було, зрозуміло, не свідомим актом, а тривалим стихійним процесом, у ході якого групи, що прийшли до екзогамії, виявлялися більш життєздатними і витісняли своїх сусідів. Водночас певну роль міг відіграти й усвідомлений стимул до екзогамії — справді дуже поширена табуація крові однородців. На відміну од праобщини рід був уже цілком сформованим, «готовим» людським суспільством. У ньому досягли найвищого розвитку начала первісного колективізму, тісне співробітництво й згуртованість однородців, причому, як про це можна міркувати за етнографічними аналогіями, відносини споріднення усвідомлювалися як економічні відносини, а економічні відносини — як відносини природного споріднення. Тим самим визнання родових зв'язків набуло суспільного значення, стало ніби основною констатуючою ознакою нового виробничого колективу — родової общини, яка прийшла на зміну людському стаду.