Рід управлявся на основі принципів первіснообщинної демократії. Його найвищим органом були збори всіх дорослих однородців, які спільно вирішували основні питання господарського, громадського та ідеологічного життя. При цьому, природно, особливий авторитет мали зрілі, з багатим досвідом люди, з яких обирали ватажків — найвпливовіших жінок і чоловіків. Ватажки керували виробничою діяльністю однородців, виконували громадські церемонії, залагоджували суперечки, вели перед під час воєнних сутичок. Хоч їхня влада ґрунтувалася лише на особистому авторитеті, повазі однородців до їхніх непересічних рис, досвідченості, знань, вона була цілком реальною владою. Коли б хтось наважився вчинити щось всупереч популярному вождеві, писав про андаманців дослідник їх Редкліфф-Браун, йому довелося б мати справу з більшістю тубільців, у тому числі з багатьма своїми власними друзями. Це й зрозуміло: влада ватажка завжди служила інтересам усього роду і по суті була лише конкретним, повсякденним втіленням влади самого роду.
А ватажки були хранителями родових норм, тобто обов'язкових правил поведінки однородців. Ці норми — правила взаємодопомоги, Взаємозахисту, екзогамії тощо — відповідали життєво важливим інтересам колективу, і, як звичайно, їх неухильно дотримували. Крім того, застосовуючись з покоління в покоління, вони набували сили звички, а згодом ставали звичаями. Та все ж таки траплялося, що у відносинах між однородцями давалися взнаки залишки тваринного егоїзму й норми родового співжиття порушувалися. Це вимагало застосування заходів громадського впливу — не лише переконування, а й примусу. Серйозні провини викликали різні покарання: биття, калічення, а в особливо тяжких випадках навіть смерть або, що по суті було те саме, вигнання з роду. Так, в аборигенів Австралії, веда, сеноїв людина, що порушила правила екзогамії, повинна була покинути однородців або вмерти. Та хоча б які суворі були родові норми, хоч як безжально підпорядковували вони інтереси окремої особи інтересам колективу, вони ніколи не давали будь-яких переваг одним однородцям перед іншими.
До якої категорії норм соціальної регуляції належали первісні норми? Вони не були правовими нормами, бо там, де ще немає держави, не може бути й визначеної нею сукупності обов'язкових норм, що називається правом. Але вони не були й звичайними моральними нормами, бо суспільство примушувало додержувати їх не менш жорстоко, ніж пізніше держава — додержувати норм права. По суті це були ще не диференційовані обов'язкові правила поведінки, які через це запропоновано називати мононормами, мо-нонорматикою.
Організація влади у родовій общині в принципі відрізнялася од посталого пізніше апарату класового примусу — держави, а родові монокорми — від узаконеної волі панівного класу— права. «У первісному суспільстві, коли люди жили невеликими родами, ще перебуваючи на найнижчих ступенях розвитку, у стані, близькому до дикунства; в епоху, від якої сучасне цивілізоване людство відділяють кілька тисячоліть,— у той час не видно ще ознак існування держави. Ми бачимо панування звичаїв, авторитет, пошану, владу, яку мали старійшини роду, бачимо, що ця влада визнавалась іноді за жінками,— становище жінки тоді не було схоже на теперішнє безправне, пригноблене становище,— але ніде не бачимо особливого розряду людей, які виділяються, щоб управляти іншими і щоб в інтересах, в цілях управління систематично, постійно володіти певним апаратом примусу...»
3. Суспільні відносини у пізньородовій общині
Зростання продуктивних сил, що виявилося, зокрема, в переході від привласнюючого господарства до виробляючого, сприяло дальшому розвиткові суспільно-родового ладу. На зміну ранньородовій общині мисливців і рибалок прийшла пізньородова община землеробів-скотарів.
Економічну основу суспільства, як і раніше, становила родова власність на землю. Поля та городи, мисливські, рибальські й збиральницькі вгіддя в одних випадках безпосередньо належали родові, в інших — розглядалися як належні племені, але були закріплені за окремими родами, що входили до нього. Інші засоби виробництва були і в колективній, і в індивідуальній власності, причому значення індивідуальної власності поступово зростало з появою відносно регулярного надлишкового продукту, частина якого також ішла не на рівнозабезпечуючий, а на трудовий розподіл. Общинник, що зібрав добрий урожай або дістав приплід худоби, успішно полював або ловив рибу, мав змогу лишити собі частину продукту або ж поділитися ним тільки з тими, з ким хотів.
Розвиток індивідуальної власності, в свою чергу, покликав до життя новий вид економічних відносин, що його американська дослідниця К. Дю Буа назвала престижною економікою. Престижна економіка існувала лише в системі надлишкового продукту і виявлялася головним чином в обміні дарами. Цей звичай зародився ще наприкінці епохи ранньородової общини, але розвинувся лише в наступну епоху в зв'язку з появою надлишкового продукту й трудового розподілу. Обмін дарами відбувався переважно не всередині общини, де й далі переважав зрівняльний розподіл, а за її межами, зв'язуючи між собою багато сусідніх общин. Дарувальник здобував громадський престиж — тим більший, чим щедріший був його дар, і водночас нічого не втрачав, бо діяв принцип еквівалентності дачі і віддачі, так звана взаємність, або реципрокація '. Це стимулювало престижну економіку, що часто набувала, здавалося б, безглуздих форм. Б. Малиновський, який перший описав у меланезійців Тробріанських островів звичай «кули» — нескінченну циркуляцію двох видів високоцінованих черепашок, писав, що він являє собою перехід з рук до рук зовсім непотрібних речей, але на ділі дуже важливий для зміцнення уз споріднення, влади вождя, соціальної організації взагалі. Пізніше престижно-економічні відносини відіграли свою роль у поглибленні суспільної і майнової нерівності, і перші призвістки цих змін почали з'являтися вже за доби пізньородової общини.
Та поки ще престижна економіка не знищила переважання всередині родової общини колективної власності й зрівняльного розподілу. Навіть індивідуальна власність після смерті того, кому вона належала, мала лишатися в межах роду. Відносини власності й суспільні відносини, що ґрунтувалися на них, і далі в основному збігалися з родовими зв'язками, які цементували єдність виробничого колективу.
Внаслідок відносної забезпеченості засобами існування й зростання населення родові общини, збільшуючись часто поділялися на великі колективи найближчих родичів по материнській лінії — так звані материнські домові общини, або материнські сім'ї. В ірокезів ці домові общини — «овачири» налічували кілька десятків, а іноді й більш як сотню однородців, що жили в одному «довгому будинку». Члени овачири разом користувалися виділеною їм родовою землею й провадили спільне господарство. Спільним було й споживання: за словами Моргана, здобич полювання і продукти землеробства передавалися для загального користування і все продовольство складалося в спільний запас. Такі самі материнські домові общини відомі в багатьох племен Меланезії, північно-західних індіанців, алгонкінів Канади. Важливо відзначити, що виділення їх у складі роду не підривало родової єдності. Вони лишалися зв'язаними між собою не лише суспільними та ідеологічними, а й тісними господарськими узами. В разі потреби родова община виступала як єдиний виробничий колектив. Так, у деяких племен Меланезії та ірокезів вирубували й випалювали ліс звичайно спільними зусиллями однородців і лише наступні землеробські операції виконували окремі домові общини.
З розвитком родового ладу ще більше зросла господарська й громадська роль жінки. Встановлення сталої осілості, що вимагало заготівлі великої кількості харчових припасів, посуду для зберігання їх, палива тощо, істотно піднесло значення домашнього господарства, яке провадили жінки. Цьому сприяло й поширення мотичного землеробства, що становило також переважно жіночу галузь виробництва. «Без жінок,— говорили ірокези авторові однієї з місіонерських реляцій,— ми не жили б, а животіли, бо в нашій країні саме жінки сіють, садять, вирощують зерно та овочі й готують їжу для чоловіків і дітей». Збільшення господарської ролі жінки зумовило поширення матрилокального, або, точніше, уксорилокального ', шлюбного оселення, що, в свою чергу, стало важливим чинником посилення її впливу в родовій общині. Справді, при уксори-локальному оселенні саме жінки, брати й сини яких жили переважно в селищі своїх дружин, були реальними колективними власниками належних родові основних засобів виробництва, справжніми власниками родових земель, родових запасів, родових жител. За цих умов жінки почали займати вже не лише рівне з чоловіками, а й переважне становище.
В ірокезькій овачирі ця влада належала раді дорослих жінок-матерів, які обирали з-поміж себе досвідчених і поважаних правительок, що відали сільськогосподарськими й домашніми ро'ботами, зберіганням і розподілом припасів, влаштуванням свят тощо. Всім, що належало овачирі, розпоряджалися лише жінки, їхні однородцї-чоловіки були «відкраяною скибою», а мужі приходили з інших родів і не мали прав на власність овачири. Панування жінок, писав про ірокезів та їхніх сусідів гуронів Лафіто, грунтується на цілком реальній основі. В їхніх руках уся справжня влада: їм належать земля, поля і весь урожай. Чоловіки, навпаки, зовсім ізольовані й обмежені, їхні діти їм чужі, будинком володіє сама лише жінка. Описано залишки подібних порядків у деяких районах Меланезії, наприклад на о. Добу, де також в умовах матрилокального оселення жінки вважалися єдиними власниками й розпорядниками всієї родової землі.