Слід, місце і роль ідеї громадянського суспільства в становленні українського політичного життя в першу чергу у формуванні моделі держави, відзначити і те, що цей процес відбувається в складних умовах «тіньовізації» криміналізації суспільства. Ці явища можна розглядати як соціальну плату за ідеали свободи, що мають надзвичайно шкідливий вплив на спосіб демократії й усього, що з ним асоціюється. На теоретичному рівні ця проблема, як-от сполучення демократичних свобод і цінностей із проявами соціальної деструкції, у свій час був предметом уваги К. Поппера. Він звернув увагу на те, що після Другої сітової війни в країнах західної демократії істотно зросла злочинність. Філософ пояснював цей недолік відкритого суспільства як «слідство зловживання свободою ринку», що складає серйозну погрозу для цього суспільства. Як бачимо, не тільки суспільства за перехідним типом економіки і неструктуровавоною до кінця політичною системою, але і країни з досить устояними демократичними традиціями й інститутами страждають від того, що прийнято вважати «тіньовою» або мафіозною владою. Очевидно, що розвиток демократії як альтернативи будь-яким тоталітарним режимам, із необхідністю породжує це виродливе явище. Але це тільки свідчить про те, що розвиваючи основи громадянського суспільства необхідно розвивати і зміцнювати самі основні державності, здатні захистити суспільство і людину не тільки від тоталітарного диктату, але і диктату правового нігілізму, політичного хаосу, ілегалізму як принципу функціонування нелегітимних квазісиситем влади.
Звичайно, говорячи про про необхідність зміцнення державної влди, має мо на увазі конституційні важелі контролю і впливу на суспільні процеси. «На перехідному етапі встановлення нової моделі суспільного розвитку зростають функції контролю і захисного впливу держави на ті сили і структури, що складають за своєю природою пара громадські або квазігромадянські утворення, сформовані по принципах кланового або кланово-мафіозного походження. На державу покладаються обов’язкизміцнення фундаменту легітимності, тоді як структури й інститути громадянського суспільства, такі як багатопартійність, незалежна преса, органи самоврядування, суспільні об’єднання і рухи складають саму тканину громадянського життя. Період же суспільної трансформації дає цим рисам і особливостям державності не тільки ознак «нічного сторожа», але і певною мірою якостей рушійної сили, яка реформуючись у процесі демократизації, змінює і самі умови свого існування. Таким чином, у період глобальної трансформації соціальної системи ми відзначаємо два різнобіжні процеси, як-от: з одного боку - зміцнення статичних тенденцій на певних ділянках соціального буття, а з другого – обмеження сфери впливу державного втручання і регулювання суспільно-політичних процесів. Це обмеження відбувається шляхом заповнення окремих ділянок суспільно-політичного розвитку структурами громадянського суспільства»[6].
Цікаво відзначити таку рису сучасного ліберально-демократичного розвитку, що його спостерігаємо в країнах Заходу, де співвідношення функцій держави і громадянського суспільства визначено рамками політичної культури і способу політичного існування цих країн. Осмислюючи проблематику, що що умовно можна визначити рамками понять «держава – суспільство», дука звільняється від антиетатистських настанов, характерних для доби повного панування ліберальної ідеології. Зсув акцентів відбувається у бік ідей, що відстоюють посилення регулюючої ролі держави як гаранта демократії і прав людини, як інструмента соціально-економічних перетворень. Очевидно, що ще в більшому ступені актуальність цієї тези стосується країн посттоталітарної доби, зокрема України.
У цьому зв’язку можна згадати досить впливові кейнсіанські ідеї державного впливу на соціально-економічні процеси, із якими зв’язується принцип «соціальної держави» - програмний принцип соціал-демократичної ідеї на сучасному етапі. Державне втручання, вважають аналітики і прихильники цієї ідеї, дозволяє уникнути поляризації суспільства, а отже і сприяти розвитку його громадянських основ і самоврядування. Не є чужою для цієї системи цінностей і більш прихильна до ліберальної концепції суспільного розвитку ідея «держави загального добробуту» або ж американська практика «велфера», зв’язана також із регулюючим втручанням держави в соціально-економічні процеси.
«Роль держави тут визначається спроможністю її ефективно стягувати податки з приватного виробника і шляхом бюджетних дотацій і асигнуванням зм’якшувати соціальні контрасти, знімати потенціал соціальної напруги, рухатися шляхом соціального контракту міх громадянами різних суспільних шарів країни. Так позиція, а головне політика сприяє формуванню політичної нації, основою якої є правова рівність громадян і державний патріотизм. На жаль, цього ще не вистачає української суспільно-політичній дійсності, де мають місце соціальна поляризація при слабкій ролі держави в цьому процесі. Як слідство маємо ріст ступенів соціальної напруги й ідеологічної конфронтації, що не сприяє морально-політичній консолідації української нації»[7].
У спроможності держави давати соціальні послуги громадянам, здійснювати регулююче втручання в розподіл прибутків на користь пригноблених, ефективна боротьба з корупцією й іншими соціальними нестачами визначають нову роль держави в ринковому і ліберальному суспільстві.
Однак, щоб така діяльність із боку держави, що не підміняє органи і функції а сприяє їх більшому розкриттю, стала можливою, необхідно задовольняти певним вимогам політичної організації суспільства. Необхідно створити гнучку й ефективно діючу ланку представницької влади, здатної функціонувати на основах компромісу соціальних інтересів, суб’єктами яких є впливові суспільні групи. Наявність такої влади доповнюється структурами безпосередньої демократії, що наближені до джерел самого життя і здатні гнучко реагувати на соціальні зміни і вимоги. Безумовно, тут варто мати незалежну пресу, оскільки демократії і громадянського суспільства без гласності просто не буває. Має бути й зростати відповідальність і незалежність судових органів як автономної гілки влади.
Із своєї сторони громадянське суспільство формується на підставі конкретних інтересів громадян, що виникають на грунті економічних, побутових, місцевих, територіальних, тощо проблем. Наявність виборчої системи при умовах таких форм демократії, самоврядування і самоорганізації здатні ефективно контролювати і впливати на владу, не дозволяти їй відчужуватися від інтересів суспільства, бути органом розв’язання наболілих суспільних проблем.
Як і будь-який суспільно-політичний процес, зв’язаний із трансформаційними змінами системи, перехідна стадія в українському соціумі має свою специфіку щодо визначення меж і характеру взаємодії держави і громадянського суспільства. Це зв’язано ще зі слабкою розвиненістю структур громадянського суспільства і посттоталітарним синдромом влади підкоряти собі усі без винятку сфери суспільного буття. Водночас, як показує досвід зрілого громадянського суспільства, останнє здатне впливати на державу і навіть більше того, інститути громадянського суспільства намагаються скорити собі державу, що стає засобом не тільки за хисту інтересів тієї чи іншої соціальної групи, але і засобом досягнення соціального компромісу між класами громадянського суспільства.
Як видно з усього, між правовою державою і суспільством виникає певне співвідношення відмінних соціальних структур. Це співвідношення можна визначити як прагнення досягти балансу шляхом взаємовпливу і контролю різних за функціональними властивостями структур. Якщо за тоталітаризму держава підкоряє собі суспільство, а за демократії вони знаходяться в стані рівноваги, то в перехідну добу ми спостерігаємо стан хибкого балансу, коли дають про себе знати ще авторитарні замахи й антиетатистські наставляння. Обидві риси є проявом «синдрому транзитивності», тобто переходу від однієї системи до іншої, від жорстко централізованої системи до плюральної. Процес становлення громадянського суспільства відбувається ще досить повільно, а це стає одним із джерел спотворювання демократичних принципів керування, зловживання владою, порушення законодавства тощо.