Принцип комбінування спрямований на недопущення дублювання і паралелізму в управлінській діяльності структурних підрозділів Державної виконавчої служби, непогодженості між ними, наявності зайвих проміжних ланок, відсутності, недостатності та застарілості правової регламентації їх статусу.
Принцип професіоналізму і компетентності посадових осіб Державної виконавчої служби включає в себе чинники, різні за своєю сутністю, але взаємообумовлені і взаємопов’язані.
Дотримання принципу професіоналізму і компетентності зобов’язує посадових осіб Державної виконавчої служби:
– бути постійно готовими до здійснення посадових повноважень;
– добре знати предмет власної державно-службової діяльності;
– знати свої обов’язки і права, повною мірою і якісно здійснювати функції і повноваження, передбачені законодавством і посадовими положеннями та інструкціями;
– володіти правилами і процедурами діяльності в органах Державної виконавчої служби;
– мати загальну і спеціальну професійну підготовку;
– знати юридичні і морально-етичні норми у сфері державної служби і виконавчого провадження зокрема.
Принцип персональної відповідальності посадових осіб Державної виконавчої служби займає особливе місце у системі принципів і відіграє важливу роль у практичній реалізації завдань і функцій Державної виконавчої служби. Даний принцип закріплює саме юридичну відповідальність: кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільно-правову. У першу чергу посадова особа органів Державної виконавчої служби несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх службових обов’язків.
Принцип контролю знаходить своє практичне втілення у повноваженні відповідних органів Міністерства юстиції України перевіряти ефективність діяльності, що проводиться органами Державної виконавчої служби. Метою відомчого контролю Міністерства юстиції України є забезпечення злагодженої, чіткої роботи органів Державної виконавчої служби України і якісного виконання її посадовими особами покладених на них обов’язків
Принцип неупередженості державного виконавця спирається на процедуру самовідводу державного виконавця або його відводу сторонами, або їх представниками. Загальними підставами для відводу мають бути – заінтересованість у результаті виконання рішень або інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості державного виконавця [17; 267].
Для забезпечення повного виконання рішень у виконавчому провадженні існує механізм застосування заходів примусового виконання. До таких заходів відносять: звернення стягнення на майно боржника, звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника, вилучення у боржника і передачу стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні, інші заходи, передбаченні рішенням, відібрання дитини, зобов’язання виконати певні дії або утриматися від їхнього вчинення.
Принцип пріоритетності звернення стягнення на майно боржників-громадян встановлює, що стягнення, в першу чергу, звертається на наявні в боржника грошові кошти та інше майно, і лише за їх відсутності – на заробітну плату та інші види доходів боржника.
Принцип безпосередності виконавчої діяльності полягає в наданні повноважень на вчинення дій виконавчого провадження лише одному державному виконавцю.
Отже, проаналізовані принципи організації та діяльності органів Державної виконавчої служби не є вичерпними. Цей перелік можна продовжувати і звужувати. Адже авторами були обрані для розкриття змісту функціонування Державної виконавчої служби лише принципи визначальні, розгляд яких допоміг глибше осягнути мету та сутність діяльності цього органу державної влади.
Принципи функціонування Державної виконавчої служби є системою, в якій вони взаємопов’язані та взаємозалежні. Тому порушення одного з них може призвести до порушення інших. Успіх їх реалізації досягається послідовним застосуванням усієї системи принципів і кожного з них окремо.
1.2 Юрисдикція органів Державної виконавчої служби України
Щоденно органами державної влади різного спрямування і компетенції приймається значний масив рішень, які підлягають виконанню державною виконавчою службою, зокрема, у підручнику Д.П. Фіолевського визначено такі:
• рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах, за якими у встановленому порядку видано виконавчі листи;
• вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень, за якими у встановленому порядку видано виконавчі листи;
• постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення;
• рішення, ухвали, постанови господарських судів, за якими у встановленому порядку видано накази;
• виконавчі написи нотаріусів;
• рішення третейських судів, за якими у встановленому порядку судами загальної юрисдикції видано виконавчі листи;
• рішення комісій з трудових спорів;
• постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
• рішення іноземних судів і арбітражів у передбачених Законом України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" випадках та порядку;
• рішення Європейського Суду з прав людини;
• рішення державних органів, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;
• рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках;
• постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору;
• постанови державного виконавця про стягнення витрат на проведення виконавчих дій;
• постанови державного виконавця про накладення штрафу;
• рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;
• визнана у встановленому порядку претензія.
Звертає на себе увагу той факт, що всі рішення, які видаються несудовими органами, самі по собі вже є виконавчими документами, натомість майже всі судові рішення для приведення рішення до примусового виконання потребують видачі окремого виконавчого документа. Винятком з цього правила можна вважати лише ухвали судів про вжиття заходів забезпечення позову, ухвали про вжиття запобіжних заходів (в господарському процесі), ухвали про вжиття тимчасових заходів (у справах про захист авторських та суміжних справ) та постанови судів з адміністративних справ, які самі по собі є виконавчими документами [12; 24].
Окремі автори схиляються до того, що перелік рішень, які підлягають виконанню органами державної виконавчої служби "...має бути відповідним ієрархічній побудові державної влади". При цьому, пропонується починати перелік рішень, які підпадають під юрисдикцію державної виконавчої служби з рішень Конституційного Суду України тощо [13; 133].
На нашу думку, замисел законодавця, у даному випадку, зводився не до незвичайного ранжирного переліку органів, чиї рішення мають виконуватися державною виконавчою службою. Переслідувалася мета встановити черговість виконання рішень згідно з процесуальними строками і за їхньою соціальною важливістю та значенням можливих наслідків невиконання. Саме такий підхід є виправданим і доцільним.
В роботі С.Я. Фурса та С.В. Щербакова «Виконавче провадження в Україні» йдеться про розмежування державним виконавцем рішень органів, що виконують державні функції та "різних недержавних органів". Зокрема, автори наполягають на тому, що "...державні органи не можуть без контролю (автоматично) виконувати рішення недержавних установ, оскільки в противному разі держава втратить важелі впливу на суспільні відносини. Тому рішення різних юрисдикційних органів перед їхнім зверненням до виконання потребують відповідної перевірки на предмет їхньої законності компетентними державними установами" [13; 134].
Для тих, хто недостатньо знайомий з процедурою виконавчого провадження і завантаженістю державних виконавців така пропозиція могла б бути прийнятною. З погляду практичного працівника, державному виконавцю мабуть доцільніше сумлінно і грамотно користуватися Законом і Інструкцією про проведення виконавчих дій, і в жодному разі не вдаватися до самочинних розслідувань щодо виявлення додаткових підтверджень законності тих чи інших рішень, з чим зокрема погоджуюсь.
1.3 Органи Державної виконавчої служби України: правовий статус, функції, повноваження
Розкриваючи поняття правового статусу державної виконавчої служби, слід, перш за все, наголосити, що означена структура є органом державної виконавчої влади з усіма наслідками, які з цього статусу випливають. За характером окреслених Законом функцій державна виконавча служба є структурним відгалуженням Міністерства юстиції України. В своїй діяльності державна виконавча служба підпорядкована і підконтрольна Міністерству юстиції, якому належить безпосередня керівна роль в її діяльності. Структура органів державної виконавчої служби будується за територіальним принципом і цілком прив'язана до структурних одиниць Мін'юсту.
Органами державної виконавчої служби є:
• Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (до складу якого входить відділ примусового виконання рішень);
• відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції (складовою частиною яких є підрозділи примусового виконання рішень);