Реферат на тему:
Михайло Коцюбинський та його дослідження життя, звичаїв та побуту гуцулів
Любов і краса – це ті діаманти, які він вишліфовував із непоказних камінчиків та заховував у вічний скарб нашої національної культури.
Михайло Коцюбинський – великий письменник – гуманіст, виразник дум і прагнень народних – посідає одне з чільних місць в історії української літератури. Його творчість, що припадає на кінець ХІХ – початок ХХ ст., яскраво відбиває не тільки глибинні соціальні зрушення в тогочасному суспільстві, а й активні пошуки, якими був позначений літературний процес на рубежі двох століть.
Творчо засвоївши традиції і досвід своїх славних попередників, передусім М.Вовчка, Шевченка, Т.Мирного і Нечуя-Левицького, Коцюбинський орієнтувався і на взірці світового письменства, зокрема європейського, був чутливим до тих новітніх віянь, що панували тоді в літературі. Він був справді природженим художником, “який має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку”, - немовби про себе писав Коцюбинський в уривку “Павутиння”.
У 1910 році Коцюбинський у відповідь на наполегливе запрошення Гнатюка по дорозі з Італії відвідав Карпати. Письменник уже знав дещо про Гуцульщину з книжок та розповідей Гнатюка. Але тепер він був безпосередньо вражений і захоплений своєрідною природою, побутом та культурою українських горян. Під впливом, цих вражень та наполягань Гнатюка Коцюбинський вирішив написати повість про гуцулів. Свій намір він успішно здійснив, написавши чудовий фольклорно-етнографічний твір “Тіні забутих предків”.
Глибокими філософськими роздумами, прославленням світлого, прекрасного, здорового життя, що перебуває в гармонії з природою, сповнений твір “Тіні забутих предків” – правдива казка Гуцульщини.
Написанню повісті передувала велика підготовча робота. Коцюбинський зібрав надзвичайно цінний етнографічний матеріал, який до наших днів не втратив своєї значимості. Уважно й детально вивчаючи життя, побут, звичаї, обряди, вірування і народну творчість гуцулів, письменник звертався за порадами та консультаціями до Гнатюка, знайомився з працями В.Шухевича – одного з відомих дослідників етнографії гуцулів, зокрема вивчав його п’ятитомну “Гуцульщину”, студіював “Матеріали для гуцульської демонології” А.Онищука та іншу літературу.
Однак студіювання одних лише літературних джерел не могло задовольнити Коцюбинського. Він знав, що тільки самостійне безпосереднє спостереження та вивчення народного життя дасть змогу правильно висвітлити його та зробити вірні наукові висновки.
“Я, – зауважував письменник, - у свій час, з головою впірнув у Гуцульщину, яка мене захопила. Який оригінальний край, який незвичайний казковий народ. Але книжка книжкою, треба мати живі враження, щоб щось зробити – і хочеться швидше дочекатися літа”. (М.Коцюбинський, Твори в трьох томах, т.3 стор. 381).
Від першого короткого перебування в Карпатах у Коцюбинського залишилось велике враження. Про нього він писав М.Горькому: Коли б Ви знали, який це чудовий, майже казковий куточок, з густо зеленими горами, з вічно шумуючими гірськими ріками, чистий і свіжий, ніби вчора народився. Костюми, звичаї, весь уклад життя гуцулів - помадів, що проводять все літо зі своїми стадами на вершинах гір – настільки своєрідні і мальовничі, що почуваєш себе перенесеним у якийсь новий невідомий світ. Як було б добре, аби ви хоч раз з’їздили в Карпати” (М. Коцюбинський, Твори в трьох томах, т.3 стор. 366).
На другий рік Коцюбинський знову їде в Карпати. Тепер уже на більш довгий час. Оселившись у великому мальовничому селі Криворівня, де збиралися влітку такі відомі діячі української культури і науки, як І.Франко, Л.Українка, В.Стефаник, Ю.Федькович, В.Гнатюк та інші, Коцюбинський одразу почав збирати етнографічні матеріали. Він побував у багатьох селах, в гуцульських хатах, вивчав сімейний та громадський побут, записував легенди, повір’я, вірування.
Про те, що як працював Коцюбинський, Гнатюк писав у своїх спогадах: “Наперед студіював він місцеву природу ходив по лісі та по царинках... Робив собі всякі записки, розмовляв із селянами на різні теми, заходив до їх хат, придивлявся усему пильно, не поминаючи нічого, навіть найменшої дрібниці... У 1911 р. робив прогулку до Голов, звідки разом із учителем Л.Гарматієм їздив на полонину Скупову, ночував там при ватрі, їв бануш і приглядався полонинському життю. У Головах ходив також на “посіджінє” (забави при мерці); оглядав понадто похорон і весілє” (М. Коцюбинський, Листи до Володимир Гнатюка, Львів, 1914 стор.21).
У побуті гуцулів Коцюбинського особливо вразило збереження багатьох архаїчних звичаїв та обрядів, частина яких сягала своїм корінням у глибину віків. Уже на початку свого перебування в Криворівні Коцюбинський повідомляв Горькому: “Весь час проводжу в екскурсіях по горах, верхи на гуцульському коні, легкому й граціозному, як балерина. Побував у диких місцях, доступних небагатьом, на “полонинах”, де гуцули – номади проводять зі своїми стадами все літо. Якби Ви знали, яка величала тут природа, яке первісне життя. Гуцули – дуже оригінальний народ з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник – гуцул все своє життя. до смерті проводить в боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води. Християнством він скористався лише для того. щоб прикрасити язичницький культ. Скільки тут красивих казок, переказів, вірувань, символів! Збираю матеріали, переживаю природу, дивлюсь, слухаю і вчусь”.
(М. Коцюбинський, Твори в трьох томах, т. 3 стор. 386-397).
Особливо вражало письменника збереження в побуті гуцулів старовинних звичаїв та обрядів. “Нарід наскрізь поганський, що живе серед різнорідних злих духів, з якими веде боротьбу од пелюшок і до смерті. Первісні помади, вони так тісно зв’язали своє життя з своєю худобою (маржиною), що творять одну сім’ю. Само християнство послужило, здається, їм на те тільки, щоб закрасити культ поганства”, - писав він у листі до Є. Чикаленка від 22 липня 1911 року.
Характерний факт: М.Коцюбинського дуже зацікавило, чому на гуцульських могилах такі мізерні дерев’яні хрести, і він не заспокоївся доти, доки якийсь старий гуцул не пояснив йому, що то символ мізерності смерті у порівнянні з життям.
М.Коцюбинський почав працювати над твором про гуцулів лише після того, як докладно ознайомився з природою і звичаями Гуцульщини. 25 вересня 1911 року він повідомляв Гнатюка, що пише оповідання, на основі своїх вражень: “Боюсь, хвилююсь, але пишу”. “Не знаю, чи вдасться мені що зробити, а дуже хотів би. Може, на той рік пощастить мені зібрати більше матеріалу, і тоді матиму міцніший грунт під ногами” (там же).
У своєму творі М.Коцюбинський хотів відтворити своєрідне міфологічне світосприймання і світовідчуття гуцулів, показати їхнє життя, овіяне казкою, міфами, повір’ями, забобонами. “Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений”, - признався письменник. Але “переніс” він багато. У повісті його ожила Гуцульщина – з її горами, полонинами, потоками, лісами, з гуцулами, їх звичаями, віруваннями і повір’ями.
Легенди і казки, що їх часто вплітає письменник відповідно до світлосприймання своїх героїв, художні засоби, створені переважно на місцевому матеріалі, діалектизми, що майстерно вкраплюються і в авторську мову, і в мову персонажів, - все це надає творові романтичного, іноді казкового колориту і водночас не відриває від “землі”. Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою її бачили самі гуцули, котрі глибоко вірили, ніби природа одухотворена, жива, діюча, заселена злими чи добрими духами. Гуцул “знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і сери; що там блукає веселий чугайстрир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник.... Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм школу”.
Майстерно відтворюючи повір’я і звичаї гуцулів, часто в напівказковому тоні М.Коцюбинський розкриває їх темноту і забобонність, цілком реально змальовує їх убоге життя, важку працю, господарювання. Життя пастухів на полонині, добування вогню, доїння овець, виготовлення бринзи – все описано правдиво, без романтичних прикрас: “Вечорами біля стай палали вогні. Вівчарі скидали з себе одежу та трусили над ними воші або, зібравшись докупи, зголоднілі за літо без “челядини, вели безконечні масні розмови. Їх регіт покривав навіть сонні зітхання худоби”. М. Коцюбинський розумів, що живучість гуцульської демонології зумовлена була важким економічним становищем народу, його низьким культурним рівнем, тому в творі абсолютно відсутня ідеалізація “первісного життя”, яка так притаманна творам декадентів. У той же час вражає поетизація праці: описи трудових процесів (наприклад, виготовлення бринзи) звучать натхненно і навіть велично.
М.Коцюбинському, як і Лесі Українці в “Лісовій пісні”, вдалося зберегти необхідні пропорції і створити високохудожні реалістичні твори, разом з тим дійшовши, як відзначили рецензенти, до самого джерела, з якого родяться фантастичні оповідання про життя природи. М.Коцюбинський “відчув їх настрій і переказує їх в такій епічній прекрасній формі, що читачеві передається наївна віра гуцулів у твори їхньої власної фантазії”.