Таким чином, за результатами дослідження та враховуючи загальні тенденції у суспільстві щодо небажання співпрацювати з правоохоронними органами можна зробити висновок про те, що суспільство “звикло” до того, що боротьба з протиправними діями та робота щодо виправлення засуджених є виключною справою відповідних державних органів. Натомість, серед населення і в засобах масової інформації все частіше можна зустріти критичні висловлювання щодо неефективності діяльності правоохоронних органів. При цьому керівництво правоохоронних органів наголошує, що значно знизився рівень співпраці з населенням, який негативно впливає на діяльність з попередження й розкриття злочинів.
Паралельно тій частині респондентів, які не бажають співпрацювати із правоохоронними органами (300 осіб), було задано питання: «Чи погодились би Ви співпрацювати за винагороду?», на що отримано відповіді: так – 190 осіб (63,4%), ні – 65 осіб (21,6%), залежно від того, яка нагорода – 45 осіб (15%). При цьому із 235 осіб, які бажають або за умов могли співпрацювати, 230 осіб вказують на бажання отримати грошову винагороду.
З отриманих результатів можна зробити висновок про те, що заохочувальні заходи ще не вичерпали свого застосування на шляху стимулювання суспільно корисної мотивації діяльності громадськості із взаємодії із правоохоронними органами у розкритті злочинів та попередження злочинності в цілому, що потребує подальшого дослідження і впровадження.
Активна співпраця громадськості із правоохоронними органами у галузі кримінальної політики має водночас декілька позитивних моментів:
по-перше, усвідомлення особою того, що їй протистоїть не тільки держава в особі правоохоронних органів, а й суспільство, засуджуючи її протиправну поведінку, в гіршому випадку стримуватиме особу від вчинення злочинів; в кращому випадку вона може свідомо відмовитись від порушення кримінального закону, оскільки відчуватиме протистояння і неприйняття негативної поведінки навіть з боку тієї соціальної групи, в якій вона знаходиться;
по-друге, усвідомлення особою того, що їй призначено покарання, яке є адекватним вчиненому, з яким погоджується суспільство, може сприяти переорієнтації свідомості та засудженню самим винним своїх дій, оскільки покарання призначене не тільки тому, що так бажають державні органи в особі суду, а тому що воно відповідає принципам справедливості, з яким погоджується громадськість;
по-третє, такий підхід сприятиме підвищенню авторитету правоохоронних органів.
Таким чином вважаємо, що логічним продовженням політики держави у сфері боротьби зі злочинністю у контексті стимулювання співпраці із правоохоронними органами має стати розроблення та прийняття Закону України «Про заохочення діяльності з протидії злочинності», який би визначав правові засади заохочення, закріпивши порядок матеріального заохочення за діяльність щодо запобігання злочинності, виправлення засуджених, припинення окремих злочинів, надання інформації, що сприяла розкриттю злочину тощо.При цьому, вважаємо, що право на корисний вчинок має будь-яка особа і коло таких осіб не доцільно обмежувати.Найбільш ефективним видом заохочення у сучасних умовах, за результатами нашого дослідження, є грошова винагорода, яка має призначатись залежно від цінності отриманої інформації.Як вже зазначалось, на сьогодні збільшується тенденція до проявів соціально активної та суспільна корисної поведінки представників громадськості. Така діяльність є різноплановою, реалізується у різних сферах суспільного життя.Особливої уваги у контексті нашого дослідження набуває така діяльність, пов’язана із запобіганням та боротьбою зі злочинністю. Варто виділити діяльність громадських організацій, релігійних організацій, об’єднань громадян та окремих громадян (волонтерів) тощо, яка спрямована на роботу із такими категоріями осіб:
- засуджені до позбавлення волі та звільнені з місць позбавлення волі;
- особи, які зловживають алкогольними напоями, наркотичними засобами, хворі на СНІД та інші невиліковні хвороби;
- особи, які займаються проституцією;
- особи, які не мають постійного місця проживання;
- неповнолітні злочинці;
- діти, позбавлені батьківської опіки;
- особи, які є постраждали внаслідок вчинення злочину (торгівля людьми, втягнення у злочинну діяльність та інші);
- особи, які є жертвами насилля у родині тощо.
Зауважимо, що вказані категорії осіб потенційно можуть вчинити або вчинюють злочини. Відносно них повинна постійно здійснюватись робота щодо переорієнтації негативної мотивації (помсти, хуліганських мотивів, корисливих мотивів, які найчастіше реалізуються у тяжких злочинах проти життя та здоров’я) на суспільно корисну (допустиму).
Занепокоєння викликає така категорія осіб, як неповнолітні злочинці, діти, позбавлені батьківського піклування, «діти вулиці». Крім того, загрозу ховає у собі категорія дітей, які ростуть у начебто благополучній родині, проте батьки не приділяють достатньої уваги вихованню дитини через власну необізнаність, зайнятість та інші причини як об’єктивного, так і суто суб’єктивного характеру.
Комплекси, які дитина отримує у сімейному вихованні, залишаються із нею майже усе життя, найбільш вразливі моменти, які укорінились у дитячу психіку, можуть у майбутньому стати причиною жорстоких злочинів, причину яких важко буде з’ясувати. Навіть якщо злочинець зростає у зовнішньо нормальній родині батьки часто приділяють багато уваги інтелектуальному й фізичному розвитку дитини, залишаючи без уваги його емоційно-вольову сферу [13].
Поряд із загальним занепадом моральності у суспільстві зростає тенденція до пропагування «легкого» життя, «легкого» заробляння грошей у лотереях, гральних автоматах тощо. Праця, отримання від неї задоволення, все частіше виходить на другий план. Прагнення до заможного, безтурботного життя все частіше реалізується кримінально-протиправним шляхом.
Крім цього, формування мотивації діяльності знаходиться під постійним тиском кримінальної субкультури, яка все більше охоплює всі сфери життя суспільства та створює противагу загальній культурі. Так, за нашими спостереженнями, якщо у 1998-1999 роках кількість радіостанцій «Шансон» складала у межах Донецької області 1-2, то на сьогодні таких станцій, репертуар яких складає «тюремна лірика», ми нараховуємо вже 4. Небезпечність поширення інформації такого роду ми вбачаємо у тому, основний масив репертуару має негативне забарвлення відносно правоохоронної системи держави, пропагує недовіру до працівників суду, прокуратури, міліції, негативне та агресивне ставлення до осіб, які сприяють викриттю злочинної діяльності та сприяють розслідуванню злочинів.
Кримінальна субкультура поволі просякає в загальну культуру населення і руйнує її, нав’язуючи притаманні зразки злочинної поведінки [3, с. 65]. Більш того, думка про те, що судимість – не осуд, а, навіть, честь (за поняттями злочинного світу), набуває свого поширення серед морально несформованої найуразливішої категорії осіб – неповнолітніх 14-17 років [13, с. 56].
Вважаємо окреслену ситуацію критичною. Кримінальна субкультура, про існування якої раніше громадськість лише здогадувалась та яка була відома обмеженому колу осіб, сьогодні ставить під сумнів морально-правові цінності суспільства, які формувались протягом багатьох століть, спираючись на культурну спадщину українського народу. Слушно зазначає О.М. Костенко, що свобода без культури – це свобода сваволі й ілюзій. Вона проявляється у вигляді утопізму, містицизму, екстремізму, аморальності, злочинності та інших видах соціальної психології. Краще за допомогою культури усувати сваволю людини, ніж карати за прояв цієї сваволі у виді злочину [8, с. 45].
Сьогодні необхідний підхід, який би здатен був вплинути на свідомість людини і викликати переосмислення цінностей, якими вона живе. Справедливо зазначає М.В. Палій, що зміст та сенс життя у суспільстві зводиться до забезпечення себе «насолодою» від матеріального, посадового та суспільного статусу. Людина має так чи інакше бути наділена ідеєю, прагненням до досконалого та взірцевого [12, с. 235]. У такому контексті доцільно будувати всю подальшу діяльність щодо формування суспільно корисної мотивації. Тому ефективну допомогу можуть надавати волонтери та волонтерські організації, практика співпраці з якими застосовується в багатьох країнах світу.
Волонтерська діяльність базується на високих внутрішніх моральних засадах особи, прагненні реалізувати себе крізь допомогу тим, хто її потребує, у становленні та розвитку громадянського суспільства. У зміст терміну “волонтерський рух” вкладається добровільна, доброчинна, неприбуткова, вмотивована суспільна діяльність. Не може бути віднесена до волонтерської безкорислива діяльність, яка має одноразовий або випадковий характер чи яка здійснюється на підставі родинних або дружніх стосунків.
На сьогодні питання діяльності волонтерів законодавчо не врегульоване. Так, існує декілька нормативно-правових актів, спрямованих на врегулювання суспільних відносин у сфері здійснення волонтерської діяльності.
Це, зокрема, постанова КМУ «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» від 10 грудня 2003 року № 1895, Концепція проекту Закону України «Про волонтерський рух», схвалена розпорядження КМУ від 15 жовтня 2004 року №748-р (далі – Концепція), постанова ВРУ «Про прийняття за основу проекту Закону України про волонтерський рух» від 29 листопада 2005 року № 3129-IV, наказ міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту "Про затвердження Типового положення про Школу волонтерів центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді» від 30 січня 2006 року № 204.