Заходи заохочення суспільно корисної мотивації правомірної поведінки у запобіганні злочинності (стр. 1 из 4)

Реферат

Заходи заохочення суспільно корисної мотивації правомірної поведінки у запобіганні злочинності

В Україні існує певна законодавча база, яка врегульовує суспільні відносини у досліджуваній сфері, проте вона потребує свого вдосконалення через відсутність системного підходу регулювання, застарілість деяких положень та неврахування нових тенденцій розвитку суспільства, відсутність наукового обґрунтування та односторонній каральний підхід до рішення проблеми.

Нами будуть окремо розглянуті правові аспекти формування суспільно корисної мотивації, а потім – організаційні для більш чіткого уявлення комплексу і структури запропонованих пропозицій.

Так, аналізуючи чинне законодавство України доходимо висновку, що воно спрямоване на покарання особи у разі порушення норми права (не тільки кримінально-правової норми, а й цивільно-правової, адміністративно-правової, господарської, податкової та ін.), при цьому заохоченню її правомірної корисної поведінки увага практично не приділяється. В цьому контексті зауважимо, що покарання та заохочення є парними філософськими категоріями, тому законодавство України в цілому є одностороннім в бік каральної спрямованості.

Обумовлено це, насамперед, тим, що в умовах панування адміністративно-командних методів управління суспільством у недалекому минулому у свідомості людей склався стереотип мислення, який був обмеженим «командою». Самовизначення особи жорстко регламентувалось правовими нормами, виключаючи будь-яке інакомислення. Переважно державою встановлювались варіанти поведінки, порушення яких супроводжувалось насильницьким їх впровадженням та покаранням за непокору. Наслідком такої політики держави ставало те, що дії особи втрачали внутрішню мотивацію та соціальну активність. Таким чином, штучно створювались умови для перешкоджання свободи розвитку особистості.

Перешкоджання розвитку окремо взятої особистості в цілому призводило до стримування загального розвитку всього суспільства, через що засоби заохочення не набули широкого поширення у процесі правого регулювання суспільних відносин.

Реформування усіх сфер громадського життя, пов’язане зі зміною соціально-економічного та політичного устрою обумовило переорієнтацію суспільних цінностей, коли у центрі громадсько-політичного життя стала людина, яка має право на самовизначення та вільний розвиток своєї особистості.

Повільно починаються процеси формування мотивації, спрямованої на соціально активну поведінку, визнання того, що думка окремого громадянина враховується при вирішенні важливих питань функціонування суспільства і держави. Людина починає розуміти, що вона є власником свого життя. Більш того, на цьому вона вже не зупиняється. Для неї важливою стає діяльність не лише щодо своїх власних інтересів, але й діяльності, спрямованої на досягнення блага для інших людей.

Порівняно із минулими роками сьогодні значно збільшилась активність громадян у всіх сферах громадсько-політичного життя – збільшилась кількість громадських та релігійних організацій, які працюють на добровільних засадах, окремих громадян, які займаються суспільною діяльністю, підвищується рівень правосвідомості населення (хоча й залишається поки що на достатньо низькому рівні). Враховуючи таке зростання громадської ініціативи та активності, повинно змінюватись і законодавство щодо їх реагування. Натомість, доводиться констатувати, що законодавство залишається карально-репресивного характеру, норми заохочення не набули свого поширення.

Вважаємо, що характер правового регулювання повинен змінюватись та діяти відповідно до змінюваних суспільних відносин – перейти від заборонювальних та каральних тенденцій, які на сьогодні залишаються у правовому регулюванні, до тенденцій заохочення ініціативної поведінки, яка є більш значимою та суспільно корисною, ніж «стандартна», яку вимагає держава за допомогою примусу.

Соціальна цінність заохочувальних норм полягає у тому, що вони знімають обмеження, які стримують позитивну активність особистості, надаючи їй свободу діяти [3]. Відміною від зобов’язуючої чи забороняючої норми, де диспозиція є командою «дій так», є те, що заохочувальна норма лише надає право досягти заохочувального результату [1, с. 51]. Застосування стимулювання діяльності і відсутність жорсткого контролю надає особистості більшої свободи для ініціативи та творчої активності.

Державно-владні повноваження у сфері управління реалізуються методом «батога і пряника», але якщо метод «батога» набув свого поширення та є достатньо реалізованим, то метод «пряника» доцільно вдосконалювати та широко впроваджувати у суспільну діяльність.

М.І. Гаврилов зазначає, що владні повноваження неможливо здійснювати без розуміння того, що здійснює вплив на поведінку людини [8, с.79]. Не у будь-якому випадку покарання або стягнення здатні здійснити вплив на вибір особою певної поведінки.

Так, проведений нами аналіз чинного законодавства дає підстави зробити такий висновок: структура законодавчих актів, як правило, передбачає визначення загальних положень, правового статусу, прав і обов’язків, інших важливих аспектів щодо врегулювання певної сфери суспільних відносин. Останнім розділом (без врахування Заключних та Перехідних положень), як правило, регламентується відповідальність за невиконання або порушення вимог закону. Віднайти розділи, які б регламентували заохочення за сумлінне, ініціативне «перевиконання» вимог закону, нам не вдалося.

Виключенням може бути Закон України «Про державні нагороди України» від 16 березня 2000 року N 1549-III, який визначає державні нагороди України вищою формою відзначення громадян за видатні заслуги у розвитку економіки, науки, культури, соціальної сфери, захисті Вітчизни, охороні конституційних прав і свобод людини, державному будівництві та громадській діяльності, за інші заслуги перед Україною [5]. Цей Закон встановлює державні нагороди для відзначення громадян за особисті заслуги перед Україною.

Зауважимо, що в контексті правового регулювання існування цього закону не у повній мірі забезпечує необхідність заохочення суспільно корисної мотивації правомірної поведінки, оскільки державні нагороди, виходячи зі змісту визначення, є найвищою відзнакою за особисті заслуги перед державою. По-перше, зазначене визначення насичене оціночними поняттями, що створює перепони у його тлумаченні та застосуванні, а по-друге, закон залишає поза увагою значний спектр суспільно корисної діяльності, яка також потребує свого заохочення.

Слушно наголошував М. Гернет, що прийде час, коли суспільство, яке піклується сьогодні про покарання, потурбується про нагороди, і, можливо, той, хто не піддається впливу покарання, піддасться впливу нагороди, особливо якщо вона присуджена своєчасно, у момент вагання людської волі у виборі між правомірною і злочинною поведінкою [3, с. 194].

Кажучи про сутність заохочення як заходу схвалення поведінки людини, слід також враховувати психологічні аспекти необхідності схвалення позитивної поведінки суб'єкта. Заохочення як потужний збудник соціально-правової активності, створює у людини позитивний психологічний настрій, надихає до проявів ініціативи, до творчості. Особиста радість перемоги значно зростає, якщо вона схвалена, оцінена, заохочена суспільством, державою. Нагородження, заохочення додає суспільної значущості правомірній поведінці особи, спонукає особу до досягнення більш високих результатів у виконанні своїх обов'язків.

Реалізація суспільно корисної мотивації можлива у різних аспектах суспільної діяльності.Б.Г. Розовський та Л.О Шепеленко вважають, що докорінний перелам у боротьбі з корупцією навряд чи настане, якщо не буде враховано пропозиції громадськості. Кожному випадку позитивної реалізації отриманої інформації бажано давати широкий розголос, запровадити матеріальне заохочення заявника. Якщо інформація не може бути реалізована, заявникові необхідно пояснити причини і він повинен отримати подяку за виявлену громадську активність [13, с. 213]. На необхідності заохочення громадян, які приймають участь у розкритті злочинів наголошують й інші дослідники [4; 120]. Л. Брусніцин, досліджуючи проблеми заохочення за повідомлення про злочин, пише, що одним із факторів, які впливають на результати боротьби зі злочинністю, є готовність громадян приймати участь в цій боротьбі. Кількість повідомлень громадян про злочини у правоохоронні органи зростає за наявності таких умов: 1) забезпечення безпеки осіб, які повідомляють про злочин; 2) матеріальне заохочення (винагорода) за надану інформацію [24, с. 32]. Тому ми вважаємо, що держава повинна створювати необхідні умови щодо усунення перешкод, які заважають особі реалізувати своє право на корисний вчинок. Таке право доповнюється правом на отримання державного заохочення у випадку досягнення результату, який переслідується.

Нами було проведено опитування 400 осіб стосовно того, чи повинна громадськість співпрацювати з правоохоронними органами в боротьбі зі злочинністю. Результати опитування показали, що 25% з цим погоджуються, 59% вважають боротьбу зі злочинністю справою виключно правоохоронних органів, а 16% вказали, що, можливо, співпраця й необхідна, але особисто приймати участь в цьому вони не бажають (Див. Рис).

Чи повинна громадськість співпрацювати з правоохоронними органами в боротьбі зі злочинністю

Вважаємо таким стан справ, встановлений нашим дослідженням, вкрай незадовільним, коли переважна більшість відсторонюється від діяльності щодо підтримання правопорядку та попередження злочинності, значна частина абсолютно не бажає цим займатись. І тільки одна четверта респондентів погоджується на співпрацю із правоохоронними органами.

Необхідно змінювати існуючі стереотипи мислення як для формування мотивації на співпрацю із правоохоронними органами, так і для стимулювання прогресивного розвитку усього суспільства.