Термін „систематизація законодавства” необхідно відрізняти від інших, подібних термінів, таких як „систематизація права” та „систематизація документів”.
Здійснення систематизації права характеризується як явище із загальним змістом, тоді як систематизація законодавства – цілком конкретний процес уповноважених на те суб’єктів систематизації. Так, В.Опришко зазначає, що хоча систематизація права і систематизація законодавства – це взаємообумовлені та взаємозалежні види діляльності, однак при систематизації права впорядковуються у відповідну систему правові норми, які визначають зміст права, а при систематизації законодавства в широкому його розумінні – закони та інші нормативно-правові акти, в яких закріплено ці правові норми та які становлять юридично виражену їх форму [13; с.55].
Щодо терміну „систематизація документів”, то він застосовується в архівно-бібліотечній справі і вважається одним з найдавніших та найпоширеніших методів їхньої аналітично-синтетичної обробки, оскільки остання відповідає потребам людей у поділі знань за галузевою ознакою, диференціації наукових знань. При систематизації документів, зазначають Н.Кушнаренко та В.Удалова, здійснюється переклад ознак змісту документів із природної мови на штучну мову класифікаційних індексів певної систематичної документної класифікації. Іншими словами, систематизація документів – це процес, у ході якого визначається класифікаційний індекс документу відповідно до його змісту за таблицями конкретної системи документної класифікації [10; с. 158, 198].
Очевидно, що термін „систематизація законодавства” відрізняється за своїм змістом від вищеописаних термінологічних категорій.
У теорії права під систематизацією законодавства розуміють упорядкування діючих законів, усіх нормативних актів, приведення юридичних норм до упорядкованої, узгодженої системи [18; с.9-10].
Група вчених (А.Олійник, С.Гусарєв, О.Слюсаренко) надають таке визначення систематизації законодавства (нормативно-правових актів) – це упорядкування та удосконалення нормативно-правових актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості шляхом створення єдиних нормативних актів та їх збірників [12; с. 74]. Її здійснюють із метою полегшення встановлення й усунення дефектів, внесення коректив у законодавство; підвищення ефективності законодавства, забезпечення зручності користування ним, полегшення відшукання юридичної норми, яка підлягає застосуванню чи реалізації; сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню [3; с. 158-159].
З огляду на вище розглянуті поняття та сутність систематизації законодавства, можна запропонувати таке визначення систематизації банківського законодавства – це тривала поетапна процедура упорядкування та вдосконалення законів і підзаконних актів, норми яких регламентують банківську діяльність, що передбачає створення інкорпорованих збірників і консолідованих актів банківського законодавства, а також (у кінцевій перспективі) розробку та прийняття Банківського кодексу України, спрямованого на захист прав як банків, так і їх клієнтів.
Метою систематизації банківського законодавства є: а) виявлення прогалин і суперечностей у фінансово-правовому регулюванні банківської діяльності; б) уніфікація норм банківського законодавства з нормами інших підгалузей фінансового права та з нормами інших галузей права під час проведення інкорпорації та консолідації; в) забезпечення належного фінансово-правового регулювання банківської діяльності шляхом розробки та прийняття Банківського кодексу України.
Предметом систематизації, яка здійснюється в системі законодавства, є не юридичні норми, як в системі права, а статті закону у самому широкому значенні цього слова. Вони знаходять своє вираження у нормативних актах, з якими співвідносяться як зміст, і внутрішня, тобто єдино можлива, форма їх існування. Тому стаття закону та нормативні акти складають об’єктивно необхідні первинні елементи системи законодавства, без яких її створення було б неможливим.
На перший погляд може здатися, що первинний елемент системи законодавства – тільки нормативний акт, але не стаття закону, тому що вона не представляє собою певного завершеного юридичного утворення. Але подібна думка спростовується уже просто тим, що в процесі систематизації законодавства можуть бути зведені в одне ціле як різні нормативні акти, так і їх окремі статті, які становляться, таким чином, безпосередніми елементами систематизації. При цьому нормативно-правовий акт не втрачає якості первинного елемента систематизації, навіть коли у ті чи інші підрозділи останньої включається не однохарактерні нормативні акти повністю, а окремі логічні зв’язані частини різних нормативних актів.
У результаті при проведенні систематизації законодавства створюється можливість вибору як між різними по характеру нормативними актами, так і між різноманітними по їх ознаками статтями закону [17; с.50-51].
Отже, предметом систематизації у банківській сфері є банківське законодавство як сукупність нормативних актів (при інкорпорації), і як норма (стаття) банківських нормативно-правових актів (при консолідації та кодифікації).
Зупинимося на історичних аспектах систематизації законодавства та її формах (найвідоміші – інкорпорація і кодифікація). Тільки використавши історичний і теоретико-правовий підходи до дослідження конкретного явища, можна здійснити комплексний аналіз систематизації законодавства.
Процедура систематизації законодавства відома в Україні з давніх давен. Вершиною правового розвитку стародавнього Києва стала поява вже згадуваної „Руської Правди” – одного з великих правових джерел середньовічної Європи. Різноманітність такого та іншого правового матеріалу служить доказом того, що цей акт є збіркою законів, тобто першим систематизованим правовим актом на території нашої держави. Такий результат систематизації дав поштовх до активного законотворення на території сучасної України. На основі цього акта склалися закони та збірники законодавства вищі за культурою та ступенем систематизації. Поява цієї збірки дала потужний поштовх не лише українського законодавства, але і законодавства Росії, Білорусі, та певною мірою Польщі, Литви та інших держав [12; с.134-135].
Згодом норми Руської Правди увійшли до нових систематизованих збірників – Литовських Статутів, які діяли фактично до поділу Польщі. Як зазначає М.Василенко, не було жодного розпорядження або наказу, щоб на Київ поширити польські закони та конституції. Коли ж Литва, Білорусь та Правобережна Україна, по поділах Польщі, відійшли до Росії, їм залишено давні їх закони – Литовський Статут і Конституції. Спочатку жодних спроб обмежити попередні джерела права не було ні за Катерини ІІ, ні за Павла та Олександра І. Правда, деякі зміни було зроблено, та це були поодинокі реформи [6; с.288-290].
Існуюча різноманітність джерел правової системи погано відповідала тим феодально-кріпосницьким відносинам, які дедалі більше утверджувалися в Україні. Прагнучи юридично її оформити, українські феодали висунули ідею скласти кодекс, який був би затверджений царським урядом. Російський уряд також розраховував, що кодифікація сприятиме зближенню українських і загальноросійських норм. Тому в 1743 р. у результаті п’ятнадцятирічної праці спеціальної кодифікаційної комісії вийшов збірник „Права, за якими судиться малоросійський народъ” [7; с.226].
Прорив у систематизаційних процесах здійснив М.Сперанський (1772-1839 рр.), який вивів російську правову науку на новий етап розвитку. Його пропозиції щодо реформування законодавства і правової системи держави взагалі викликають неабиякий інтерес та потребують детального вивчення як революційно нового етапу розвитку і систематизації законодавства на теренах Російської імперії та в Україні, зокрема [2; с.136-137].
Програма систематизації законодавства Сперанського відображала філософсько-правові погляди автора, які базувалися на релігійно-моральних ідеях і принципах природного права. Він зазначав, що основна причина невдач у систематизації законодавства заключається у відсутності теоретичних та організаційних основ законодавчої діяльності, у недостачі юристів, „досвічених законодавців” [9; с.105-106]. Тому для праці над Західною Всезбіркою Сперанський закликав не аби-яких правників, а відомих знавців права [5; с.290].
Систематизавана робота Федора Давидовича, Зібрання Малоросійських прав (1807), конкретно відбила дію факторів автономності права України. Матеріали, хоча і були підготовлені офіційною мовою імперії (на вимогу російських кодифікаторів), наповнені особливим духом українства і передають усе різномаїття праворегулювання відносин у Малоросії.
Для укладання Зібрання Малоросійських прав було використано усе чинне протягом ХVІ-ХVІІІ століть українське законодавство, тобто весь нормативний малоросійський матеріал з часів приєднання України до Московії, включаючи норми звичаєвого та церковного права, що продовжували діяти протягом і після Визвольної війни (1648-1654), норми магдебурзького, саксонського, хелмінського права у польських перекладах, так зване німецьке міське право, Литовський Статут, германські універсали, кодекс „Права, за якими судиться малоросійський народъ”, Екстракт з указів, конституцій та установ з малоросійської частини [7; с.44-45].
Як бачимо, робота з упорядкування такої численної множини нормативно-правовових актів була надзвичайно складною. Однак систематизація була якісно проведена. Можна погодитися з Г.Журбелюк, яка пише, що кодифікація 1807 року продемонструвала доволі високий рівень політико-правової культури всього українського загалу, гнучкості системи права, що є найнеобхіднішою ознакою ефективного праворегулювання суспільних відносин у добу феодалізму [6; с.56].