На західноукраїнських землях також відбувались систематизаційні процеси. Після загарбання Австро-Угорською монархією західноукраїнських земель, було вжито заходів до уніфікації права шляхом зміни польського законодавства на австрійське. У той час австрійська система права вже поділялася на галузі, а тому цивільний, кримінальний і процесуальний кодекси розроблялися окремо [17; с.373]. Протягом 1796-1807 років у Західній Галичині, в Східній Галичині і Буковині була проведена кодифікація законодавства про судовий порядок [2; с.20].
Такі систематизаційні доробки майже не несли на собі відпечаток власне українського права, а кодифікаційна збірка права 1807 року (Зібрання малоросійських прав) стала останнім належно зафіксованим проявом залишків автономності у праві Малоросії аж до національно-визвольних змагань українського загалу у першій чверті ХХ століття [6; с.45].
Погляди дослідників поняття кодифікації ХІХ – першої половини ХХ століття сприяли подальшому розвитку та вдосконаленню вчення про кодифікацію. Важливо відзначити, що в дореволюційний період хоч і проходило деяке змішування понять кодифікації та інкорпорації, але більшість авторів правильно визначали такі основні риси кодифікації, як можливість внесення змін у зміст нормативного акта, створення нових правових норм, прийняття в результаті кодифікації звідного нормативного акта [3; с.30].
Революційні події початку ХХ століття не зупинили розвиток систематизації законодавства. Перша кодифікація радянського законодавства здійснювалася у двадцятих роках. Вона була викликана як необхідністю зафіксувати у найбільш систематизованому вигляді правові форми нових суспільних відносин, так і внутрішніми потребами системи радянського законодавства (наявністю у ній суттєвих суперечностей, прогалин тощо) [7; с.350].
Крім кодифікації, цьому періоду притаманне і проведення інкорпорації законодавства. Так, у 1926 році у СРСР був затверджений план Систематичного Зводу діючих законів СРСР, де акти, які відносяться до кредитної справи, були систематизовані у Сімнадцятій главі [17; с.99].
Друга кодифікація радянського законодавства – це систематизація, яка проводилась у шістедесятих-вісьмидесятих роках ХХ століття. Її основною особливістю було посилення союзних начал, що означало централізацію законодавчого регулювання, посилення уніфікації законодавства. Це виявлялося, насамперед, у прийнятті Верховною Радою СРСР Основ законодавства в усіх важливих галузях права, які вважалися базою для підготовки відповідних їм республіканських кодексів. Серед позитивних моментів кодифікації, В.Чехович називає підвищення рівня правового регулювання, прийняття кодексів як єдиних законодавчих актів, які будуються за визначеною системою; посилення ролі закону в системі державно-правових актів, що в цілому зміцнює правову систему. Кодифікація дала можливість об’єднати суміжні інститути різних галузей права, міжгалузеві інститути [1; с.184-185].
Таким чином, до ХІХ століття інститут систематизації законодавства набув свого теперішнього значення, а у ХХ столітті – знаходить своє широке застосування в різних галузях права. Не є винятком і фінансове право, де використовується інкорпорація для фінансово-правових норм кожної з підгалузей фінансового права, кодифікація для однієї з головних підгалузей фінансового права (бюджетного права) тощо.
Після проголошення незалежності України, систематизація законодавства набула свого нового виразу: вона проявляється у різних систематизаційних формах. Тут ми підійшли до питання про формаційний склад систематизації законодавства.
Процедура систематизації законодавства охоплює деяку сукупність самостійних форм правової діяльності, які, однак, пов’язані одним завданням (удосконалення та упорядкування чинного законодавства) та логікою етапового проведення. Тому в теорії права виділяють декілька поглядів на множину вищезазначених форм. Так, зокрема, думки, що форм систематизації має бути чотири (облік актів, інкорпорація, консолідація, кодифікація) притримуються В.Нерсесянц [150; с.348], О.Зайчук, Н.Оніщенко [11; с.403]. У цей же час М.Кравчук, погоджуючись із трьома останніми формами, не виділяє обліку актів. На його думку, четвертою формою має бути звід законів [1; с.159].
Різноманіття наукових поглядів дає можливість вибрати для систематизації банківського законодавства ті форми, за допомогою яких процедура систематизації буде проведена найбільш якісно. Форми систематизації банківського законодавства являтимуться конкретними кроками щодо удосконалення фінансово-правового регулювання банківської діяльності.
Обираючи форми систематизації банківського законодавства України, потрібно звернутися до міжнародного досвіду з цього питання. Відразу слід відзначити, банківське законодавство різних країн перебуває не на одному етапі розвитку, а тому у кожній державі ступінь необхідності проведення систематизації банківського законодавства є неоднаковим. Є країни, де систематизація потрібна і це питання підіймається неодноразово, а є, де систематизація не набуває резонансного звучання та лише деколи проходить у формі інкорпорації (часом, навіть неофіційної). До другої групи країн відносять, зокрема, Німеччину.
Репутація Німеччини, як провідного банківського центру світу, насамперед пов’язана з досконалістю фінансово-кредитного законодавства. Закони, які регулюють банківську діяльність, поділяються на дві групи: загальні, тобто обов’язкові для кредитних установ на території всієї країни, та особливі – обмежені територією окремих федеральних земель. До першої групи, зокрема, належать: Закон „Про кредитну справу”, „Закон про Німецький Федеральний банк” та ін.
До другої групи входять закони, що видаються урядами федеральних земель (ландтагами) та регулюють діяльність фінансово-кредитних установ регіонального рівня [9; с.151].
Треба сказати, що країн, де питання про проведення систематизації банківського законодавства стоїть досить гостро, є набагато більше. Розглядати систематизацію у банківському секторі усіх держав світу не є доцільним, тому пропонується проаналізувати її з огляду на правову систему (сім’ю), до якої належить певна країна. Так, розглянемо аспекти систематизації банківського законодавства у Франції (романо-германська правова система), а також Великобританії та Сполучених Штатів Америки (відповідно європейський і американський типи англосаксонської правової системи).
Приведення до певного порядку законодавства у Франції спостерігається ще з часів пізнього Середньовіччя, коли законів стало досить багато, але якісного регулювання відносин не було. У цей час юрист і філософ М.Монтень називає помилкою людини те, що вона розраховує на подрібнення законів, яких у Франції більше, ніж у всьому світі. Учений додає, що вважає за краще залишитись зовсім без законів, ніж мати їх у такій кількості [5; с.356-357].
Думалося, що при такій ситуації за багато років до сьогодення повинні були б відбутись якісь зміни. Однак, це не так. Французькі дослідники банківського права К.Гавальда та Ж.Стуфле відзначають, що якби сучасний законодавець зайнявся уніфікацією положень про банки, він би не зміг звести разом історично складене багатоманіття, яке визначається різноманіттям потреб і яке створює очевидні вигоди [6; с.10].
Отже, як можемо спостерігати, множинність нормативно-правових актів, що регулюють банківську діяльність, – спільна риса як французького, так і українського банківського законодавства.
Серед різноманіття банківських актів Франції можна виділити: Основний Закон Про банки (1984), Закон Про діяльність і контроль за діяльністю кредитних установ (1993), Закон Про Банк Франції (1993), яким було проведено реформу державного банківського регулювання [3; с.351], Закон Про Статут Банку Франції (1993). Згідно останнього закону, Банк Франції розробляє і проводить фінансово-кредитну політику з метою забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах економічної політики уряду [16; с.120].
До повної картини загального огляду банківського законодавства Франції, слід додати, що сьогодні на функціонування кредитних установ здійснюється дуже сильний вплив приписів Ради Європейського Союзу [6; с.17]. Зміни у статусі та організації Банку Франції зумовлені створенням Європейського центрального банку й узгодженням французького банківського законодавства з нормами Європейського Союзу [1; с.138].
У Франції часто застосовується консолідаційна процедура; були прийняті такі консолідовані акти, як Кодекс ощадних кас, Кодекс шляхів громадського користування та інші [10; с.359].
Великобританія також характеризується тим, що банківське законодавство складалося напротязі досить великого історичного проміжку часу. На відміну від більшості західних країн до 1979 року регулювання банківської діяльності у Великобританії не базувалося на якихось нормативних актах, а здійснювалося у формі направлення Банком Англії листів піднаглядному банку [3; с.356].
Тобто до 1979 р. не було спеціальних законів, які регламентували роботу банків, а контроль за ними мав би скритий і неформальний характер. Банки у цій країні регулювались загальним законом про акціонерні компанії і мали змогу розвиватися на основі практичних і конкурентних принципів. Але в останні роки ситуація дещо змінилася у напрямку посилення формальних аспектів регулювання банківської діяльності. Так, згідно з законом 1979 р. було введено обов’язкове ліцензування комерційних банків, засновано загальнонаціональний фонд страхування депозитів [9; с.99]. Однак згодом стало ясно, що закон не відображав практики банківської діяльності, яка швидко змінювалася. Крім того, у нову редакцію необхідно було включити положення про нові форми регулювання банківської системи зі сторони Банку Англії [4; с.323]. Тому у 1987 р. був прийнятий новий закон, який крім регламентування вищезазначених питань, подавав правила здійснення кредитування у великих розмірах, порядок об’єднання банків тощо. Про лібералізацію законодавчого регулювання банківської діяльності свідчить і прийняття у 1976 році у Великобританії Закону про Довірчо-зберігальний банк (Тrustее Sаvіngs Bаnk Асt).