Однак в Україні кількість підзаконних нормативно-правових актів аж занадто велика. Тут і проявляється негативна риса банківського законодавства України – його множинність. Якщо в США всього налічується понад триста актів, то в Україні – більше семиста.
Отже, проаналізувавши передовий європейський та американський досвід систематизації банківського законодавсва, для повного і об’єктивного дослідження необхідно звернутися до досвіду країн пострадянського простору, які в одинаковий проміжок часу пройшли той же шлях, що і Україна. Найперше розглянемо банківське законодавство Росії.
Якщо поглянути на банківське законодавство Росії в історичному контексті, то слід сказати, що до 1917 р. Росія володіла одним із самих досконалих для того часу банківським законодавством. Російські банківські закони, відображаючи загальні закономірності, мали, однак, свої особливості, які відрізняли їх від європейського законодавства. Так, зокрема, Закон про державний банк надавав йому не лише можливість бути емісійним центром, але і здійснювати кредитування народного господарства [2; с.37].
Слід наголосити на тому, що російське банківське законодавство було кодифіковано у Х томі Зводу законів Російської імперії – Статуті кредитному [1; с.323]. Як бачимо, Росії відомий досвід кодифікації банківського законодавства ще на початку ХХ століття. Якісне законодавство у Російській імперії асоціювалося саме з кодифікованим актом, в якому були закріплені основні принципи банківської діяльності. Існувала думка, що досконала юридична основа всіх відносин у державі, проявляється у вигляді кодексу – єдності і цілісності правил. Однак складні політичні умови відкинули банківське законодавство Росії, як, власне, і саму державу, на декілька десятків років назад [16; с. 43].
Жовтнева революція 1917 року, наступні події узагальнення в Росії призвели до заперечення багатоманіття типів банків як по функціональному призначенню (характеру діяльності), так і за видами власності. Поступово із банківської практики і банківського законодавства зникають комерційні, іпотечні, муніципальні банки, кредитна кооперація, дрібні кредитні установи, а також ті фінансово-правові норми, які визначали їх діяльність [2; с.37].
Розвиток банківського законодавства призупинився, а потім розвивався зовсім у іншому, радянському, напрямку.
Із проголошенням незалежності Росія ввійшла у новий етап свого розвитку. Самостійна банківська система в Росії була створена у зв’язку з розпадом Радянського Союзу на початку 1991 р., після прийняття 2 грудня 1990 р. двох законів „Про Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії)” та „Про банки і банківську діяльність у Російській Федерації” [190; с.333], які на сьогодні становлять підґрунтя фінансово-кредитної системи Росії. Ці закони заклали правову основу для розвитку банківської системи Росії в умовах ринкової економіки [5; с.178].
Як бачимо, Росія, подібно до України, прийняла закони, що регулюють банківську діяльність, і процедуру кодифікації у банківській сфері ще не проводила. Однак це питання часу, оскільки Росія стоїть перед тими ж проблемними питаннями, що і наша держава. Деякі аспекти є навіть гострішими, ніж в Україні. Так, зарубіжні вчені (Р.Хау, Д.Райс та інші), досліджуючи ситуацію в Росії, зазначають, що в цій країні існувала та існує сьогодні тенденція видавати не закони, а укази, тобто тенденція проводити у життя основні і далеко спрямовані закони згідно наказів адміністрації, а не згідно ініціативи законодавчих органів, які вибрані громадянами [13; с.7].
Для удосконалення банківського законодавства Росії було прийнято Стратегію розвитку банківського сектора на період до 2008 року. Однак, слід зазначити, що лише вісім із тридцяти ініціатив цієї Стратегії були офіційно підтримані. Найбільш складні та базові фінансово-правові проблеми, окреслені Стратегією, залишаються поза увагою законодавчої влади.
На сьогодні питання систематизації банківського законодавства набуло більш гострого звучання. Існує думка про виділення у Зводі законів розділу „Фінансове законодавство”, де шостою главою буде „Банківське законодавство” [6; с.46]. Деякі вчені взагалі заперечують проведення найвищої форми систематизації (кодифікації), обґрунтовуючи це тим, що на сьогодні необхідно забезпечити стабільність банківського законодавства як основи банківської системи [11; с.379]. Не можемо погодитися з таким поглядом, адже саме проведення кодифікації забезпечить належне фінансово-правове регулювання банківської діяльності, а це, як наслідок, зумовить стабілізацію банківських відносин.
Іншими словами, мова йде про проведення первинних форм систематизації банківського законодавства. А це означає, що фактично на сьогодні Росія перебуває на тому ж етапі формування якісного фінансово-правового регулювання банківської діяльності, що і Україна.
Інша пострадянська держава, Республіка Білорусь, у напрямку систематизації банківського законодавства пішла значно далі, розробивши і прийнявши Банківський кодекс Республіки Білорусь [3].
Банківський кодекс Республіки Білорусь складається із Загальної та Особливої частин. Структурними елементами є сім розділів, двадцять сім глав та двісті вісімдесят вісім статей. Як зразу бачимо, структура кодексу не відрізняється від загальноприйнятого поділу на дві частини, що є ще одним аргументом на користь саме такого поділу Банківського кодексу України, а не іншого, приміром, поглавного.
Загальна частина Банківського кодексу Республіки Білорусь складається з чотирьох розділів, які розкривають загальні положення, нормативно закріплюють діяльність Національного банку, інших банків та небанківських кредитно-фінансових установ, а також встановлюють зміст забезпечення стабільності банківської діяльності та відповідальності суб’єктів банківських відносин.
Вартим уваги є розподіл осіб банківських правовідносин у Банківському кодексі Республіки Білорусь на суб’єктів та учасників. У науці банківського права України існує дискусія щодо віднесення тих чи інших осіб до суб’єктів банківського права. А тому подібний поділ міг би усунити протиріччя. Так, стаття 6 Банківського кодексу Республіки Білорусь закріплює положення про те, що суб’єктами банківських правовідносин є Національний банк, банки та небанківські кредитно-фінансові організації. Учасниками банківських правовідносин можуть бути (тобто не завжди є – тут підкреслюється факультативність таких осіб) Республіка Білорусь, її адміністративно-територіальні одиниці, у тому числі, в якості державних органів, а також фізичні особи, індивідуальні підприємці та юридичні особи. Іншими словами, до обов’язкового складу банківських правовідносин входить лише група суб’єктів. Така складова банківських правовідносин як учасники, є додатковою, не носить категоричного характеру, а їх відсутність не припиняє банківські правовідносини. Однак при входженні учасників до складу банківських правовідносин виникає необхідність правового регулювання тих зв’язків, в які одночасно вступають і суб’єкти, і учасники [1; с.31].
Особлива частина Банківського кодексу Республіки Білорусь за обсягом є меншою за Загальну, однак вона містить досить деталізоване фінансово-нормативне регулювання усіх банківських операцій. Структуру Особливої частини складають: активні банківські операції, пасивні банківські операції, посередницькі банківські операції. Крім цього до цієї частини Банківського кодексу Республіки Білорусь входять валютно-обмінні операції та закріплюється порядок здійснення інкасації та перевезення готівкових грошових коштів, платіжних інструкцій, дорогоцінних металів, дорогоцінних каменів та інших цінностей.
Аналіз Особливої частини Банківського кодексу Республіки Білорусь дає змогу зробити той висновок, що розробка Особливої частини Банківського кодексу України не повинна створити ніяких труднощів. Адже положення договорів банківського кредитування, банківського вкладу, банківського рахунку, факторингу, розрахунків закріплені у Цивільному кодексі України [5] і дістають своє нове продовження у наукових розробках вчених-цивілістів. Розглянувши ці положенням під кутом науки фінансового права, можна прийти до досить ґрунтовних результатів. Але у процесі розробки Особливої частини Банківського кодексу України може виникнути питання про необхідність вилучення вищезазначених норм із Цивільного кодексу України, або про існуюче дублювання положень.
До прогресивних положень Банківського кодексу Республіки Білорусь слід віднести норми про судовий захист, про нові банківські договори, про інкасацію тощо. З точки зору узагальнення досвіду все це може бути з користю використано при створенні Банківського кодексу України.
Таким чином, Банківський кодекс Республіки Білорусь регулює практично всі аспекти банківської діяльності. При цьому суперечливість норм – на низькому рівні, а інших нормативно-правових актів, норми яких регулюють банківську діяльність, значно менше. З огляду на такі позитивні риси проведеної у Республіці Білорусь кодифікації банківського законодавства, варто було б перейняти подібний досвід.
Підводячи підсумки розгляду міжнародного досвіду проведення систематизації законодавства, підкреслимо, що у світі віддають перевагу здійсненню інкорпорації та консолідації, проте існують випадки і проведення кодифікації (Великобританія та Республіка Білорусь).
На підставі вивчення історичних аналогів та міжнародного досвіду пропонується проводити систематизацію банківського законодавства в Україні у формах інкорпорації, консолідації та кодифікації. Облік актів, як форму систематизації, виділяти недоцільно. І хоча в теорії права облік нормативних актів характеризується, як технічна передумова систематизації законодавства і є необхідним здійснення довідково-інформаційної роботи, однак на сьогодні він фактично є автоматизований, а отже, для банківського законодавства не є актуальним.