Якщо обстановка свідчить про те, що особа мала декілька способів усунення небезпеки, в тому числі не пов’язаних зі скоєнням дій, що підпадають під ознаки злочиу, то це означає, що дана особа не перебувала в стані крайньої необхідності, з чого випливає, що її дії не є правомірними.
Бувають випадки, коли обстановка надає особі декілька варіантів усунення шкоди, але всі вони пов’язані зі скоєнням дій, які схожі зі злочинними діяннями. В таких випадках обстановка усунення небезпе- ки для даної особи є варіантом і з цієї точки зору відносно благо- приємною.
Але є і, так звана, інваріантна обстановка, за якої особа має лише один варіант усунення шкоди. Така обстановка є неблагоприємною.
Перевищення меж – ексцес крайньої необхідності - в діючому законодавстві не зазначені. Питання ж про вирішення такого ексцесу вирішується різними шляхами. Деякі вчені вважають, що перевищення
меж крайньої необхідності можливе лише при ушкодженні інтереса рівного або більшого ніж врятований інтерес. Є й прибічники такої думки, що ексцес крайньої необхідності має місце не лише при
12
порушенні співвідношення спричиненої та усунотої шкоди, а й при можливості усунути небезпеку іншими засобами. Але на мою думку більш справедливим є визначення ексцесу крайньої необхідності, дотримуючись першої точки зору, тобто двома його видами:
1) спрчинення шкоди, рівноцінної усуненій шкоді;
2) спричинення більш значної шкоди, ніж усунена.
Але діюче законодавство не передбачає стану особи, яка опини- лася в екстремальній ситуації, коли іноді дуже важко зорієнтуватися та правильно оцінити характер загрожуючої небезпеки. Тим більше, що особа, опинившись в стані крайньої необхідності, нерідко збуд -жена, налякана та непідготовлена до ситуації, яка потребує швидкого прийняття рішень. Наявність в законі жорсткої вимоги, відповідно до якої необхідно правильно співмірити важливість спричиненої шкоди з усуненою шкодою і при цьому не допустити нанесення не лише більш значної, але й рівнозначної шкоди, обмежує можливості гро- мадян усунути загрожуючу небезпеку.
Питання про суб’єктивну сторону ексцесу крайньої необхідності в теорії кримінального права вирішуються по-різному. Склад вини при ексцесі крайньої необхідності проявляється в усвідомленні особою того, що вона вимушено спричиняє шкоду, рівнозначну або більш значну у порівнянні з усунутою шкодою. Таким чином передбачення та бажання настання надмірної шкоди і свідчать про усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії. Отже, мова може йти лише про вину у формі прямого умислу.
Суб’єктом злочинів при перевищенні меж крайньої необхідності слід вважати особу, для якої усунення загрожуючої небезпеки не є виконанням юридичного обов’язку або службового боргу. Вік суб’єкта залежить від виду скоєного діяння, тобто 16 або 14 років.
Визначаючи відповідальність суб’єкта за ексцес крайньої необхідності, слід мати на увазі, що головною зовнішньою причиною скоєння діяння, пов’язаного із спричиненням надмірної шкоди, є сукупність неординарних факторів: небезпеки, що безпосередньо
загрожує правоохоронюваним інтересам, та обстановки, яка виключає можливість усунути небезпеку інакше, як спричиненням шкоди. Більш того вибір засобів для усунення небезпеки у даної особи досить обме-
13
жений. Таким чином, ексцес крайньої необхідності у всіх випадках повинен розглядатися як привілейований злочин.
Обставини, які виключають злочинність діяння, не
перед бачені кримінальним законом
Фізичний або психічний примус. Бувають випадки, коли людина усвідомлює небезпечність своїх вчинків і передбачає їх шкідливі наслідки, але, перебуваючи під вппливом безумовно переважаючої сили примусу, позбавлена можливості керувати своїми діями і поставлена в необхідність чинити саме так, а не інакше. Тобто, якщо людина поставлена внаслідок насильства в неподолану необхідність заподіяти шкоду правоохоронюваним благам і ця необхідність була створена іншою людиною, подолати яку було неможливо, то вона не відповідає за заподіяну шкоду.
Характерними рисами такого примусу є:
1) вчинення особою діяння, яке передбачене законом як злочин;
2) таке діяння було вчинене з примусу з боку іншої особи;
3) фізичний або психічний примус особи до заподіяння нею шкоди за своєю силою впливу і небезпекою застосування такого примусу позбавляє особу вільної можливості керувати своїми діями. Така особа стає в руках злочинця не більш як знаряддям злочину.
Примус може бути здійснений різними способами:
- шляхом фізичного примусу;
- шляхом психічного примусу.
При цьому примус за своєю реальністю і небезпечною силою викли -кає у людини, до якої він був застосований, неможливість вільно керувати своїми діями.
Примушування особи може спричинити стан крайньої необхід- ності, якщо така особа під час заподіяння шкоди під дією примусу зберігала можливість вибору між наслідком, з яким пов’язувалвсь погроза, і тією шкодою, яку вимагалося заподіяти. У цьому разі
питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності.
14
Обгрунтований ризик. Вважається, що не є злочином діяння, яке заподіяло шкоду правоохоронюваним об’єктам, якщо це діяння було вчинене в умовах обгрунтованого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.
Ризик – це усвідомлення особою допустимості настання небезпеч- них наслідків у процесі її професійної діяльності, здійснюваної з ме -тою досягти значної суспільно корисної мети, за наявності обгрунто- ваного розрахунку щодо запобігання таким наслідкам.
Ризик повинен бути обумовлений такими факторами: 1) наявність соціально значимої мети, яка потребує свого здійснення; 2) наявність ризику, тобто можливості настання небезпечних наслідків; 3) наукове і технічне обгрунтування, що гарантують відвернення передбаченої небезпечної шкоди; 4) особа, яка ризикує, повинна мати високе про- фесійне розуміння наукових розрахунків і бути переконаною, що небезпека не збудеться.
Ризик вважається обгрунтованим, тобто правомірним за наявності таких ознак: 1) особа, яка діє з ризиком, повинна мати для цього професійні знання, уміння вести дослідження, володіти сучасними ме -тодами, які розраховані на запобігання можливим небезпечним нас -лідкам; 2) забороняється вчинення діяння, яке пов’язане зі створенням загрози для життя багатьох людей, або загрози екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій; 3) особа, яка діє в умовах ризику, повинна мати науково обгрунтоване розуміння щодо характеру можли- вої шкоди; 4) ризиковане діяння повинне вчинятися заради досягнення значної суспільно корисної мети; 5) досягнення поставленої мети немо- жливе будь-яким іншим способом, не пов’язаним з ризиком; 6) ризико- вані дії, що спрямовані на досягнення соціально корисної мети, допустимі лише тоді, коли передбачено шкоду та заходи її відвернен- ня. За наявності сукупності цих умов ризик визнається обгрунтованим і тим самим виправданим.
Якщо особа мала можливість досягти суспільно корисної мети іншим способом, не пов’язаним з ризиком, що заподіяв шкоду, і не скористалася цим, то вона, як правило, має відповідати за вчинення
злочину з необережності.
Згода потерпілого на заподіяння шкоди його правам та благам
15
теж відноситься до обставин, що виключають злочинність діяння. Мається на увазі така згода особи на заподіяння шкоди особистим благам та правам, якими вона може без будь-яких обмежень вільно розпоряджатися на свій розсуд. Особистими і невід’ємними благами і правами людини є життя, здоров’я, воля, честь і гідність. Ставлення особи до самої себе не має юридичного характеру. Воно не підлягає регламентації законом. Людина має природне право позбавити себе життя, відторгнути будь-який орган свого тіла, дати згоду на здій- снення хірургічної операції для відвернення загрози її життю чи здоров’ю тощо. Тому не випадково чинний кримінальний закон не містить будь-яких положень з цього приводу. Якщо закон і передба- чає спеціальну відповідпльність за посягяння на своє особисте благо, то лише у разі, коли людина таким шляхом посягає на суспільний правопорядок.
Вище зазначене дає зробити висновок, що згода потерпілого може визнаватись обставиною, що виключає злочинність діяння, за наявності таких умов:
1) згода надається на заподіяння шкоди лише тим правам та інтересам, якими потерпілий може вільно розпоряджатися на свій розсуд;
2) згода надається в суспільно корисних чи допустимих цілях і не повинна переслідувати соціально шкідливоїї мети;
3) згода має бути надана особою, яка усвідомлює значення дій, що будуть вчинені;
4) згода має бути добровільною, а не вимушеною внаслідок застосування до потерпілого протизаконного насильства, погроз, чи психічного примусу;
4) згода має бути надана до чи під час вчинення дій щодо потерпілого. Якщо вона надана після вчинення суспільно небезпечних дій, якими заподіяна шкода його правам та інтересам, тягне відповідальність на загальних підставах.
Виконання професійних чи службових функцій. Аналіз виконання професійних чи службових функцій в теорії кримінального права спочатку зводився до короткої характеристики правомірності лікар-ської діяльності. Але є й інші аспекти правомірного виконання служ –
16
бових функцій: правомірність дій посадової особи, наукового експерименту, виробничого ризику.
Під професією розуміється основний рід занять, трудової діяль- ності. Для робітників і службовців, інших працівників їх рід занять є професією. Щодо військовослужбовців строкової служби та військово- зобов’язаних, призваних на навчальні збори, правильніше говорити про виконання ними службових функцій. Виконанням службових функцій за спеціальним повноваженням буде й діяльність різних предствників громадскості щодо охорони та зміцнення громадського порядку. Такі особи на час виконання відповідних дій наділяються частиною прав та обов’язків посадових осіб. В таких випадках йдеться про виконання не професійних, а посадових функцій за спеціальними повноваженями.