Найбільш резонансним міжнародно-правовим конфліктом, що виник із приводу застосування принципу права на самовизначення, є, безумовно, арабо-ізраїльський конфлікт на Близькому Сході, який триває уже 60 років від 29 листопада 1947 року і до сьогодення. Саме тоді виникли передумови конфлікту, коли в результаті резолюції Генеральної Асамблеї ООН відбулося розділення території Палестини і утворилися дві держави: Ізраїль і Палестина, після чого Ізраїль розпочав насильницьке захоплення арабських земель, у результаті чого десятки тисяч арабів було вбито, а до сусідніх арабських країн емігрувало понад півтора мільйона біженців. Тільки у період із 1947 по 1966 рік проблема палестинських біженців 935 разів розглядалася головними органами ООН, основними комітетами і комісіями організації25 [SayeghFayesA. TheU.N. andthePalestineQuestion. Beyrouth. 1966., C. 2]. Але дії Генеральної Асамблеї ООН ніяк не вплинули на Ізраїль. Масове обурення політикою цієї держави викликало активну діяльність на окупованій території партизанів, яких відповідно до норм міжнародного права було визнано міжнародним співтовариством комбатантами із усіма відповідними наслідками, тобто на національно-визвольний рух поширюються норми міжнародного гуманітарного права та міжнародного права збройних конфліктів. Крім того, Женевські конвенції забороняють застосування будь-яких санкцій проти мирного населення за дії партизан, хоча на практиці цими нормами уряд Ізраїлю нехтує і завдає ударів не лише по стратегічно важливим об’єктам партизанського руху, а й по будівлям, де проживає мирне населення. Тобто на сьогодні немає дієвого механізму, що змусив би сильну і впливову у військовому і економічному плані державу дотримуватися резолюцій ГА ООН.
Цікавим є іще один момент, пов’язаний із цим конфліктом. Ізраїль довгий час заперечував право палестинського народу на самовизначення на окупованій території, посилаючись на те, що на тій території проживає також значна частина єврейського населення, і це порушуватиме його право на самовизначення. Резолюцією ГА ООН 2672/ХХV, що народ Палестини має право на самовизначення і це не означає порушення такого ж права інших народів, що населяють цю територію, зокрема ізраїльського народу. Однак здійснення арабським народом Палестини права на самовизначення потребує ліквідації наслідків агресії Ізраїлю і створення нової національної держави на демократичній основі.
Дуже важливою прецедентною справою є справа Західної Сахари, що є найгучнішою в історії деколонізації. На територію Західної Сахари претендувало одночасно 3 країни: Іспанія, Марокко і Мавританія причому саме населення території підтримувало самостійницький рух Полісаріо, який виступав за створення незалежної держави Західної Сахари26 [И. П. Блищенко, Ж. Дориа Прецеденты в международном публичном и частном праве // М., - МНИМП. – 1999. - C. 109]. Країни-претенденти на територію Західної Сахари зазначали, що вони внаслідок певних історичних зв’язків мають право на цю територію, і це право є сильнішим за право націй на самовизначення. Консультативний висновок МСС із цього приводу містить два важливих положення: по-перше, претензії інших країн не мають під собою ніякого обґрунтування і, по-друге, навіть якби вони були, народ Західної Сахари сам має визначити свою долю. І возз’єднання, приєднання чи об׳єднання повинне відбуватися тільки в результаті вільного волевиявлення народу, а не як результат визнання чиїхось історичних прав на територію27[http://everything2.com - http://everything2.com/index.pl?node_id=1760517]. Утім, незважаючи на рішення МСС, Марокко, здійснивши так званий марш 350 тис. беззбройних марокканців у Західну Сахару для підтвердження «права Марокко на національну єдність та територіальну цілісність», фактично взяла під контроль територію Західної Сахари, вибивши з неї сили національно-визвольного руху Полісаріо і змусивши Іспанію піти на поступки і фактично відмовитися від претензії на цю територію. До сьогоднішнього дня, незважаючи на спроби ГА ООН розв׳язати конфлікт, він залишається невирішеним, плебісцит із приводу самовизначення народу Західної Сахари не проведено, територія фактично контролюється Марокко, офіційна влада якого посилається на принцип неподільності території.
Подібні ситуації мали місце і в інших частинах африканського континенту, де проблема самовизначення народів і неврегульованість територіальних претензій характерна для більшості африканських країн, а ведення бойових дій між офіційною владою і повстанцями – доволі буденна справа, яка забирає величезну частину коштів із державного бюджету та десятки тисяч людських життів щорічно. І проблема, на нашу думку, полягає у байдужій позиції інших держав, яким у переважній більшості випадків вигідніше просто не втручатися. Якби дії міжнародного співтовариства щодо допомоги національно-визвольним рухам були більш активними, як це було, приміром, у Намібії, де внаслідок спільних зусиль національно-визвольного руху СВАПО, Генеральної Асамблеї ООН та Міжнародного Суду справедливості, територія Намібії позбавилася фактичного контролю з боку ПАР і народ реалізував своє право на самовизначення28 [Блищенко И. П., Дориа Ж. Прецеденты в международном публичном и частном праве // М., - МНИМП. – 1999. - C. 109].
Таким чином, цей приклад показує, що дуже часто під час боротьби націй за самовизначення перемагає та сторона, яка є ситуативно сильнішою, а не та на чиєму боці право.
Цікавим є приклад самовизначення народу Коморського архіпелагу. У результаті проведення плебісциту, про який зазначається в резолюції Генеральної Асамблеї від 13 грудня 1874 року, в цілому населення архіпелагу виявило бажання до здобуття незалежності (94,56% - за, 5,44% - проти). Такий результат голосування мав місце на островах Мохелі, Анджуан і Гранд-Комор. Утім, на острові Мойотта результатом плебісциту було голосування проти незалежності (63,82% - проти, 36, 18% - за)29 [ЭспьелемЭ. Г. Право на самоопределение: осуществление резолюций Организации Обьедененных Наций // ООН. - Нью-Йорк., 1980]. Політичні рухи на острові Мойотта розпочали акції протесту проти виключення їх із території Франції. Французьким актом від 31 грудня 1975 року передбачалося, що острова Мохелі, Антуан і Гранд-Комор перестають бути частиною Французької республіки і що серед населення острова Мойотта має бути проведено ще один референдум із приводу того, бажає населення острова відокремитися від Франції чи бажає стати частиною новоствореної держави – Коморські острови. Зрештою, після проведеного внаслідок цього акту референдуму і кількох резолюцій Генеральної Асамблеї ООН острів Мойотта залишився територією Франції.
У цьому випадку народ двічі безпосередньо здійснив своє право на самовизначення шляхом референдуму, а також через відповідні профранцузькі політичні сили, які лобіювали неприєднання до новостворених Коморських островів. Таким чином, діяльність національно-визвольного руху може спрямовуватися не лише на відокремлення, а на зберігання територіальних кордонів у разі можливого поділу країни.
Проблема також існує із визнанням радикальних екстремістських організацій національно-визвольними рухами, на прикладі радикальних націоналістичних рухів басків, збройних чеченських формування, які хоч і заручені підтримкою значної частини населення території, за незалежність якої вони борються, усе ж ведуть боротьбу шляхом скоєння злочинів проти миру і безпеки людства, намагаючись вплинути на офіційну владу через поширення терору серед мирного населення. Такі політичні об׳єднання і збройні формування, на нашу думку, не можуть бути визнані як національно-визвольні рухи, оскільки тут виникнуть проблеми із леґітимізацією такої влади, яка у випадку перемоги цих сил буде вважатися такою, що здобута злочинним шляхом і, по суті, нічим не відрізнятиметь від статусу офіційної влади. Тому, бажаючи одержати статус воюючої сторони, необхідно діяти як воююча сторона і як суб’єкт міжнародного права, дотримуючись Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, зокрема Конвенції (ІV) про захист цивільного населення під час війни30 [http://en.wikisource.org - http://en.wikisource.org/wiki/Fourth _Geneva_Convention].
ВИСНОВКИ
Політичні та правові перепони розвитку інституту міжнародної правосуб’єктності національно-визвольних рухів
На основі проведеного дослідження можна зробити висновок, що попри значний період і відносно велику практику застосування принципу права націй на самовизначення національно-визвольними рухами у середині та другій половині ХХ століття, сам інститут національно-визвольних рухів залишається вкрай недосконалим і колізійним. Проблеми полягають передусім у:
- колізії міжнародно-правових принципів самовизначення народів (ч. 2 ст. 1 Статуту ООН) та принципу територіальної недоторканості (ч. 4 ст. 2 Статуту ООН);
- правової невизначеності ознак національно-визвольного руху;
- правової невизначеності процедури одержання і реалізації національно-визвольним рухом правосуб’єктності;
- відсутності міжнародно-правових санкцій за невизнання чи порушення права націй на самовизначення;
- відсутність політичної волі держав для подальшого вдосконалення цього принципу;
Пропозиції щодо шляхів подолання цих перепон
Для вирішення цих проблем необхідна передусім воля держав, яка теж, як виявляється, є однією з самих проблем. Адже кожна держава лобіює принцип самовизначення тоді, коли це вигідно їй, мовчазно підтримує, коли це стосується інших і всіляко цьому протидіє, коли це починає стосуватися її самої. Якщо така воля держав через багато років з׳явиться, тоді передусім необхідно усунути суперечність принципів права на самовизначення народу і принципу територіальної недоторканості, бо консультативні висновки Міжнародного Суду ООН і резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що намагалися врегулювати ці питання, не дають бажаних результатів. Потрібно детально прописати, бажано, на рівні багатосторонньої міжнародно-правової угоди ознаки, національно-визвольного руху, порядок набуття і реалізації ним міжнародної правосуб’єктності та конкретно визначити відповідальність держав за порушення цього принципу.