В судовiй практицi викликає дискусiю застосування особами для захисту спецiальних механiчних та iнших пристроїв, якi автоматично працюють на ураження особи, що вчиняє посягання. Такi дiї, як вважають однi автори, не можуть вважатися вчиненими в станi необхiдної оборони через їх явну передчаснiсть, iншi — що такi дiї за певних умов можуть вважатися такими, що вчиненi в станi необхiдної оборони. За загальною точкою зору пристрої встановлюються в момент, коли посягання ще немає. Оскiльки дiяння (встановлення пристрою) i наслiдки його дiї можуть бути рознесенi в часi, судова практика розглядає дiяння на момент його вчинення. А, оскiльки посягання ще немає, то такi дiї не вважаються вчиненими в станi необхiдної оборони. В. Володарський висловлює iншу точку зору, прив’язуючи питання про необхiднiсть негайного припинення або вiдвернення посягання до дiй, якi безпосередньо заподiюють шкоду посягаючому. Вiн вважає, що для визнання оборони правомiрною посягання повинно бути наявним саме на момент заподiяння посягаючому шкоди внаслiдок спрацювання вказаного пристрою, а не лише його встановлення. Третьою умовою необхiдної оборони є її мета, а саме захист прав та iнтересiв особи, яка захищасться, iншої особи, суспiльних та державних iнтересiв для визначення права на необхiдну оборону за критерiй потрiбно брати суспiльну небезпеку та нанесену шкоду, а не тiльки спосiбїїзаподiяння. Дiї, викликанi суспiльно небезпечним посяганням можуть мати рiзнi мотиви (помста, розправа, корисливi мотиви). При необхiднiй оборонi метою виступас вiдбитгя посягання. Необхiдна оборона вiдсутня у випадках правомiрного затримання особи працiвниками мiлiцiї та iншими службовими особами.
Стан необхiднї оборони вiдсутнiй також при її провокації, тобто, коли вчиняються такi дiї, якi мають мету — викликати на себе напад, щоб потiм дати гiдну вiдсiч, пiдкреслюючи те, що особа була змушена оборонятися. Четвертою умовою необхiдно оборони є те, що напад повинен бути дiйсним, реальним, а не iснувати лише в уявi того, хто захищасться. Якщо фактично напад вiдсутнiй, то не може й бути мови про стан необхiдної оборони, а має мiсце уявна оборона. Шкода при необхiднiй оборонi завдасться тiльки тому, хто посягає i виявляеться в позбавленнi життя, заподiяннi тiлесних ушкоджень, нанесеннi побїв, позбавленнi чи обмеженнi волi, знищеннi майна. Нанесення ушкоджень посягаючому — це природний прояв необхiдно оборони, яка являє собою активнi дiї особи по попередженню безпосередньї загрози або по припиненню посягання, що триває. Найбiльша шкода при необхiднiй оборонi завдаеться життю або здоровю осiб, рiдко зустрiчасться спричинення майнової шкоди. Дiї людини, яка активно захищасться, правомiрнi лише в тому випадку, коли вони спрямованi на заподiяння шкоди самому посягаючому, а не третiм особам. Вiдповiдальнiсть за таку шкоду залежить вiд об’єктивних та суб’ективних ознак. Коли особа, що захищасться, заподiює шкоду особi, яка помилково прийнята за посягаючого, вiдповiдальнiсть настає залежно вiд вини того, хто захищасться. У випадку вiдхилення в дiї при необхiднiй оборонi такi дiї квалiфiкуються на загальних пiдставах у залежностi вiд вини того, хто захищасться. Коли ж захисник свiдомо заподiює шкоду третiй особi з метою припинити таким шляхом злочин, то такi дії квалiфiкуються за правилами крайньо необхiдностi. Верховний Суд так розвязує це питания: якщо при оборонi випадково заподiяно шкоду непричетнiй до нападу особi в залежностi вiд наслiдкiв вiдповiдальнiсть може наставати за заподiяння шкоди з необережностi (п.3 згаданої постанови).
Захист при необхiднiй оборонi не може перевищувати меж необхiдностi. Кожен випадок має свої межi. Для цього враховують: несподiванiсть та iнтенсивнiсть нападу; кiлькiсть i силу тих, хто посягає, мiсце, час, обставини нападу, можливостi захисту — фiзична сила того, хто захищасться, кiлькiсть осiб, якi захищаються та наявнiсть в них засобiв захисту.
Посягання на особу i застосування посягаючим зброї чи iнших предметiв, оцiнюється, як правило, як посягання на життя чи заподiяння тяжкї шкоди здоров’ю. Посягання, вчинене групою осiб, за ступенем суспiльної небезпеки є небезпечнiшим, нiж вчинене однiсю особою. Напад зi сторони фiзично здорової особи на малолiтнього, хворобливу чи лiтню людину також мiстить небезпеку заподiяння смертi або тiлесних ушкоджень цим особам.
При необхiднiй оборонi допускається лише заподiяння такої шкоди, яка є необхiдною i достатньою в данiй обстановцi для припинення протиправного посягання чи його негайного вiдвернення. Межi заподiяння шкоди посягаючому при захистi у законi чiтко не визначенi, тому на практицi виникають колiзiї, якi призводять до неправильної оцiнки дiй особи, що захищалася, i внаслiдок юридичної помилки при їх квалiфiкацiї — до винесення неправомiрних вирокiв. На думку О. В’ялого неврегульованим при необхiднiй оборонi є питання, пов’язане з проявами психологiчних та фiзичних можливостей кожної людини. Дiючи в екстремальних умовах внаслiдок душевного хвилювання особа, яка захищасться, не завжди правильно може оцiнити ступiнь суспiльної небезпеки i характер дiй, необхiдних для вiдвернення нападу. Внаслiдок цього фiзична сила суб’єкта охорони може перевищувати фiзичну силу посягаючого, який не розраховус на такий перебiг подiй i саме це дає пiдстави квалiфiкувати дiї особи, яка захищалася, як перевищення меж необхiдної оборони.
Аналiзуючи змiст ст. 36 КК України можна зробити висновок про вiдповiднiсть захисту оборонi: вона не може бути зведена до пропорцiйностi. Достатнiм визнасться захист, в результатi якого тому, хто посягає, заподiюється не лише менша чи рiвна шкода в порiвняннi з суспiльною небезпекою шкоди, яка с результатом дiй посягаючого, а й бiлльша. Визнання вiдповiдностi захисту i заподiяння посягаючому бiльшої шкоди в порiвняннi з тiєю, якою вiн загрожував, продиктовано кiлькома обставинами. Перш за все, потрiбно враховувати те, що той, хто посягас, як правило, готується до посягання, а саме: пiдшуковуе необхiднi знаряддя, вибирає мiсце, яке найбiльш пiдходить для вчинення нападу, час, обдумує, яким способом найкраще вчинити посягання з тим, щоб воно дало максимально бажанi для злочинця результати. Дiяння посягаючого в бiльшостi випадкiв характеризусться раптовiстю для потерпiлого, тому сприятливi для посягаючого обставини (попередня пiдготовка, раптовiсть нападу) ставлять посягаючого в порiвняно вигiдне становище, нiж те, в якому перебуває той, хто захищасться. Енергiйнi захиснi дiї якi здатнi надiйно захищати вiд порушень суспiльних вiдносин, заподiюючи бiльш тяжку шкоду в порiвняннi з тiєю, яка б могла бути заподiяна, часом є найкращим засобом при необхiднiй оборонi. Крiм того, будь-яке посягання, а особливо насильницьке, активно впливас на психiчний стан того, хто захищасться, що виражається в зростаннi енергiї захисту. Тому правомiрним буде i заподiяння такої шкоди, якщо особа, яка оборонялася не могла правильно оцiнити обставини нападу i вибрати абсолютно адекватнi засоби захисту чи заподiяти виключно необхiдну для вiдбиття нападу шкоду. Проте заподiяння при необхiднiй оборонi явно надмiрної шкоди, якщо той, хто оборонявся, розумiв, що посягання можна припинити iз заподiянням менш значної шкоди, за певних умов, може бути визнане перевищенням меж необхiдної оборони.
Пiд перевищенням меж необхiдної оборони законодавець розумiє умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не вiдповiдає небезпечностi посягання або обстановцi захисту. Злочини, повязанi з ексцесом оборони межують з необхiдною обороною. Рiзниця мiж ними полягає в явнiй невiдповiдностi захисту суспiльно небезпечному посяганню, яку iнодi важковiдмежувати. Захист — це дiя того, хто захищасться, у вiдповiдь на протиправнi дiяння з боку посягаючого. Посягання заподiює неоднакову шкоду рiзним суспiльним вiдносинам i тому надiлене рiзною суспiльною небезпекою. Найповнiше ступiнь суспiльної небезпеки злочину визначастьёя тяжкiстю його наслiдкiв. Пiд тяжкою шкодою при перевищеннi меж необхiдно оборони слiд розумiти смерть особи або заподiяння й тяжкого тiлесного ушкодження. Явнiсть при перевищеннi меж необхiдно оборони виражає фактично зовнiшньо рiзку невiдповiднiсть захисту характеру посягання. При вiдсутностi цiєї ознаки немає i перевищення меж необхiдно оборони. Явнiсть, очевиднiсть полягас в тому, щоб невiдповiднiсть захисту характеру i небезпецi посягання було завiдомим для того, хто захищасться. Помилка вiдносно змiсту посягання, перебiльшення небезпеки нападу i заподiяння при захистi непотрiбно шкоди посягаючому не виключас допустимостi характеру захисту. для посягаючого ця шкода виражасться в фiзичнiй формi i виявлясться в заподiяннi тяжких тiлесних ушкоджень.
В.Г. Ткаченко вважає, що перевищення меж необхiдно оборони не повинно бути зведено лише до явної невiдповiдностi засобiв захисту i засобiв нападу, оскiльки неозброєний напад є менш суспiльно небезпечним, нiж озброєний. Якщо пiд перевищенням меж необхiдної оборони розумiти явну невiдповiднiсть засобiв захисту та нападу, то, на думку В.І. Ткаченка, виходить, що проти неозброеного нападу насильника, вбивцi не можна використовувати ефективних засобiв захисту. Окрiм того, напрошусться висновок про неможливiсть використання вогнепальної зброї проти нападу з використанням таких засобiв як палка, камiнь, а також заподiяння легкого тiлесного ушкодження за допомогою вогнепальної зброї. З iншого боку, якщо так трактувати понятгя необхiдної оборони, то виходить, що заподiяння смертi озброєному злочинцю в будь-якому випадку с правомiрним, навiть при умовi, що вiн завiдомо для того, хто захищаеться, не мав намiру використовувати зброю. Тому при вирiшеннi того, чи була оборона правомiрною, перш за всепотрiбно з’ясувати, якi засоби i знаряддя захисту використовуються i для заподiяння якої шкоди. Так, при захистi вiд озброєної групи осiб чи особи можливi всi засоби захисту, включаючи i вогнепальну зброю.
Iншi науковцi дотримуються тiєї точки зору, що пiд термiном “явна невiдповiднiсть захисту характеру i небезпецi посягання” слiд розумiти явну невiдповiднiсть iнтенсивностi посягання i захисту. Iнтенсивнiсть вони розумiють як спосiб використання засобiв нападу i захисту. На iнтенсивнiсть впливає спiввiдношення сил мiж нападаючим i тим, хто захищасться, яке може виражатися в рiзницi їх iндивiдуально фiзичної сили, наявностi певних навичок, так i в неоднаковiй кiлькостi осiб, якi беруть участь в посяганнi з того чи iншого боку. Посягання зi сторони групи осiб чи однiєi особи, проте сильнiшо фiзично, такої, що володiє прийомами боротьби є завжди iнтенсивнiшим. Не може бути правомiрним заподiяння тяжкої шкоди посягаючому при захистi завiдомо для того, хто захищаеться, на менш цiннiiнтереси i блага; заподiяння смертi чи тяжких тiлених ушкоджень завжди повиннi визнаватися зайними. Критерiй “допустимості” шкоди практично виражає турботу про посягаючого на шкоду iнтересам того, хто захищасться, вимагаючи вiд останнього обов’язкового ризику власними iнтересами, щоб не заподiяти посягаючому тяжкої шкоди. КК України мiстить двi статтi, якi передбачають вiдповiдальнiсть за злочини, вчиненi при перевищеннi меж необхiдної оборони: умисне вбивство (ст. 118) та умисне заподiяння тяжких тiлесних ушкоджень (сп,. 124) при перевищеннi меж необхiдної оборони. Вбивство при перевищеннi меж необхiдної оборони, а також заподiяння тяжких тiлесних ушкоджень, тягнуть за собою меншу кримiнальну вiдповiдальнiсть порiвняно з вiдповiдними злочинами проти особи, не зумовленими перевищенням оборони. Основою для пом’якшення вiдповiдальностi за такий злочин є менша ступiнь суспiльної небезпеки в порiвняннi з iншими злочинами. Шкода в даному випадку заподiюеться особi, котра своїми суспiльно небзпечними дiями сама викликала протидiю, яка виявилася надмiрною i тим самим кримiнально каранною.