виражено підписанням договору, обміном документами, затвердженням,
приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який
домовились.
Стаття 12
Згода на обов'язковість договору, виражена підписанням
1. Згода держави на обов'язковість для неї договору
виражається шляхом підписання договору представником держави,
коли:
а) договір передбачає, що підписання має таку силу;
b) в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть
участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку
силу; або
с) намір держави надати підписанню такої сили випливає з
повноважень її представника або був виражений під час переговорів.
2. Для цілей пункту 1:
а) парафування тексту означає підписання договору в тому
випадку, коли встановлено, що держави, які беруть участь у
переговорах, так домовились;
b) підписання ad referendum договору представником держави,
якщо воно підтверджується цією державою, означає остаточне
підписання договору.
Стаття 13
Згода на обов'язковість договору, виражена шляхом
обміну документами, які становлять договір
Згода держав на обов'язковість для них договору, що
складається з документів, якими вони обмінюються, виражається
шляхом цього обміну, якщо:
а) ці документи передбачають, що обмін ними матиме таку силу;
або
b) в інший спосіб установлено домовленість цих держав про те,
що цей обмін документами повинен мати таку силу.
Стаття 14
Згода на обов'язковість договору, виражена
ратифікацією, прийняттям або затвердженням
1. Згода держави на обов'язковість для неї договору
виражається ратифікацією, якщо:
а) договір передбачає, що така згода виражається
ратифікацією;
b) в інший спосіб установлено, що держави, які беруть участь
у переговорах, домовились про необхідність ратифікації;
с) представник держави підписав договір з умовою ратифікації;
або
d) намір держави підписати договір з умовою ратифікації
випливає з повноважень її представника або був виражений під час
переговорів.
2. Згода держави на обов'язковість для неї договору
виражається прийняттям або затвердженням на умовах, подібних до
тих, які застосовуються до ратифікації.
Стаття 15
Згода на обов'язковість договору, виражена приєднанням
Згода держави на обов'язковість для неї договору виражається
приєднанням, якщо:
а) договір передбачає, що така згода може бути виражена цією
державою шляхом приєднання;
b) в інший спосіб установлено, що держави, які беруть участь
у переговорах, домовились, що така згода може бути виражена цією
державою шляхом приєднання; або
с) всі учасники потім домовились, що така згода може бути
виражена цією державою шляхом приєднання.
42. Застереження до міжнародних договорів
При укладанні, підписанні договорі виникають ситуації коли сторона договору в силу об’єктивних чи суб’єктивних обставин сторони не можуть виконувати зобов’язання. Застереження – одностороння заява на будь-якому етапі існування договору про те, що ти чи інші норми на дану державу не розповсюджуються в силу об’єктивних чи суб’єктивних причин. Застереження має юидичне значення, коли це зазначено в договорі.
Застереження до договору має юридичне значення:
1) якщо хоча б одна з сторін не проти;
2) коли всі учасники не проти.
Застереження є неприпустимими якщо:
1) всі учасники договору проти застереження;
2) в самому договорі зазначається, що застереження стосовно певних статей договору є неприпустимим;
Внаслідок застереження договір втрачає чинність. Держава може в будь-який час анулювати чи відкликати договір.
43. Тлумачення міжнародних договорів
Тлумачення – з’ясування дійсного змісту. Мета тлумачення МД:
1) однакове сприйняття змісту договору;
2) однакове застосування МД.
Віденська Конвенція 1969 року містить розділ, присвячений тлумаченню МД.
При укладанні МД з самого початку домовляються про вживання загальновідомих термінів і складають зміст так, щоб його можна було легко перекласти на іншу мову. Тлумачення здійснюють:
1) учасники договору;
2) міжнародні організації;
3) міжнародний суд ООН, цей акт тлумачення віднесений до обсягу функцій цього суду.
44. Початок і закінчення дипломатичної місії
початок роботи спеціальної місії відраховується з моменту встановлення офіційного контакту з міністерством закордоних справ або з іншим органом держави що приймає. Роботою керує її глава, призначуваний державою що посилає. Існує правило що стосується старшинства глав місії на території держави що приймає або третьої держави.
Згідно з цим правилом старшинство місії встановлюється якщо немає особливої щодо цього угоди за алфавітним порядком назв держав , визначених протоколом держави , на території якої місії перебувають.
Завершення діяльності місії відбувається:1)за згодою держав,2)після виконання нею завдань,3)по закінченні передбаченого для неї терміну,4)після повідомлення державою, що посилає, про відкликання місії,5) після повідомлення держави, що приймає, про припинення діяльності місії.
45. Поняття і джерела права зовнішніх зносин
Право зовнішніх зносин – це самостійна, одна з провідних галузей сучасного МП. Оскільки кожна де-ва реалізовує свій зовнішній політичний курс не тільки через консульства, а й через спеціальні місії. То ж коли ми кажемо про реалізацію де-вами своєї правосуб’єктності, то слід говорити про ПЗЗ, а не тільки про дипломатичні відносини. ПЗЗ значною нормою базується на звичаєвих нормах права. Даною галуззю врегульовуються відносини пов’язані із порядком встановлення дипломатичних, торгових і консульських зносин, які пов’язані із формуванням цих органів, а також превілеями, які закріплюються за цими органами. Оосбливість даної галузі в тому, що вона має 5 підгалузей:
1) дипломатичне право
2) консульське право
3) право тргових представництв
4) право постійних представництв при МО
5) право спеціальних місій.
Ця галузь є однією із найбільш кодифікованих: Віденська Конвенція про дипломатичні зносини 1961 року (чинна з 1964 року), Віденська Конвенція про консульські зносини 1963 року (чинна з 1966) - визначають порядок функціонування дипломатичних установ. Віденська конвенція про дипломатичні привілеї та імунітети 1815 року, Конвенція ООН про привілеї та імунітети ООН від 1946 року. До джерел даної галузі відносять і національні акти держав – наприклад, закони про дипломатичні класи і ранги, Закон України „Про дипломатичну службу”, який детально врег.процедуру формування дипломатичних і консульських установ, Консульський статут, затверджений Указом Президента України у 1997 році, який закріплює функції консульської установи.
46. Імунітети та привілеї консульських установ
Консульські привілеї та імнунітети – існують і закріплені у Віденській Конвенції „Про консульскі зносини”, але їх призначення може змінюватися. Ці привілеї та імунітети носять обмежений характер, в разі правопорушень або інших подій ці привілеї та імунітети можуть бути обмежені. За обсягом вони такі ж, як і дипломатичні. Наприклад, недоторканність консульської установи, але в разі стихійного лиха, або інших зазаначених обставин цей принцип може бути порушеним. Фіскальні привілеї та імунітети є непорушними.
47. Суб’єкт права зовнішніх зносин
48. Консульські функції та засоби їх здійснення
Функції консульських установ визначені у Віденській Конвенції 1963 року „Про консульські зносини”. Їх поділяють на 3 групи:
1) політичні:
- сприяння встановленню і розвитку торгових, ек., науково-технічних, культурних стосунків між державами;
- інформаційна – консульства збирають різноманітну інформацію на території консульського округу і повідомляють державі;
2) економічні функції:
- сприяння укладанню торгових, комерційних, економічних договорів між державами;
3) суто правові функції:
- функції органів нотаріату;
- виконує функції органу реєстрації актів громадянського стану;
- виконує функції військових комісаріатів;
- органів внутрішніх справ, зокрема паспортних відділів – видають закордонні паспорти, подовжують їх дію, видають візи тощо;
- функція юридичних консультацій з чинного права акредитуючої держави з чинного законодавтсва країни передування і акредитуючої держави;
- функція органів дізнання, виконують перші слідчі дії (порушують кримінальні справи, збирають докази, забезпечують збереження доказів, проводять допит тощо);
- функції засвідчення законності документів.
49. Дипломатичний корпус. Дуайен дипломатичного корпусу
Саме поняття «дипломатичний корпус» у міжнародному праві використовується як у вузькому, так і в широкому значенні.
У вузькому значенні дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у державі перебування. Сукупність всіх осіб, котрі мають дипломатичні ранги, які знаходяться в складі дипломатичних представництв іноземних держав, а також членів їхніх сімей, складає дипломатичний корпус у широкому значенні.
Слід зазначити, що дипломатичний корпус не признається в якості самостійної юридичної особи на території країни перебування, він не має будь-яких політичних функцій. Його основним завданням є участь у певних протокольно-церемоніальних заходах: поздоровленнях із нагоди національного свята держави перебування; інавгурації (вступу на посаду) нового глави держави; відвідини історичних місць, промислових і наукових центрів сторони, що приймає; участь у церемоніях жалобного характеру і т.п.
З огляду на наявність у дипломатичного корпусу колективних інтересів протокольного характеру, із числа глав дипломатичних представництв виділяється дуайен (в англомовних країнах він іменується старійшиною, деканом) дипломатичного корпусу. Зазвичай ним стає старший за класом і за часом акредитації в державі перебування дипломат. У деяких католицьких державах, відповідно до сформованої традиції, дуайєном є папський нунцій. Дуайєн виступає від імені дипломатичного корпусу на різного роду протокольних заходах і є своєрідним посередником між владою держави перебування і дипломатичним корпусом з питань, що стосуються статусу дипломатичного корпусу. Одна з його основних функцій полягає в консультуванні знову призначених глав дипломатичних представництв у відношенні традицій, протоколу й особливостей взаємовідносин із владою держави перебування. Функції дуайєна мають чисто представницький характер, тому, виступаючи в цій якості, він не повинен робити політичних заяв.