2) договірним регулювання охоплені насьогодні всі без винятку області м/н відн-н, держави послідовно заміняють звичаї дог-рами;
3) дог-ри найкраще забезпеч-ть узгодження та взаємодію м/н норм та націон. зак-ва дер-в.
Класифікація м/н договорів
Віденська конвенція про право м/н дог-рів 1969 р
М/н дог-р - м/н угода складена між державами у письмовій формі і регулюється м/н правом, незалежно від того чи складається така угода в 1 док-ті, чи в 2 або більше зв"язаних між собою док-тах; а також не залежно від його конкретної назви – "дог-р", "угода", "конвенція" тощо…
1) за кількістю учасників:
·-двосторонні (сюди ж відносяться й такі, що заключаються з 1 сторони 1 держава, а з другої – група держав)
·-багатосторонні: універсальні (загальні) – (стосуються кодифікації або прогресивного роз-ку МП; або об"єкт та цілі якого мають значення для всього м/н сусп-ва в цілому. Мають бути відкриті для вступу в них усіх бажаючих кр-н – пр. Дог-р про Антарктику) локальні(бере участь обмежена кіл-ть держав напр. 1 регіону)
2) за порядком вступу
·відкриті (відкриті для вступу б-як. с-тів МП)
·закриті (для вступу необхідна згода первинних членів)
3) за формою:
· письмова
· усна (Джентельменські угоди)
7. Значення міжнародного звичаю в сучасному міжнародному праві. Класифікація міжнародних звичаїв
Міжнародний звичай як джерело МП.
Згідно Статуту М/н Суду ООН,
м/н звичай –досвід загальної практики, що визнана в якості правової норми.
Це довготривале, повторюване пр-ло поведінки
Специфіка звичая як джерела- Звичай не являє собою офіц. док-т. Проте може фіксуватися напр. в дипломат. переписці, урядових заявах.
Механізм створення загальновизнаної звичаєвої норми: загальна практика стає м/н звичаєвою нормою внаслідок визнання її такою міжнародним товариством.
Науковці виділяють такі ознаки звичаю як джерела:
-тривалість існування практики;
-однаковість, постійність практики;
-загальний х-р практики.
Звичай і дог-р мають однакову юрид. силу. Питання, що не вирішуються договорми, вирішуються звичаями, і в багатьох договорах вказується на таке застотування звичаю.
8. Порівняльна характеристика міжнародного правового звичаю і міжнародного правового договору.
Міжнародний звичай (МЗ) і міжнародний договір (МД) є універсальними джерелами
міжнародного права, але вони мають суттєві відмінності:
1. В МД можна простежити чітку різницю між правотворчою процедурою і нормативним
результатом, в МЗ правотворча процедура і нормативний результат не мають процедурної
відокремленості.
2. МД створюється в рамках формальних переговорів, МЗ - завдяки практиці держав.
3. Форма існування МД - конкретний правовий акт, МЗ - правило поведінки держав,
закріплене їх практикою.
4. Завдяки МД можна сформувати як загальні так і конкретні рішення, МЗ формує лише
основні правові принципи, керівні засади.
5. МД є джерелом практично всіх галузей міждержавних відносин, МЗ не може бути
джерелом правового регулювання тих галузей міжнародних відносин, які потребують детальної
регламентації.
6. МД властивими йому засобами регулювання сприяє розвитку нових міжнародних
відносин, МЗ базується на існуючій практиці.
7. В МД норми регіонального й партикулярного характеру переважають над
універсальними, в МЗ переважають норми універсального характеру.
Звичай заповнює відповідні прогалини в міжнародному праві на випадок відсутності
конвенційного регулювання. Часто звичай регулює міжнародні відносини паралельно з
міжнародним договором. Міжнародний звичай є основним регулятором відносин між державами
– не учасницями міжнародного договору й державами-учасницями договору з державами - не
учасницями.
Міжнародний звичай застосовується між державами-сторонами міжнародного договору
в таких випадках:
І) для регулювання відносин, які виникли до вступу договору в силу (Віденська конвенція
про право міжнародних договорів, ст. 4);
ІІ) для регулювання відносин, які виникли після вступу договору в силу (паралельне
регулювання), а саме:
1) якщо в галузі відносин діють загальновизнані принципи й норми міжнародного
права;
2) якщо міжнародні договірні й міжнародні звичаєві розпорядження близькі, але не
тотожні;
3) якщо конвенція закріплює зовсім нові норми, держави користуються
міжнародним звичаєм щодо старих юридичних фактів;
4) коли важко встановити момент "перетворення" звичаєвої норми в договірну;
5) якщо договірна норма уточнює звичаєву;
6) коли конвенційна норма закріплює лише принципові вимоги звичаю, а нові
звичаї розвивають ці положення;
7) коли міжнародний договір стає доказом існування міжнародного звичаю;
8) коли міжнародний договір виконує функцію кодифікації міжнародних звичаїв;
9) коли міжнародний договір підписаний (ратифікований), але не вступив у силу;
10) коли в міжнародному договорі визначається, які міжнародні звичаї можуть
застосовуватися;
11) коли звичай складається в ході розробки міжнародного договору (до його
укладення);
12) коли міжнародний договір укладається для тлумачення міжнародного
звичаю.
Свідченням наявності міжнародного звичаю є:
а) міжнародна практика (прецеденти);
б) opinio juris sive necessаtis (думка, яка визнає цю практику за юридичну норму);
в) тривалість застосування.
Для створення міжнародно-правового звичаю важлива практика тільки суб’єктів
міжнародного права. Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною й тривалою.
Стосовно тривалості міжнародної практики, вважається, що для створення міжнародного
звичаю потрібно стільки часу, скільки вимагає ситуація необхідного ступеню визнання.
Щодо opinio juris sive necessatis слід зазначити, що визнання міжнародного звичаю -
необхідна умова завершення звичаєвої нормотворчості. Opinio juris може бути як явно
висловленим, так і мовчазним, а також виводитись із загальної практики. Підставою для
юридичної обов’язковості міжнародного звичаю є згода держав.
Міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання. Він може
встановлюватися шляхом тлумачення, але за правилами й методами визнаними при тлумаченні
міжнародних договорів. Норми міжнародного звичаю мають рівну юридичну силу з нормами
міжнародного договору. Звідси між договором і звичаєм діють принципи:
lex posterior derogat priori,
lex speciales derogat generale.
9. Значення актів міжнародних органів і організацій, міжнародних судових рішень на формування норм міжнародного права.
Рішення міжнародних органів та організацій ще часто називають «м'яким» міжнародним правом. Поняття «м'якого» права з'явилося в міжнародному праві в останні 20-30 років. Це було пов'язане із прагненням як держав, так і міжнародних організацій визначити місце таких міжнародних документів, які первинно не належать до міжнародних угод, але значення яких виходить за рамки морально-політичних зобов'язань.
На початках віднесення зазначених рішень до джерел міжнародного права зустріло нищівну критику, проте згодом аналізуючи міжнародно-правову практику, коли таких рішень ставало дедалі більше і вони безумовно або переважно виконувалися, вчені стали схилятися до думки, що за дотримання певних умов (наприклад, якщо рішення було прийнято одноголосно або трьома четвертими голосів тощо) їх можна визнати джерелами міжнародного права. 1966 р. американська Комісія з питань вивчення організації миру дійшла висновку, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН у кінцевому підсумку визнаються обов'язковими для держав-членів. Згодом резолюції Генеральної Асамблеї ООН були визнані як «третя категорія джерел міжнародного права, обов'язкових для дотримання державами». Той факт, що вони не укладаються і не ратифікуються, не позбавляє їх такої властивості.
Проте з часом подібних категоричних заяв висловлювалося менше. І на сьогодні в науці міжнародного права склалася дещо поміркованіша думка: рішення міжнародних органів та організацій є допоміжними, неосновними джерелами сучасного міжнародного права. Щоправда, одні автори обмежують подібні рішення резолюціями Генеральної Асамблеї ООН та рішеннями Ради Безпеки, інші розглядають їх у значно ширшому плані. Як джерела міжнародного права розглядаються акти спеціалізованих установ ООН (конвенції і рекомендації МОП, ЮНЕСКО, ВПС; конвенції, постанови і регламенти МСЕ; конвенції та міжнародні санітарні правила ВООЗ; рішення і рекомендації ЇМО; конвенції, стандарти, рекомендації, процедури, технічні регламенти ІКАО та ін.), міжнародних конференцій, регіональних міжнародних організацій. Як правило, особливо виокремлюються рішення міжнародних судових установ.
Рішення судових установ спочатку чекав такий самий вердикт вчених, як і щодо міжнародних договорів: вини не визнавалися джерелами міжнародного права. Проте на переконання учених у тому, що рішення міжнародних судів можуть ними бути, багато в чому вплинула діяльність (точніше, її результати) Європейського Суду з прав людини і Суду Європейського Союзу. Саме завдяки їхній діяльності в науці міжнародного права утвердилася думка, що «європейське право у сфері прав людини пропонує не тільки найважливіше зведення норм прецедентного права, що висвітлює сутність міжнародного права у цій галузі, а й один з найбільш наочних та цікавих прикладів ефективної системи міжнародних юридичних процедур».
Європейський Суд із прав людини сам визначив одним із його завдань «розвивати норми, встановлені Конвенцією (Справа «Ірландія проти Сполученого Королівства»). Він неодноразово наголошував на тому, що Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод повинна розглядатися як «живий документ». Суд домігся шляхом переконання держав у тому, що з позовом проти держави може виступати не тільки держава, а й людина. У своїх судових рішеннях Європейський Суд із прав людини на чільне місце поставив свої попередні рішення (прецеденти), самостійно почав брати до розгляду адміністративні правопорушення, хоч це й не передбачено Конвенцією.