Існування відмінних правописних принципів ґрунтується на відмінностях структурної будови конкретних мов (фонологічної та граматичної), а також спричиняється дією позалінгвістичних культурно-історичних чинників, що впливають на становлення орфографічної норми. Проте це явище має і більш загальні семіотичні підстави, обумовлені відсутністю ізоморфізму між акустичною та графічною маніфестаціями мови [Вардуль 1977, 56]. І хоча ця проблема й досі належить до спірних, останнім часом лінгвісти дедалі більше приймають тезу про те, що звукова та писемна мови “виступають як різні семіологічні системи у межах вербальної діяльності” [Амирова 1985, 43] (пор. також: [Успенский 1996]). Прийняття цього положення дозволяє несуперечливим чином пояснити семіотичну сутність явища орфографії: як відзначено вище, про орфографію, чи правопис, тобто “правильне написання” у власному розумінні, йдеться лише тоді, коли постає проблема вибору з кількох можливих графічних оформлень мовної форми, а ця варіативність, у свою чергу, є наслідком принципової неможливості встановити однозначні в усіх випадках відповідності між звуковими та графічними одиницями. Ми не торкаємося тут варіативності на звуковому рівні, а підкреслюємо лише, що акустична та писемна норми не мають аналогічної структури. Якби це було б не так, то, як зазначає Й. Вахек,“кожний функціонально значущий акустичний елемент повинен був би мати власний графічний еквівалент у письмовій формі, і навпаки. Однак практично це абсолютно неможливо. Добре відомо, що величезному багатству акустичних засобів усної норми протистоїть обмежена кількість оптичних засобів, що їх має писемна норма” [Вахек 1967, 529]. Справа ускладнюється ще більше, коли йдеться про писемне відтворення іншомовних запозичень. Адже при правописі запозичень ми маємо справу не з переведенням акустичних одиниць у графічні в межах тієї ж самої мови, а з відтворенням графічними засобами однієї мови звукової (або, рідше, писемної) форми слів іншої мови. Усе це між іншим, по-перше, означає, що під час відбиття на письмі слів іншомовного походження кількість принципово можливих графічних варіантів (порівняно з писемним відображенням питомої лексики) збільшується, а по-друге, зайвий раз нагадує про засадничу умовність поняття адекватного графічного відтворення, тобто про конвенційність, релятивність поняття правописної правильності. Цей загальнолінгвістичний факт у мовних нормалізаторів, які за родом своєї діяльності схильні (а можливо й повинні) абсолютизувати поняття мовної норми, також і правильного написання, часто залишається поза межею усвідомлення.
Якщо звернутися до реальних процесів появи у мові відмінних варіантів вимови та написання запозичених слів, то вони переважно пояснюються особливостями перебігу мовних контактів. Хронологія та характер цих контактів позначаються на фонетичному й графічному відтворенні запозичених одиниць. Як відомо, запозичення з необхідністю мають бути адаптовані мовою-рецептором відповідно до існуючих у ній структурних обмежень4 . При цьому найчастіше існують декілька варіантів можливого пристосування, що визначаються такими чинниками, як усний або писемний шлях запозичення, а також роль мови-посередниці, коли запозичення приходить непрямим шляхом. Відомими є приклади, коли одне й те саме за походженням слово приходить у мову різними шляхами, тобто фактично запозичується двічі, в результаті чого у мові з’являються два різних слова, інколи з абсолютно відміним планом вираження (а в деяких випадках і планом змісту). Як ілюстрацію наведемо слова алмаз і діамант, які на рівні глибинної етимології зводяться до одного й того самого етимона, проте прийшли до української мови зовсім різними шляхами. Так, алмаз – це запозичення з тюркських мов: тур. elmas, татар. алмас, а тюркські слова становлять у свою чергу запозичення з арабської мови. Арабське ж almas “алмаз”, що осмислюється тепер на ґрунті арабської мови як сполучення артикля al та іменника mas, походить від гр. , род.в. “діамант; твердий метал, сплав” (пор. рос. адамант). Натомість діамант (з фонетичними варіантами диямент, діямент, староукр. дыяментъ, діаментъ) є запозиченням із середньолатинської мови (diamas, знах. відм. diamantem), що зводиться до того ж гр. [ЕСУМ І, 62; П, 83 ]4a.
Наскільки звивистими можуть бути шляхи запозичень, а також умовність поняття лексики східного походження ілюструє, напр., етимологія слова лембик “чавун (посуд); реторта; перегінний куб” (для нього фіксується також форма алембик; пор. рос. діал. алембик “шолом, ковпак перегінного пристрою; малий перегінний пристрій”), запозиченого усним шляхом з польської мови (польськ. alembik), до якої, в свою чергу, воно потрапило через посередництво французької та іспанської (фр. alambic, ісп. alambique) з арабськ. al-ambik “кубок, посудина для перегонки”. Проте й арабське слово вважається запозиченням, на цей раз з грецьк. “кубок; шолом; ковпак перегінного куба”, що пов’язане з “край щита; опуклість” та “виступ, підвищення”. У цьому місці розгалужені паралелі, наведені далеко не в повному обсязі, несподівано описують коло, яке нагадує складне і небезпечне сальто без лонжі, і перед нами вже укр. амвон (амбон, амбона) “підвищення в церкві, з якого читають проповіді”, запозичене з грецької у давньоруський період [ЕСУМ І, 67; III, 219 ]. При цьому, як відзначає Фасмер, форми з мбслід вважати народними (тобто, додамо, результатом фонетичної адаптації в усному мовленні; пор. зафіксовану вже в Іпатіївському літописі форму онбонъ), а з сполученням мв — ознакою вченої (книжної) вимови [Фасмер І ,76].
Ці приклади не тільки нагадують про примхливі шляхи, якими мандрують слова та поняття, відбиваючи складні особливості контактів між народами, а й підкреслюють набагато прозаїчніший, проте не менш важливий з лінгвістичного погляду факт — варіативність у вимові і, відповідно, написанні запозичень є, радше, правилом, а не прикрим винятком, причому залежить вона від дії багатьох чинників, які не завжди можна однозначно визначити. З цього погляду особливий інтерес становить історія варіантів слів брахман — брагман — брамін — рахман, оскільки її ми можемо простежити відносно повно, крім того вона дає можливість безпосереднього виходу на сучасні проблеми правописної кодифікації.
Давньоіндійський термін brahmбn-, до якого зрештою зводяться українські позначення, у давній Індії позначав соціальний ранг жреців (brahmanб-), тобто належав, поряд із назвами ksatriyam — “воїни”, vбisya- — “землероби”, а також sudra- — “шудри” (співвіднесені з ремісниками) до ключових термінів соціальної структури Давньої Індії [Гамкрелидзе, Иванов 1984, П, 788;789, прим. 13]. Втім точне значення цього слова та його походження, як відзначає Еміль Бенвеніст, викликали тривалі дискусії, ще й досі не завершені. Аналіз форми та значення слова brбhman становить одну з найсуперечливіших проблем індоєвропейської етимології (див.: [Pokorny 1959, 154]. Слід зазначити, що саме Е. Бенвеніст найдокладніше розглянув історію та етимологію цього слова в своєму відомому Словникові індоєвропейських соціальних термінів [Benvenist 1969, I, 282—285]. Він зауважив, що насправді тут йдеться про два давньоіндійських слова, що розрізнялися за граматичними характеристиками та наголосом і мали різне значення: brбhman (середнього роду з наголосом на першому складі) та brahmбn (чоловічого роду з наголосом на другому складі), при цьому переміщення наголосу з кореня на суфікс, згідно із змісторозрізнювальною функцією індоєвропейського тонового наголосу, відповідає розрізненню між іменем дії та назвою діяча, тобто перша форма позначає предмет, а друга — людину. Таким чином, brahmбn буквально це “людина, що наділена brбhman”. При цьому поняття brбhman у Гімнах Ригведи має надзвичайно велику кількість значень — це і містична сила, і таємничий поштовх, але також і гімн, і релігійний обряд. Розглядаючи численні етимологічні версії, Е.Бенвеніст, з метою прояснення первісного змісту цього терміна, звертається до давньоперс. brazman-, яке, на його думку, належить до сфери культу і означає “відповідна форма”, “ритуал при відправленні цього культу”. Таке саме значення він реконструює і для санскр. brбhman, зауважуючи, що різні значення філософського та містичного характеру це слово набуло пізніше [там само, 285]. Відповідно brahmбn — це жрець, виконавець ритуалів, священих обрядів. Зазначимо, що відомий індолог С.Ф. Ольденбург, говорячи про зв’язок назви брахманів із містичним поняттям брахма — “всесвітня душа” і Брахма — назва божества, одна з головних постатей індійського пантеону, також відзначав, що первісно брахмани були, очевидно “жреці — посередники між людьми та богами” [Ольденбург 1991, 35].
До української мови розглядуване слово прийшло доволі рано, ще за часів Киівської Русі. Поява його пов’язана з відомою “Олександрією” — повістю про Олександра Македонського, створеною в Олександрії, очевидно, невдовзі по його смерті у II — III ст. н.е. і неправильно приписувану племінникові Аристотеля Калісфену. Вважають, що переклад цієї повісті з’явився у Киівській Русі вже в ХІ — ХII ст. і, можливо, саме тут його було виконано. Внаслідок цього у мові давньоруського періоду з’явилося і поширилося слово рахмане, врахмане — множина для “брахмани” з грецьк. “брахмани” [Фасмер 1987 III, 449—450]. Ще одне джерело цього слова — це апокрифічне “Ходіння Зосими”. Надалі в українській мові слово рахман, рахманин набуло значення “житель казкової країни; праведний християнин; жебрак”, рахманний “тихий, сумирний” (пор. рос. рахманный “лінивий; кволий, недолугий; тихий, сумирний; дивний”) [там само, 449]5. Це питання розглядав свого часу А.П.Ковалівський у зв’язку з дослідженням зв’язків зі Сходом у Наддніпрянщині дотатарської доби, звернувши спеціальну увагу на слово рахмани і народні уявлення про них [Ковалівський 1995—1996, 157—158]. Наведені ним відомості важливі не лише з історико-етнографічного погляду, але й дозволяють, на нашу думку, несуперечливим чином пояснити “поганську” і “християнську” складову у значенні цього слова (пор. фразеологізм на рахманський Великдень). Проте повернімося до орфографічної проблематики. Отже, наведені дані свідчать, що первісно слово на позначення брахманів було запозичене в українську мову за посередництвом грецької, чим, зокрема, пояснюється закономірний у цьому випадку варіант з х, початкове в в одному з давньоруських написань (для передачі грецьк. у візантійському читанні), а також відпадіння цього в внаслідок фонетичної адаптації на слов’янському ґрунті. Щодо повісті “Олександрія”, то, як зауважує А.П.Ковалівський, “відомі пізніші українські переклади й копії другої половини 16 віку й дані 17—18 віків з західних мов” [там само, с. 157]. Це не виключає, що слово на позначення брахманів могло бути запозичене в українську мову ще раз, але вже в іншому, латинізованому вигляді, тобто з початковим б і, можливо, з г на місці лат. h (пор. польськ. brahman), хоча конкретних даних щодо цього в нас немає. Слід згадати також і про варіант брамін, що напевно з’явився не раніше, ніж наприкінці ХІХ ст. з французьк. bramine (можливо, за російським посередництвом). В усякому випадку, всі ці дані свідчать, що жоден з варіантів (фонетичних та графічних): брагман, брахман, брамін та рахман не є “неправильним”, якщо розглядати їх під кутом зору суто лінгвістичних чинників — усі вони лінгвістично обумовлені, а не випадкові. Однак з погляду вимог сучасної норми літературної мови, орфографічної та орфоепічної, нам доводиться робити між ними вибір.